Підчас російської офензиви і відвороту в липни 1917.
І.
Д. 13. липня утїк я pазoм з родиною, перебувши пекло, з своєї хати на вікарівку коло нової церкви в Калуши. Тут за порадою стоячого на кватирі капітана запасного чеченського полка (Турка, властителя дібр на Кримі) пішов я й жінка з пок. о. coв. Волод. Петрушевичем, з рим. кат. парохом о. Шеліґевичем і кількома інтелїґентами до дивізіонера ґенерала Черемісовa з жалобою на рабунки, підпали і морди російського салдатства, доконувані на безборонних мешканцях міста Калуша. Ґенерал Черемісов приняв нас в товаристві коменданта міста Калуша полковника, ґубернського комісаря і инших високих російських офіцирів. Вислухавши наші жалоби, висказав нам сейчас на вступі докори, що ми самі тому винні, бо як цивільні особи брали участь в боях воюючих сторін, кидали ручні ґранати і стріляли з машинових крісів до російського війска. На се він має докази і з тої причини за дозволом головного команданта козаки і салдати мали дозвіл покарати і усмирити цивільних горожан. Коли ми вже присмирнїли, скаже розслїдити розміри рабунків, підпалів, мордів і зарядить, щоби на будуче був порядок. В тій цїли попросив обох парохів, щоби вони пішли разом з командантом міста і ґубернським комісарем по містї, показали доми спалені і зрабовані, як також ті доми, які ще не є знищені, а є конечні для публичного ужитку, — щоби там уставити війскoвi патрулї. Запевнив нас ґенерал, що можемо спокійно відійти домів і безпечно спати, що більше рабунків не буде.
Комісія обійшла місто, зарядила патрулї в цїлім містї а передовсїм коло "Сокола" і "Народного Дому", маґістрату, аптики і т. д. Ми спокійно положила ся спати. По півночи збудили мене крики і зoйки, що долїтали з міста, а через вікна побачив я море полуміни з ріжних сторонах міста. Серед ночі вилетїв я через городи подивити cя, що дїєть ся у містї, і ось побачив я, що серед диких сміхів і криків салдатство палило доми, де стояли патрулї, до горючих домів кидали салдати ґранати і pіжні експльодуючі матерії. По садах під деревами кoчували перелякані мешканцї, а побачивши мене, оповідали страшні річи про насилуванє сеї ночи жінок, мордованє, і остерігали мене, щоби я сховав ся з жінкою у безпечне місце, бо цїлу ніч салдати і козаки по усїх домах перешукували "за д-ром Курівцем і його жінкою, котрі кудись утїкли".
Другої днини по дальших рабунках коло 11 години в ночи закликав через свого денщика мене і пок. о. coв. Петрушевича на свою кватиру висше згаданий капітан і перестеріг, щоби ми поховали ся у безпечне місце, бо за нами салдатство усюда шукає і що нам, а передовсїм менї і моїй жінцї на підставі злобних доносів грозить небезпека житя. Слїдуючої днини візвав він мене знов, щоби ми зараз утїкали, бо салдати вже перевідали ся про місце нашого побуту. При помочи двох запасних офіцирів Українцїв дістали ми підводу і так від війсковим кoнвоєм разом з иншими родинами вивезено нас через Підмихайлє полями та лїсами до Стaниславова.
Так у недїлю 15. липня під вечер везли нас як злочинцїв з Калуша, а виїзджаючи, видїли ми, як догорав "Народний Дім", окружений кордоном салдатів, щоби хтось не приближив ся ратувати. Бачили ми спалені доми мирного населеня, а за та стояли цїлі всї державні будинки, війскові бараки, маґазини і ганґари.
