Юрій Косач. Сузір’я лебедя. Еней і життя інших. – К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2017. – 400 с.
Видавництво Івана Малковича вкотре порадувало читачів черговим виданням у своїй дорослій серії – новий том прози Юрія Косача вже третій, що виникає завдяки продуктивній співпраці з Марком Робертом Стехом, який упорядковує, коментує та повертає «діаспорну» частину української літератури на «материк». Раніше наслідками цього співробітництва були видання історичних романів Ю. Косача «День гніву» про Хмельниччину та «Володарка Понтиди» – захоплююча подорож у галантне століття придворних інтриг, філософського бродяжництва та світоглядного пошуку епохи, в якій сплелися абсолютизм, просвітництво та лібертінаж. У новий том увійшли відразу два романи – «Сузір’я лебедя» та «Еней і життя інших» (останній часом, зважаючи на порівняно невеликий обсяг, визначають як повість, однак на рівні глибини охоплених проблем – це, все ж таки, слід віднести до романного жанру). Для «Енея…», що був уперше виданий в емігрантському видавництві «Прометей» у Мюнхені 1947 р. – це друге перевидання в незалежній Україні, після тому Косачевих творів «Проза про життя інших», упорядкованого Вірою Агеєвою у 2003 р., яке щоправда викликало нарікання критиків ¹.
А ось «Сузір’я лебедя» перевидається вперше з 1983 р., коли воно побачило світ у нью-йоркському видавництві Мар’яна Коця. Діаспорній літературі в Україні не таланило загалом, а творам Ю. Косача – зокрема, що було обумовлено безліччю обставин, про які можна довідатися із праць самого М.Р.Стеха (наприклад, у книзі «Есеїстика у пошуках джерел»), або ж передачах із циклу «Очима культури», що вільно розповсюджуються в Інтернеті.
Ці тексти доволі відмінні між собою й належать до двох різних періодів творчості автора – повоєнний «Еней…», умовно кажучи, із першого періоду, тоді як «Сузір’я лебедя» – більш пізній роман. Ця хронологічна відмінність суттєво впливає і на вибір стилю. В «Енеї…» Ю.Косач нервовий та розхристаний, як і його натхненник Микола Хвильовий. Але ця «розхристаність» цілеспрямовано обрана, адже сама архітектоніка тексту аж надто добре продумана. Раптовий потік пам’яті лише емоційно посилює котрийсь із парадоксів, до якого персонажі прийшли в дискусії. Кожна фраза відсилає читача до вже сказаного в минулому, або ж проблеми, яка буде порушена кількома сторінками згодом. «Еней…» нагадує хитро сплутаний клубок, який, однак, не виводить із печер, а радше заводить на манівці. Ю. Косач максимально й віртуозно радикалізує всі експериментальні засоби, народжені модерністською літературою першої половини ХХ ст., і доводить їх до досконалості самозаперечення: він шматує час. Обрана автором стильова манера зовсім не здається штучною, навпаки – вона лише глибше й повніше окреслює стан дезорієнтованості, розгубленості, який охопив людей в ситуації безальтернативного наступу тоталітаризму.
«Еней…» зітканий із потоків свідомості героїв, які чергуються із диспутами між ними. Основна змістовно навантажена дія відбувається в Україні в період Другої світової війни, але ретроспективно постійно присутнє еміграційне довоєнне середовище. Так само, як перспективно – холодний ізарський вітер, що розганяє пішоходів на понурих вулицях повоєнного Мюнхена. «Еней…» Ю.Косача – це «Санаторійна зона», але вже іншого покоління. Якщо, спрощено кажучи, проблемою М.Хвильового було питання можливості побудови гуманного суспільства, базованого на ідеології комунізму, то героїв Ю.Косача турбує те, як від цієї ідеології звільнитися. Однак проблема набагато глибша – це зовсім не «антирадянський» роман у прикладному політичному сенсі. Ба, більше того. Д.Донцов побачив у цій книзі перехід її автора на платформу більшовизму. Звісно, це було перебільшенням, але інтуїтивно у Ю.Косачі він відчув «не свого» в літературі. І не помилився. Адже ключова світоглядна дилема, яка пронизує «Енея…» – це не спроба замінити комунізм інтегральним націоналізмом, а питання про (не)можливість альтернативи як такої. Більшовизм, який переміг не в останню чергу завдяки більш майстерному використанню насильства, що було доведене до страхітливої досконалості в часи Сталіна, зруйнував демократичну ілюзію багатьох українців. Саме в травмі української революції та її лівої платформи, на котрій базували свою політику Центральна Рада та Директорія, слід шукати причину, чому юнаки та юнки з таборів для інтернованих вояків УНР, які ще вчора сліпо йшли за есдеками/ есерами, обрали ідеологію, творену так само розчарованим соціал-демократом Д.Донцовим.
