Юрій СКОЛОЗДРА

Перед сьогоднішніми супердержавами стоять одні й ті ж проблеми: це загроза скотитися в тоталітаризм, щораз більш примарна свобода слова та певна віртуальність, а часто і фейковість тієї дісності, яку своїми новинами творять медіа (в США усе частіше вживають термін «альтернативна істина»).

 

 

 

Цікавим виявився задум організаторів 83-го конгресу Міжнародного PEN-Kлубу винести на публічні дискусії під загальною назвою «Суперсили в центрі уваги» обговорення ситуацій у трьох країнах – США, Китаї та Росії. У них виявилося чимало спільного.

 

Китай: багнет порівняли з пером

 

Доля людини завжди викликає сильніші емоції, ніж коли йдеться про державу загалом. Особливо якщо поет, який не був радикалом, а просто висловив свої погляди і зафіксував основні права людини, потрапляє під переслідування влади. За традицією PEN-Kлубу, під час дискусії на сцені стояло порожнє крісло – воно символізує людину, яка не може бути присутньою в цей момент через переслідування.

 

Китайський поет Лю Сяобо з товаришем свого часу написали документ «Хартія 08» – власний варіант відомої «Хартії 77» (громадянська ініціатива з критикою влади тодішньої Чехословакії за недотримання прав людини). Натомість переслідувань і багаторічного домашнього арешту зазнала його дружина Лю Сія, поетеса, художниця й засновниця незалежного китайського PEN-Kлубу, – одразу після повідомлення у 2010 році про те, що її чоловік отримає Нобелівську премію миру.

 

Порожній стілець. Лю Сії 

 

Лю Сяобо цього літа помер від раку печінки, його прах за наказом представників влади КНР розвіяли над морем – аби уникнути паломництва послідовників до могили поета. А у Лю Сії з’явився шанс отримати свободу і (у разі позитивного рішення майбутнього конгресу компартії КНР) виїхати до родичів у Берлін – такою була остання воля її чоловіка. Водночас PEN-спільнота серйозно занепокоєна станом її фізичного і психічного здоров’я, хоча китайська влада запевнила, що у Лю Сії все гаразд.

 

США: нова реальність Трампа

 

Американський письменник, сценарист і поет Пол Остер зізнався, що Штати зіткнулися з чимось новим, що несе у собі загрозу підвалинам Америки, зокрема свободі слова. Йдеться про результати виборів, нового президента, якого найбільше цікавить він сам, та його команду, котра своєю некомпетентністю здатна розвалити колиску світової демократії. Щось нагадує Україну в її останні 13 років? Отже, ми принаймні у тренді…

 

«За моїми відчуттями, ми, американці, виходимо на якусь нову територію, у місця, де ніколи раніше не бували за ті кілька сотень років, відколи ми стали країною», – обережно повідомив Остер. Зрештою, він вважає, що нова президентська адміністрація, утворена після торішніх виборів, «просто вирішила зруйнувати всі важливі досягнення США попередніх періодів щодо досягненні рівності».

 

Остер вважає, що «президент №45» (письменник зізнався, що йому навіть складно вимовляти ім’я нинішнього глави держави) живе лише заради себе і для того, аби показувати себе іншим людям – щоб його обговорювали. А найцікавішим його твердженням від моменту приходу до влади можна вважати фразу «Преса – це ворог народу», такого собі не дозволяв жоден американський президент. При цьому в нього немає ніких переконань, окрім самолюбування власним его. І жодних надій, що він чогось навчиться і зміниться, немає.

 

До безпосередніх утисків свободи слова ще не дійшло, проте, як зазначив письменник, «президент №45» заявляв про занепад провідних американських ЗМІ – як-от The New York Times та The Washington Post, каналів CNN та NBC, інших телерадіостанцій чи преси. Хоча насправді це не так.

 

«Водночас у нас спостерігається й нове явище, яке посилюється по всьому американському континенту. Йдеться про т.зв. альтернативну пресу. Або пресу, яка представляє альтернативну істину», – повідомив Пол Остер. За його словами, річ у тім, що суспільство годують такою інформацією, яку воно хоче бачити. Переважно це відбувається в онлайн-режимі, а також по радіо. Але насправді йдеться про спотворену реальність – усе це наче своєрідна змова.