Переїзджаючи через Підмихайлє, бачили ми знакомі нам лиця москвофільських парубків з Підмихайля, Тужилова й инших сїл, котрі в 1915 роцї утїкли з російськім війском, а тепер, перебрані в мундури російських салдатів з червоними перепасками на рамени, пoкaзували салдатам пальцями нас з усміхом на лици, що ось ведуть нас тепер як злочинцїв в заслужене місце. Tиx перебраних салдатів було около 40, найбільше з Підмихайля і Тужилова, а деякі ще з кількох сїл. Переїхавши Підмихайлє, каже до нас візник салдат, чи ми розпізнали молодих солдатів з червоними перепасками на рамени в Підмихайлю, бо се тутешні люди, після його власного висказу, москвофіли селяни. На наш запит, звідки він те знає, відповів, що він від весни мешкав з своїми товаришами, російськими форшпанами, і з тими селянами в одній касарни при вул. Липовій в Станиславові, що вони були всї цїлий час в російській службі, але не ішли до бою, тільки як воєнна мілїція мали за обовязок по селах російському війску доносити про місцеве населенє, його полїтичні настрої і показувати переходи. Після його оповіданя, сих москвофілів до такої служби ужито на цїлій боєвій лїнїї Солотвина—Богородчани—Калуш—Галич. Кромі удержаня звичайного салдата, мали вони по 40 рублїв місячної платнї.
Підчас розбоїв в Калуши першої днини на чолї розбишак видїв я салдата в службі воєнної мілїції, котрий за час першої інвазії був у жандармській службі при російськім начальстві в Калуши. Сей мілїціянт провадив тепер до моєї хати ватагу розбишак салдатів. На моє запитанє, що він тут робить, сказав отверто. Що по революції всїх жандармів з охрани придїлили до війска як мілїціянтів.
Підчас цїлої нашої їзди до Станиславова, розважав нашу тяжку задумy наш візник, російський форшпан, розказуючи про часи пореволюційні в російськім війску, про "товариша полковника Миколу" і відносини в російській армії.
"Ви звідки родом, пане товаришу Михайле" (так звав ся) — питаю ся. "З Нагірянки, передмістя Бучача". "Ви москвофіл?" "Нї, я Українець." "А як взяли ся в російських форшпанах?" "Як Москалї уступали в 1915 роцї, то забрали богато молодїжи в нашім повітї від 17 лїт. Зібрали мене і мого тата з возом і кіньми і ми цїлий час у форшпанах. Тато і конї згинули, а менї дали инші конї та и далї форшпаную".
[Дїло, 28.09.1917]
ІІ.
Ранком приїхали ми до Станиславова, сильно знищеного особливо від Калуша й Богородчан. Місто, колись гарне, тепер розвалене, вікна повибивані, а мури камениць навіть в самім місті на пiв розвалені. Тут задержали ся ми два днї, щоби випочати, постарати ся о гроші, білє, убранє. Сих два гостили ми між родиною і знакомими українськими родинами, де пізнали ми закордонні українські учительки, котрі по революції провадили захоронки і школи, пізнали Українцїв офіцирів, людий ідейних, дізнали ся про нові порядки на Українї, — що се, що ми читали з наших часописях, дїйсна правда, що на Українї є своє українське правительство, котрого душею і керманичем М. Грушевський. Се все звеселило душі наші, та казало забувати пережити гіркі хвилї.
В містї по вулицях величезний рух, весь час переходили, співаючи, свіжі війска в ріжних напрямах: на Калуш, Галич, Богородчани. По всїх вулицях, площах стояли гурти салдатів, се салдатські мітинґи. Аґітатори Керенського ріжних комітетів загрівали до боротьби на житє і смерть з "Ґерманцями", роздавали безліч відозв, щоби піднести воєнний настрій у салдатів, котрі анї руш не хотїли бити ся. Снували ся похмурі, сумні по улицях. Оповідали нам, що сам Керенський перед наступом на Калуш і Галич був в Станиславові, Богородчанах і під Галичам і промавляв цїлими днями до салдатів, загріваючи їх до бою за вітчину проти "Ґерманцїв", котрі хотять закріпостити Росію і привернути царя.
В реставрації, каварнях повно офіцирів і салдатів при однім столї, а все "товариші". Салдати не здоровлять нї на улици нї в реставраціях офіцирів. Настрій не щирий, вимушений. Офіцири з боязни "товариші", але по їх лицях видко жаль за добрими царськими часами. Найбільше галасу роблять всюди Корниловцї — "баталїони смерти" з відзнаками трупячої голови на рамени. Всї вони з бутними театральними мінами ходили, співаючи по містї.