Юрій Косач
Інтегральний націоналізм розглядався багатьма, як альтернатива більшовизму, однак будучи зброєю пригноблених, він мусив volens nolens обирати правила гри, накинуті переможцями: абсолютна відданість ідеї, зведеної в догмат, інструменталізація людини, табу на критику зверхників. Інтегральний націоналізм в епоху, коли в усій Європі демократія перебувала в системній кризі, був приречений на дегуманізацію, для якої Д.Донцов намагався вивести виправдання з ніцшеанської філософії: мораль, яка твориться переможцями, за визначенням виправдовує їх. Ця задовга інтродукція необхідна, аби підійти до ключової дилеми роману, втіленої стосунками націоналіста-підпільника Ірина та його коханки Галочки – безкінечно романтичної дівчини з русифікованої аристократичної родини, яка в межовій ситуації переймається українським визвольним рухом. Ризик дегуманізації альтернативи, яку нібито репрезентує Ірин, ставить питання: а чи заміна є справді рятунком? У контексті цього питання з’являється заможний і самовдоволений буржуа Божок, який залицяється до Галочки і фінансує відразу декілька політичних проектів, маючи, як розумний вкладник, гарантії відразу від кількох сил. А ще – трохи кумедний професор Кравчук, в ідеях якого упізнається голос ² Віктора Петрова (Домонтовича), довгі монологи якого про «степову Елладу» та класичний спадок в українській культурі роблять його носієм «неокласичного» підтексту роману. На сентимент у бік античності є підстави, адже трагедія в класичному розумінні – історія героя, котрий безневинно покараний, і сюжет «Енея…» цілком відповідає цьому критерію. Професор Кравчук, який по-своєму опонує всім сторонам своїми туманними й плутаними монологами, свідчить про таку ж туманну та плутану альтернативу. Однак чи буде вона втілена? Бодай якась? «Mais je ne suis pas un prophete, comtesse» ³.
«Еней…» – прониклива притча, що втілює трагедію цілого покоління, котре в жертовному пориві до свободи прийшло до її заперечення. Трагедії, спадкоємцями якої ми є, жаскі відкриття його покоління висять прокляттям над нашим. Бідою автора цієї книги було те, що в тодішніх умовах критика могла сприймати роман лише у категоріях ідеологічної прийнятності. Ти мусив писати, або про-, або антирадянську літературу. У цих координатах для «Енея…» місця не знайшлося – тодішня українська спільнота не була готова обговорювати ці проблеми. Д.Донцов виявився автором самосправджуваного пророцтва, яким виштовхнув Ю.Косача в обійми радянської розвідки.
Оповідна манера «Сузір’я Лебедя», натомість, зовсім інша. Темп – andante con moto. Ю.Косач неквапно, подібно епікам ХІХ ст., тче історію широким килимом, сторінка за сторінкою занурює читача в зниклий світ старої шляхти початку минулого століття з багатьма точно відтвореними деталями: спокоєм маєткового саду, пишним графським палацом, бароковими портретами, з яких зверхньо позирають вельможні предки у кармазинових жупанах й атласних кунтушах, салонним картярством, гучним полюванням, бесідами за чаюванням… І, звісно, тривожною тінню нового часу, що гряде страйками бідноти, підпалами панських економій і гарцюванням драгунських ескадронів, покликаних утихомирювати ворохобників. Це лебедина пісня старого світу, неприкаяним уламком якого був сам Ю.Косач – тьмяні спогади він перетворює у барвисту картину, меланхолійна інтимність якої заворожує. Приречена ідилічність «Сузір’я Лебедя» могла би звучати під акомпанемент рапсодій Миколи Лисенка чи п’єс Федора Якименка, або ж старосвітськими романсами й солоспівами.