 

Пол Остер на конґресі PEN у Львові називав Трампа лише так – «#45»

 

За словами Остера, майже кожен підрозділ федерального уряду очолює людина, місія якої, схоже, полягає у знищенні очолюваної організації. «Наприклад, у нас є міністр охорони здоров’я, який не вважає, що має існувати медичне страхування… А генеральний прокурор, який фактично є першою особою у сфері юстиції, не вірить у рівність прав усіх громадян…» – розповів письменник. Він вважає, що проблема не лише у №45, але і в його оточенні. І порятунком у цій ситуації, на думку Остера, може бути єдине – ці люди виявляться настільки некваліфікованими, аж не зможуть втілити усе, що пропонують. Інакше американській системі загрожує крах.

 

«Ми справді бачимо, як нападки на пресу починають применшувати роль медіа. Адже президент уже давно недолюблює журналістів. І нинішній рівень свободи слова далекий від того, як ми його собі уявляємо і ставимо за мету. Але міжнародна спільнота тут втручатись не може, ми ці питання мусимо вирішити на внутрішньому рівні», – сказала екс-журналістка та експертка з питань медіа Дрю Менакер. На її думку, раніше такої серйозної загрози не було.

 

Вона зазначила, що разом із колегами співпрацює з фахівцями по всьому світу – і схоже, що ряд серйозних проблем (у тому числі щодо прав людини і свободи слова), з якими стикалися в інших країнах, тепер прийшов і на поріг Сполучених Штатів. «Думаю, книга "Як виживати в часи автократії" для нас тепер дуже актуальна», – додала Менакер.

 

Зараз відбуваються такі речі, які раніше в Білому домі ніколи не спостерігали. «Там тепер є три генерали, які контролюють цивільних і всю ситуацію. Це своєрідний військовий переворот, якого ніхто не помічає. А це передбачає, що за нами є посилений контроль», – розповіла Дрю Менакер. За її словами, представники уряду тепер часто підпорядковують собі медіа, і ті стають на бік держави. Але це вже не вільна журналістика. І з цим миритися не можна – «потрібно боротися, щоби зберегти демократію».

 

Натомість письменник і публіцист Ларрі Сімс не так песимістично налаштований (принаймні слово «Трамп» він вимовив без проблем). Однак проблем, особливо фейків, за його словами, зараз справді багато.

 

«Насправді поява фейкової інформації призводить до того, що ми не довіряємо пресі, основним ЗМІ. Хоча вони зараз добре виконують свою роботу. Але багато американців не повірять жодній газеті, незалежно від того, що вона там надрукує», – припускає Сімс.

 

За його словами, загроза існує, бо ми вважаємо роль свободи слова дуже великою з двох причин. По-перше, за рахунок неї ми соціалізовані, А по-друге, люди – це істоти, які говорять. Тож свобода слова – це частина ідеї, яка має реалізовуватись у демократичному суспільстві, яка підводить нас ближче до істини.

 

Учасники конґресу PEN вшановують пам'ять переслідуваних за свободу в Китаї

 

Публіцист також нагадав, що у Декларації прав людини є стаття, котра фактично дає право не лише на свободу слова, а й на свободу отримання інформації – тобто потрібно ще й уміти слухати. А саме з цим останнім часом є великі проблеми.  

 

«Трамп насправді – це загроза, хоча ми з нього і жартуємо. Американці ще не дуже добре розуміють наслідки своїх дій і рішень для решти світу. Трамп – це вже своєрідна метафора для американців, яка вказує на погіршення ситуації», – резюмував Ларрі Сімс.

 

Путін, контроль над інтернетом і Яценюк-пропагандист

 

У путінській Росії проблем не менше, ніж у трампівській Америці. Тільки в РФ ставлення держави до окремого громадянина знову починає нагадувати часи полювань на «ворогів народу». Щоправда, методи та інструментарій дещо осучаснили.

 

Доповідь про проблеми свободи слова і цензури в Росії (з англомовною версією можна ознайомитися тут) уперше підготували російські експерти з правозахисної Асоціації «Вільне слово» та видали за допомогою PEN.

 

Її представник, журналіст і видавець Сєрґєй Пархоменко, зазначив, що гарантії свободи слова були присутні й у сталінські часи, і в брежнєвські. Проте російська влада у стосунках з медіа давно вдається до непрямих методів впливу.

 

«Не обов’язково націоналізувати якесь медіа, достатньо його поставити у нестерпні юридичні та економічні умови. Цьому слугує велика кількість законодавчих актів, які останнім часом були прийняті. Багато носить доволі нейтральні назви та мають нібито благородну мету – захист національного суверенітету, боротьба з міжнародним тероризмом чи екстремізмом, захист дітей від небажаного впливу», – розповів Пархоменко.

