Нариси

Цвинтар.

Море, море, широке безмежне море! Блакитне стелеться воно перед очима. Скелі купаються в морі. Вода грається з ними, миє їх, бє їх, цілує і вколисує їх піснею своєю. Високо над скелями маленький цвинтар маленького села Люсин. В гушавині темних кипарисів ховається він. Троянди цвітуть поміж хрестами — білі, жовті, рожеві, та кровавочервоні. Бідненькі прості хрести встають поміж квітами. А під ними сплять віковічним сном непомітні герої. У хвилях лазуревого моря знайшли вони смерть свою. Щасливі люди! Мира досягли, в забуття втопилися... Море вічно їх голубить, шумить і бється попід скелі. Кипариси стогнуть під вітром. Покірно хилять темно-зелену голову, і співають про бурю, нагадують спочившим славетні дні.

Море, широке безкрає море! Холодні, спокійні скелі стережуть маленький цвинтар. Сплять там герої. Увесь короткий свій вік вони боролись з природою. Хто їх тепер згадає? Хто посумує за ними?.. Тілько часом з маленького села дівчина чорнобрива прийде на цвинтар... Безмежне море і маленький цвинтар!.. Сум навівають на душу!..

* * *

Минули довгі літа. Бійня розпочалася, крівава, страшна. Тисячі гинули марно, без сліду. Ніхто їх не споминав. Ніхто не голубив. Ніхто не співав їм про дні минулі, про вічний спокій. Ніхто не приходив на їх забуті могили.

Тоді я згадав безмежне море і маленький цвинтар. Там природа сама уквітчала його. Шум моря вічно співав їм. А кипариси розказували про славні вчинки героїв морських, про їх завзяту боротьбу з природою ...

Діти.

Хотів би, щоб дитячі літа мої повернулись... Невинними щасливими були ми тоді! Гралися спокійно. Ніхто нам не заважав. Життя було безжурне, веселе і радісне. Мало ми розуміли, мало потрібували... Хотіли бути колись: фурманами, шоферами, королями, священниками ... Це було весело. Бо ми були тілько дітьми. Ми хотіли бути дорослими людьми ... Це була невинна фантазія дитячої душі...

Я люблю дітей — вони золото безрадісного убогого фантазією життя. Вертайте дитячі дні! Вертайте дитячі забави!...

* * *

Україна, як дитина, маленька, золота. Вона росте! Колись з неї буде сильна, дужа і могутня людина!...

* * *

Є у нас люде, дорослі, великі... Вони бавляться військом, державою, долею народа... Це діти. Але діти недобрі. Не вертайте дитячі дні! Геть ідіть собі дорослі діти!...

* * *

Люблю дітей я, маленьких, невинних. Вони дивляться, хочуть бути дорослими!

Ненавиджу великих дорослих людей, що, граючись, в дитинство впадають!...

Моя верба.

В краснім Лузі — гірськім селі на Покуттю часто я бував. Зеленіють луки там вздовж Черемоша. А над ним стоїть стара верба, моя верба. Черемош там чисті води несе. Старі гилля моєї верби купаються в них. Вітер колише їх. Чорногора далеко дрімає. Шпилі її у небо несуться. Ліси та пашні стеляться вгору. Темні садочки вповивають білу хатку мого приятеля.

Гарний, чудовий ранок! Зелені гилля моєї верби оповідають мені гірську байку... Шепочуть принаду:

— Ходи сюди, в горах знайдеш ти життя, спокій! Воля панує у нас. Легіньом вільним ти станеш. Гір таємниці впізнаєш. Знайдеш товаришів красних. Як друга, як брата, як легіня вільного проводять тя в гори. Всі чуда розкриють тобі й тебе зрозуміють!..

Вітрець шелестить в зелених листях, гойдає, вколисує, голубить і милує їх:

...— Ходи любий! Ти будеш нашим! Будеш гуляти, будеш співати. Научишся жити. А коли умреш, викопаємо тобі ген на Чорній Горі високо високо могилу! Щоб волю ти чув. І вічно над світом себе почував. Щоб вітер шумів над тобою! І скеля хрестом тобі буде. Полонинські квіти тобі зацвітуть. А на скелі напишем: спочиває тут наш гірський син!...

Збудився від сну. Чув, як вітер грає в вербі:

— Гуїв ... гуїв ... гуїву...

Верба стара, вдавалось, промовляла до мене, шепотіла мені свої ласки, співала гірську пісню, розповідала стару казку...

З того дня став я сином гір. Там моя рідна земля. Там жити хочу і вмерти ...

Тужу й нудьгую за рідними горами...

(Воля, 1920, т. 1, ч. 11, с. 536—537)