Малий Косач з тіткою
Улітку 1914 р. юний, особливо не переобтяжений талантами представник дворянського роду гербу Лебідь Рославців, Олелько приїздить із Києва на вакації до батьків: фліртує з донькою економки, вислуховує жарти діда – відставного полковника-гвардійця, що процвиндрив маєтки і приїхав доживати віку до дітей, нудиться провінційним середовищем, в якому знайомиться із заможним землевласником Богданом Немиричем і Тріадом – «соціалістичною» версією Сковороди, що його селянський поголос називає «сином Гонти». Ключовий ідейний трикутник, в якому формується напруга, спалах котрої має знищити звичний світ Рославців, створюють ці троє – незрілий Олелько, моторошний Тріадо та камінний Немирич, вочевидь, списаний із ідеолога українського консерватизму В. Липинського, що відчувається і в описі зовнішності й ідеях, які Ю.Косач вкладає в його уста. Із цими ідеями він мав бути добре знайомим, завдяки залученню наприкінці 1930-х років у гетьманський рух. Бродяга Тріадо втілює незрозумілу головному герою стихію, в якій прихований грядущий хаос. Прикметно, що натхненник селянських бунтів у Ю.Косача постає не світським революціонером-підпільником, яким він є, скажімо, у В. Винниченка, а як проповідник, спокусник, (лже)пророк, який страхає і вабить водночас. У цьому теж відчувається ледь помітний відгомін Хвильового, який, мабуть, першим в українській літературі розкрив демонічну силу революційного пориву, і вивів її осмислення із морального рівня (як це було у В.Винниченка) на метафізичний (його ж можна відчути у новелі В. Підмогильного «Іван Босий», в інших творах Розстріляного Відродження). Загалом, роман густо насичений ремінісценціями, включно із тими, що відсилають до творів самого Ю. Косача – прізвище Рославців фігурує і у «Володарці Понтиди», що наштовхує на думку про авторове прагнення створити всеохопну історіософську оповідь, де б історія роду була універсалізована до рівня мета-наративу. Другорядна лінія стосунків Немирича та Олелькової тітки Лари, натомість, відсилає до «Камінного господаря» Косачевої тітки – Лесі Українки.
Консервативне – «камінне» начало, сильне, але позначене печаттю зникнення – це, безумовно, про Немирича. У Лесиній п’єсі розклад цього начала починається символічною зрадою Анни вірності чоловіку – Командору. Відмова Лари від шлюбної пропозиції Немирича перегукується із цим сюжетом. Для останнього шлюб із представницею старовинного дідичного роду – частина його програми відновлення шляхетної верстви, але норовлива обраниця вже позначена печаттю нової доби, й Богдан може лише спостерігати її від’їзд.
На загал, попри «діаспорне» походження цих романів, вони органічно виростають із всієї пошматованої традиції української літератури ХХ ст., і водночас долають її. Тож має абсолютну рацію упорядник – без них наша література неповна. І неповноцінна.
Отож, кремезна зовнішність Тріадо ніби відсилає до ще незвіданої стихії народного опору, що прокинеться за кілька років, масово перетворюючи в руїну поміщицькі маєтки. Немирич, «як принц із готичних саг» (безумовно, відсилання до Юрія Немирича, до речі, долею якого вельми цікавився В.Липинський ⁴), натомість втілює ідею приреченості на виконання станового обов’язку. Немирич – теж дитя грядущої доби, він не втілення «старосвітського» поміщика із «самодержавством, православ’ям і народністю». Його приреченість служити орієнтована на майбутнє і так само трагічна. Подібно Юрію Немиричу – протестанту, магнату, що всупереч становим інтересам, цілком свідомо став на сторону православної революції Хмельницького, він найбільш проникливо бачить напрям змін. Немирич і Тріадо, наче янгол і біс, змагаються за душу юнака, але той, врешті, не обирає нічого. Історія сама торує собі шлях. І межею є світова війна. Невипадковим, вочевидь, є співвідношення порівняно великого обсягу тексту й невеликого проміжку часу, в якому його дія відбувається. Ця диспропорція лише унаочнює – час пришвидшується, однак персонажі, за незначним винятком, не відчувають цього: вони полюють, чаюють, читають Рільке й порядкують господарством, як роки, десятиліття перед тим.
