Мирослав МАРИНОВИЧ cтав гостем проєкту «Знаки часу» Центру Шептицького УКУ. Під час лекції він розповів про тоталітарну травму та її наслідки, що проявляються сьогодні.
Війна – рубікон, після якого українці остаточно подолають тоталітарну травму
«В Україні складно знайти особу, яка б заперечила існування тоталітарної травми», – зазначив Мирослав Маринович, після чого навів кілька прикладів із власного досвіду. Всі історії, за словами проректора, відбулися у часи його молодості:
- Якось на Черкащині ми з хлопцями підійшли до одного дядька, який розпалив багаття. Привіталися з ним і у відповідь почули: «Видно, що ви молоді і не пережили голод, бо до багаття не підходять без бодай невеличких харчів». Ми аж розгубилися. У тому чоловікові справді жила пам’ять про голод, і він очікував, що про це так само згадуватимуть молоді люди. Хоча в східній частині України про голод мовчали, насамперед для того, щоб дати своїм дітям шанс увійти нормально у радянське суспільство і не суперечити ідеології, бо лише тоді є шанс вижити. А пам’ять про те, що не схвалюється пропагандою, може бути небезпечною.
- У 70-ті роки в Києві я з моїм табірним товаришем Миколою Матусевичем зайшов у тролейбус, де ми не ховаючись розмовляли українською мовою. Тоді ми зауважили, що всі пасажири вражено на нас озиралися і перелякано мовчали. Для них це означало «зайшли бандерівці», а значить є загроза.
- У 2003 році (час української кризи довкола острова Тузла) в селі, що на Миколаївщині, я розговорився з одним чоловіком, від якого почув: «Це не правильно сваритися з росією – їй треба коритися, бо інакше буде біда».
Всі ці історії свідчать про те, що комуністичний тоталітаризм та російський імперський шовінізм залишили в душах українців величезну посттоталітарну травму. Часом було боляче спостерігати, як у Європі очікували, навіть вимагали від українців зразкової демократичної поведінки, не розуміючи, що ця нація переживає глибоку травму. Натомість коли на Заході Європи якась людина переживала жахливе насильство, то всі розуміли, що їй потрібна психологічна допомога, аби зняти посттравматичний синдром. Однак щодо цілого народу такого розуміння не було.
Вектори посттравматичної еволюції українців і росіян
Точкою відліку є путч у Москві у серпні 1990 року та розпад радянського союзу, бо саме з цього моменту шляхи обох народів розійшлися.
Джеймс Шерр, британський аналітик, зазначав: «У росії існує сильний уряд і слабке громадянське суспільство. В Україні навпаки: слабкий уряд і сильне громадянське суспільство». Ось чому російське суспільство схильне еволюціонувати в бік авторитаризму, тоді як українське – в бік демократії.
У росії була спроба запровадити демократію, але вона тривала недовго – до жовтня 1993 року, коли Борис Єльцин з танків розстріляв будівлю Державної думи в Москві. Після цього все пішло до нарощення авторитаризму, який тепер завершився формуванням справжньої диктатури з елементами колишнього тоталітарного ладу.
Таким чином більшовики проторували шлях до диктатури Сталіна, який творчо удосконалив монархічний лад царської росії і закабалив (узалежнив) народ ще більше. Отже, путінська росія так і не вийшла зі стану рабського упокорення. Навпаки, вона його лише удосконалила і підсилила. В той час Україна своїми трьома майданами крок за кроком позбувалася цього тоталітарного упокорення. Тож нинішнє покоління молоді вже має закладену свободу всередині себе. Це величезне досягнення України, яке свідчить про високий рівень подолання тоталітарної травми.
Сьогодні російсько-українська війна довершує те, що не зробили майдани, бо українці прагнуть захищати свою свободу. Отже, війна може стати рубіконом, після якого українці остаточно подолають тоталітарну травму.