Попри сей галас і крик салдацтва видко на улици тут і там сумирні застрашені лиця цивільного населеня, що пильно слїдило величезні напливаючі сили ріжної катеґорії російських війск тай наслухувало що раз близші стріли артилєрії та машинових кріciв. Всїх обгортав панїчний страх, щоби їх не постигла доля Калуша, бо самі чули на власні вуха від салдатів і офіцирів, що в Калуши дїяли ся страшні річи. Між російським війском видко було на кождім кроцї якусь непевну трівогу — нервовий настрій, особливо по побідї австрійського лїтака, що з'явив ся над Станиславовом в ясний день, сміло кинув ся на російські лїтаки, скинув одного і мимо шаленої стрілянини гармат і машинових крісів безпечно неушкоджений відлетїв в сторону своїх позицій. Все, що жило в Станиславові, пильно слїдило сю надзвичайно цїкаву воздушну боротьбу великих воєнних птахів.
Серед таких вражінь виїхали ми з Станиславова до Черновець. Їхали воєнним етаповим поїздом 2 дни. В Коломиї мусїли чекати до поїзду до Черновець від рана до вечера, отже хоч як помучені пішли до міста, щоби троха віддихнути свіжим воздухом та оглянути столицю Покутя, куда тягли нас милі спомини давних щасливих хвиль молодечого житя. Дворець брудний, обдрапаний — вулиця від зелїзницї до міста і цїле місто повне бруду, смітя, доми порозвалювані, по дорозї бачили ми обдрапаний дім лїкаря д-ра Вол. Кобринського, бeз вікон, дверий. З цїкавости зайшли до середини: страшний вид, у всїх комнатах на паркетах купи людських відходів, смрід неможливий. Ми завернули. Те саме в містї, де вже 12 місяцїв господарять Москалї.
В містї і по улицях те саме, що в Станиславові: великі салдатські мітинґи. З підвисшеня з жаром промовляють молоді прапорщики і поручики та салдати. Чути далеко заклики проти "Ґерманця, що все затроїв, цїлий світ, а навіть хоче душі наші затроїти" і т. д. Салдати смирно стоять, не видко запалу, між салдатами на тему дальшої війни горячі спори, чути голоси: Ми хочемо мира.
Вечером виїхали ми до Черновець. Сумний вид представляв ся нам. Села поруйновані, замість сїл видко згарища, покриті буйним буряном, великі полоси плодовитої землї від Коломиї аж до Черновець не зоранї, не засїяні, зарослі буряном, а тут і там видко на загонї в дали одну або дві жінки, що щось роблять, а там десь далеко знов кінь або корова ся, не видко ланів кукурудзи, пшеницї та иншого збіжа, цїла природа якась сумна:
Їхало з нами сила війска. Питаємо, чому не засїяла війскова управа такої гарної, плодовитої землї. На се вчули ми слова: "На що? Щоби війна довше вела ся? Ми дома не засїяли і половини того, що звичайно, для кого маємо сїяти, для Германца і Мадяра?!"
Серед такої балаканки з салдатами і офіцирами заїхали ми в ночи до Черновець. Довго наблукали ся, заки зайшли в готель Брістоль. Та тут довідали ся від салдатів, які замість портієра робили службу, що в готели нема місця, а дальше, що на замешканє в готели треба дозволу від війскових властий. Один з салдатів, зачувши від нас українську мову, став для нас дуже вічливий, просив нас відпочати в великім готелевім передсїнку, подав крісла і своїми дуже дотепними оповіданями про революцію, Керенського, близький мир займав нас аж до рана.
Від сего інтелїґентного салдата дізнали ся ми, що проти ґенерального ґубернатора окупованої Галичини і Буковини Дмитра Дорошенка і в загалї проти української адмінїстрації веде російський війсковий штаб боротьбу та що ґубернатором має стати князь Долгорукий. Від сего салдата як взагалї весь час від всїх як офіцирів так і салдатів в розмові чули ми одно лише бажанє мира, — що всї годять ся на мир, лише один "ґерманець" не хоче, що війна може тривати найдальше до осени, що Росія дальше воювати не може, бо не має анї мунїції анї поживи, а коли би не наступив мир, то буде нова велика революція, котра положить конець війнї.
В день примістили ся ми в знакомої спорідненої української родини пп. Левинських, де знайшли по тяжких переходах опіку, відпочинок і поміч.