Хоча «Сузір’я Лебедя» переважає обсягом «Енея…», читати його легше, насамперед, завдяки класичному хронологічно впорядкованому наративу, в якому послідовність дії та події є неодмінною складовою. Ця впорядкованість відсилає до втраченого світу зрозумілого устрою із звичним для всіх життям і чіткою перспективою. Це зниклий світ поступу. Саме тому Ю. Косач обирає манеру, близьку епікам класичного реалізму – риса, яка уподібнює його роман до «Зачарованої гори» Томаса Манна, заручника класичного стилю й нових, некласичних проблем.
Підсумовувати зарано, вкажу лише одне – Ю.Косач повертається і, як читач, я з цього безмежно радий.
ПРИМІТКИ
¹ Більшість зауважень висловлених у Винничук Ю. "Юрій Косач під голубиним талом", стосувалася, однак, коментарів до новел, а не до роману.
² За В.Петровим, народництво – «своєрідний варіант демократизму», із його етнографізмом та регіоналізмом, Україна переросла, однак альтернатива лишається невизначеною. Антинародництво, що живилося Вергілієм, Горацієм, Леконтом де Лілем (хіба не прозорий натяк на неокласиків?) – не програма, а інтуїція, що заклала «фундамент для напряму більш глибокого і більш всеосяжного» («Антинародництво. З циклю: Засади історії», 1947). Ідея відсутності біографії, а отже непевності й плинності людської ідентичності – одна із проблем «Енея…», осмислювалася Петровим в «Історіософічних етюдах», що виходили друком у МУРівських збірниках саме 1946-1947 р. р.. У ці ж часи він осмислює ідею впливу античності на цивілізаційну ідентичність України. Вважаючи «міграційну теорію» вкрай примітивною, наполягав на тому, що скіфи, які в пізній період еллінізувалися, «не зникли» – лише суттєво трансформувався соціально-економічний устрій скіфського суспільства, який повернув його у племінну стихію. Звичне скіфське суспільство, що його бачили античні автори раніше: із царськими скіфами, містами й способом життя подібними до еллінських – зникло, і тому самі скіфи зникають із античних джерел. Але вони не зникають як носії певного типу культури, перетворюючись почасти на розпорошених орачів. Позаяк В.Петров, на основі археологічних досліджень, якими він займався в Україні напередодні німецько-радянської війни, наполягав на безперервності заселення українських теренів у перші віки н. е., з цього випливав культурно-генетичний зв'язок скіфів, черняхівської культури як найбільшого «досягнення в розвитку матеріальної культури Подніпров’я… пізньоантичних часів» та Київської Русі як кінцевої ланки в розвитку «культури післячерняхівських часів» (див. «Про зміну археологічних культур на території УРСР у V ст. н. е.» - пізня публікація, але її ідеї він розробляв ще у 1940-і р. р.). Це ж надихало В.Петрова на створення власної історіософської концепції, якраз коли вони належали із Ю.Косачем до однієї спільноти. Тема цього інтелектуального зв’язку потребує глибшого дослідження.
³ «Але я не пророк, графине» (фр.)
⁴ Це відображено в дослідженнях: «Ґенєрал артилерії в. кн. Руського (з архива Немиричів)» (1909) та «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. (причинок до історії аріянства на Україні)» (1910) – обидва перевидані у третій книзі «В’ячеслав Липинський та його доба» видавництвом «Темпора» (2013).
29.09.2017