 

Сєрґєй Пархоменко

 

За цими законами російські силові органи можуть щоразу глибше проникати у всі ділянки суспільного життя, а також у сферу творчості. Найяскравіший приклад – т.зв. закон Ярової (депутатка російського парламенту), хоча всім відомо, що більшість законів пишуть у Кремлі. Під приводом боротьби з тероризмом інформація, яка проходить російськими електронними мережами – приватні телефонні розмови, смс-ки, електронна пошта, просто зміст різних інтернет-сайтів – повинно складуватися на якихось гігантських серверах і надходити спецслужбам без окремих судових рішень.

 

У Роскомнагляду є «чорний список», до якого лише за останній рік потрапило понад 900 сайтів. І якщо раніше популярною була думка, що контроль в Інтернеті неможливий, «павутина» охоплює увесь світ, то тепер зрозуміло, що контролювати можна доступ до Інтернету. Слабким місцем виявилися провайдери. Їх змушують перекривати для російських користувачів доступ до цілих ділянок російськомовного сегменту Інтернету.

 

Ускладнюють життя редакціям і через бізнес. Так, обмеження прав іноземців володіти російськими медіа торкнулося 830 видань, яких позбавили іноземних інвесторів.

 

«Я не стикалася з цензурою. Мої видавниці ніколи не просили, щоб я прибрала якусь частину тексту. Але за останні 4–5 років у письменницькому середовищі з’явився такий радянський внутрішній страх, самоцензура. При цьому виникає неприємне відчуття – "я боюся того, що написав". І з соромом зізнаюсь, що також відчуваю цей страх», – розповіла письменниця з Санкт-Петербурга, лауреат Букерівської премії 2009 року Єлена Чижова.

 

Півроку тому вона закінчила роман «Гітарист», в якому образ сучасної Росії складається з радянських і фашистських практик. Й одразу у неї виникло два запитання: чи не занадто різко він написаний, і чи погодиться видавець його друкувати. Видавництво думало декілька місяців, однак книгу таки надрукувало.

 

«Ситуація в Росії, зокрема з цензурою, нагадує поїздку на автомобілі: всі ми – водії (письменники, журналісти, читачі) і контролюючі органи – знаємо, що ліворуч у нас є дві суцільні лінії, які не можна перетинати. Але ніхто точно не знає, де вони», – повторила Чижова вислів одного з російських журналістів, який найкраще, на її думку, описує їхню дійсність.

 

За словами письменниці, всім відомо про жорстку цензуру в медіа. А її відсутність у літературі зовсім не означає, що влада з повагою ставиться до письменників. «Це означає лише, на жаль, що влада з презирством ставиться до людей, котрі пишуть і котрі читають. Мабуть, нагорі переконані, що населення не буде читати серйозну літературу, а задовольняться тим, що показують по телебаченню. Я сподіваюсь, що такий час скоро закінчиться», – сказала Чижова.

 

Російські учасники дискусії відзначили ще кілька показових моментів. Зокрема, що під впливом регулярних нападів та погроз чимало журналістів змушені або звільнятися, або взагалі виїздити за кордон. Правоохоронці практично не розслідують злочинів проти журналістів (кримінал у цих справах часто кваліфікують як порушення громадського порядку), що породжує безкарність.

 

Однак коли справа доходить до України, часто навіть найліберальніші росіяни починають говорити дещо дивні речі.

 

«Пам’ятаю, коли український уряд заборонив польоти між Україною і Росією, український прем’єр сказав: "Російським літакам немає що робити в українському небі". Це жахливо шкідлива позиція. Тому що величезна кількість людей у підсумку була позбавлена особистих контактів. А ті, хто співчуває Україні, були позбавлені можливості бачити Україну, а також бачити, як бреше російське телебачення. І допоміг у цьому український уряд.

 

Що важливо – ми не побачили тут, в Україні, жодного протесту проти цього рішення. Ніхто тут не сказав прем’єрові цього не робити. Виявилося, що російська й українська влада тут ніби разом співпрацюють», – сказав Сєрґєй Пархоменко.

 

І хоча він таким чином ілюстрував твердження, що влада, коли займається пропагандою, відчуває і використовує настрої в суспільстві, осад після цього залишився не найприємніший. Зрештою, деякі рішення політикам доводиться приймати під тиском власне суспільної думки. І це – радше ознака демократії, а не наслідок пропаганди.

 

26.09.2017