[Дїло, 29.09.1917]
ІІІ.
Місто Чернївцї робило на нас дуже миле вражінє тим, що всюди в містї чути було українську мову. Коло маґістрату в обширнім елєґантнім льокали містила ся книгарня українського війскового клюбу, де можна було дістати всї українські виданя й часописи. Тут гуртувало ся українське війскове житє. Та на містї і вулицях, як усюда, нехарство і непорядок, вулицї незамітані. А на вулицях цїлими днями війcкoві мітинґи, повно війскових аґітаторів, краснорічиві палкі воєнні промови, а все чути про смерть і загибель Германцям, про центральні держави, про їх воєнну справність, про засоби средств поживи та про се, що дїєть ся в центральних державах.
Про се російське війско як і австрійська цивільна людність мали дуже скупі та невірні і фалшиві інформації, знали лише те що Анґлїя і Франція xoтїли. Чув я так від Австрійцїв як і Росіян та Українцїв, що всї українські паpляментарні посли як Романчук, д-р Кость Левицький, Василько, д-р Петрушевич і ин. поарештовані і засудженї по 2—3 роки вязницї, що всї українські товариства розвязані, а маєток сконфіскований, що нїмецький цїсар Вільгельм здетронїзований, хорий на умі та інтернований в закладї для божевільних, що в Нїмеччинї революція, що людність в Австрії і Нїмеччинї вичерпана до краю, з голоду масово гине, що в Австрії одно яйце коштує 4—5 корон, кільо мяса 40—50 корон і т. д.
Зі здивованєм і недовірєм місцеві австрійські Українцї а також салдати та офіцири Українцї слухали мого оповіданя, що в нас є вправдї всюда дорожня, але се не правда, щоби люди масово з голоду мерли, а просто не хотїли вірити, що у вас дістаєть ся на картки досить правильно хлїб, що кільо цукру коштує 1.20 кор., лїтра нафти около 60 сот., ще у вас кождий хоч мало, але нам чи Іван на картку хлїб, муку, нафту та цукор дістати мусить.
Наглядно переконав ся я, що під російською теперішною війсковою управою вже в пореволюційнім часї продажа поживи зле зорґанїзована, що в Росії і в окупованих землях все можна дістати, і білий хлїб, але за дуже дорогі гроші, кільо цукру около 5—6 рублїв, лїтра нафти около 2 рублї, а обув, білє і одїж — сего просто не можна дістати. До зменшеня дорожнї поживи богато робили тут російські тoвapиcтвa "Союзъ Ґородовъ" і "Союзъ Земствъ", вони мали тут всюди свої склепи і своїх людий, продавали для населеня не дорого або по знижених цїнах муку, кукурудзу і инші предмети поживи.
Тут в Чернївцях, на Буковинї і в окупованих повітах східної Галичини, видко було благодатні слїди української адмінїстрації щодо порядку, aпpoвiзaцiї і що найважнїйше українїзації адмінїстрації і шкільництва. Богато перешкод робило війско, особливо війскові начальства, підбурювані москвофілами галицькими, буковинськими і румунськими, котрі подали собі руки, щоби при помочи польських москвофілїв звалити українську адмінїстрацію. В Чернївцях і на Буковинї по повітах з'явили ся Ґеровський, С. Лабенський і своїх людий повпихали до "конт-развідки'', і війскової мілїції, і як прибічна ґвардія російського ґенерального штабу без відомости адмінїстраційних властий переводили ревізії в Українцїв без пoдaня причини і богато наших впливових людий по повітах поарештували. Почала ся аґітація. Ґеровський аґітував між черновецькими міщанами, почав скликувати віча по передмістях і намавляти, щоби всї Українцї міщани записували ся за Румунів, подаючи за мотив, що хто буде признавати ся до українства, сей буде мусїти переходити на католицизм. Ґеровському і чеснїй компанії залежало на тім, щоби виказати російському правительству, що в Чернївцяx жадних Українцїв нема, лише Румуни і Поляки, отже української адмінїстрації не треба, лише румунської. Ґеровського і Румунів підпирав російський ґенеральний штаб і дїйсно вже на ґенерал-ґубернатора Галичини і Буковини був назначений князь Долгорукий. Проти сеї чорносотенної реакційної роботи виступив енерґічно Дорошенко, а Центральна Українська Рада в Київі вимогла на Керенськім і Корнилову, що українська адмінїстрація дальше лишила ся, а Ґеровського і його компанїю з почестю війскової асистанції вивеземо в Росію.
Коло 19—20. липня видкo будо між російським війском в Чернївцї, а особливо між висшими офіцирами неспокій, штаб армії виїхав до Коломиї. Нам треба було їхати дальше по Вижницї, Косова, а тут анї руш дїстати перепусти — одна власть спихала на другу, кажуть їхати за перепусткою до Коломиї.
За порадою проф. д-ра Білинського, мого товариша з унїверситетських часів у Відни, пішов я до ґубернатора Буковини Ол. Лотоцького, a відтaк до ґенерального ґубернатора Дорошенка за порадою і просьбою о видaнє перепустки.
При сїй нагодї познакомив ся я з обома ґубернаторами, або як їх звали, ґубернськими комісарями. Тодї була в Чернївцях сесія всїх повітових комісарів, то пізнав я кількох комісарів, як городенського, вижницького, косівського і ин. і мав нагоду в приватнім домі довший час з ними говорити про справи місцеві і загальні, як про автономію України і українїзацію українських земель. Всї вони зробили вражінє як люди високо ідейнї, люди самопосвяти, а при тім з високим образованєм.
Сам Дорошенко, чоловік молодий, коло 37 лїт. кріпкої будови тїла, енерґічний в кождім pyху, з інтелїґентними промикаючими очимa, є відомий в нашім письменстві. Він вірить свято, що автономія України є запевнена, хочби які там російські затїї не були, віру свою в будучність української державности опирає на основі кріпкої війскової української орґанїзації. Більше 2 мілїонів Українцїв салдатів і офіцерів на з’їздї делєґатів у Київі заявила ся рішучо за широкою автономією України. З молодецьким запaлoм говopив про український рух по селах, мертві повстали з гробу і воскресла Україна, сего житя не годна вдавати жадна сила хочби війскова російська.
Toвapиш Дорошенко, ґубернатор Буковини, Олександер Лотоцький, чоловік кріпкий, около 45 лїт, висший урядник Мінїстерства фінансів у Петроградї, відомий також з української публїцистики. Комісар (староста) косівський п. Зайцїв, доцент петepбурcького унїверситету, чоловік молодий, живий, енерґічний. З полїтичних переконань вони переважно соціяльні демократи, або соціялїсти революціонери. Всї вони стоять на становищи, що автономна Україна з своїм власним правительством повинна входити в федеративну звязь з Росією, а всї виступи на Українї за відірванє від Росії уважають Українцї шкідливими. Тими виступами користують ся чорносотенні провокатори з партії "Югоруссовъ", кoтрi групують ся колo часописи "Кiевлянинъ" і "Кіевъ". На Українї з'орґанїзували би в Київі, Одесї, Харкові і инших містах чорносотенні союзи "істинно русскихъ", в їх службі стоять тепер як агітатори галицькі москвофіли, які розбрились по цїлій Українї, і як аґенти провокатори, підпирані ґенеральним штабом, хотять скомпромітyвaти Ц. У. Раду і цїлий автономний рух на Українї, що ось всї українські провідники і робота на Українї, се робота за гроші Ґерманцїв проти цїлости Росії.
В дорозї до Вижницї пізнав я делєґата Coюзa земств з Ростова, котрий менї розказав те саме про галицьких москвофілів, які гуртували ся в Ростові. Він бував на їх зборах, хвалив краснорічивість деяких, котрих знав особисто. Після його оповіданя по революції стратили вони державні підмоги і було з ними круто; деяких арештовано, але незабаром випущено їх провідника на волю, зони з'орґанїзували ся і як щурі розбрились по цїлій Росії; він сам видїв деяких з них в Київі, Одессі, Чернївцях, про їх роботу близше не знав.
В кілька днїв пізнїйше їхали ми дальше з Вижницї де Криворівнї через Кути, Коciв, серед відвороту російських війск. Чудом заїхали ми цїлі і видїли знов пожар мостів, домів, а всюди жертвою огню були читальнї, школи, крамницї.
[Дїло, 30.09.1917]
30.09.1917