Ця проблема має також виразний відбиток і на способі здійснення влади. Так, у росії відновлено повну централізацію влади – там діє жорстка управлінська вертикаль. В Україні також було здійснено спроби повернутися до такого централізованого управління. Всі наші президенти могли різнитися багато в чому, але були подібні в одному – їхній стиль управління державою залишався квазірадянським. При тому вони не завжди могли його реалізувати, але як модель цей стиль був у їхніх головах. Весь час вони намагалися схилити державу до централізованого управління – але українці цього не дозволяли, бо Україна має мозаїчну ідентичність, тобто регіональні відмінності. Те, що годиться для одного регіону, не підходить іншим. А тому стиль управління такою країною вимагає великої майстерності. По-перше, має бути пошана до особливостей кожного регіону, по-друге, між ними не має бути змагання, хто кращий. Саме тому влада має виявляти чудеса у пошуку консенсусу.
Отже, якщо в Україні ми все-таки відійшли від давньої жорсткої управлінської вертикалі, то не тому, що чиновники цього хотіли, але всупереч їхній волі.
Ще однією травмою тоталітарної держави є брехливість її пропаганди. Саме це, за словами Мирослава Мариновича, спонукало його піти в дисидентський рух, бо вже було неможливо терпіти брехню, яка лилась звідусіль. Так, після розпаду радянського союзу був час, коли в Москві преса була вільною, тими статтями зачитувались. Однак сьогодні свобода слова в росії повністю розтоптана, а рівень брехні зашкалює. Фактично зараз у них діє та сама радянська метода, підсилена новітніми комунікаційними технологіями. Тому люди починають втрачати розуміння, де брехня, а де правда. Тому сьогодні російські матері гордяться тим, що їхні сини гинуть за «звільнення людства від українських фашистів». Як бачимо, у росії цю тоталітарну травму облудності не подолано, а взято на озброєння.
Тоді як в Україні, в порівнянні з комуністичним часом, свобода слова надзвичайно висока. Щоправда, тривалий час ця свобода трималася на плюралістичності кланових ЗМІ. У кожному клані, на жаль, діяла певна тенденція щодо приписування правди на догоду своїй політичній силі, але завдяки множинності цих груп створювався певний плюралізм (множинність поглядів) преси, і суспільство таки було спроможне розпізнати правду від брехні.
Навіть сьогодні, коли ми розуміємо, наскільки важливо однодумно реагувати на війну, спроба президента змусити всі телеканали передавати виключно офіційний телемарафон зустрілася з відчутним опором.
«Я особисто підписував звернення до влади від імені правозахисних організацій, щоб скасувати це несправедливе рішення. Я був гордий за Україну, де навіть в умовах війни на телеканалах допускається плюралізм патріотичностей. Кожен мовник патріотичний, однак говорить у різних ключах, перспективах – і попри те ми вміємо бути єдиними. Це величезне досягнення українського суспільства, яке не треба нівелювати», – зазначив Мирослав Маринович.
Як українці долають тоталітаризм у плані вивільнення своєї ідентичності?
Ідентичність українців особлива – вона мозаїчна. Саме це було незмінною причиною наших історичних поразок у той час, коли суспільними домінантами були уніфіковані імперії. Так, створити свою власну імперію роздрібнені українці не мали жодного шансу, а тому мусили підкорятися так званому російському старшому брату. Це означало, що нам доводилось бути уніфікованими під єдиний стандарт «homo soveticus». Такими ми й увійшли у свою незалежність. Проте з того часу ми пройшли тривалий шлях до новітньої моделі, яка сформувалася у світі в другій половині ХХ століття під назвою «єдність у багатоманітті». Після здобуття незалежності українці нарешті отримали шанс бути успішними зі своїми національними особливостями. Ми можемо бути різними, але при цьому бути єдиними.
Сьогодні бачимо, як війна, яку нав’язала росія, стала дивовижним цементом нашої національної єдності. Ми подолали наші відмінності і з’єдналися у багатоманітті. При цьому наша консолідація не означає втрату мозаїчності. Після закінчення війни ми, скоріш за все, знову почнемо конкурувати і сперечатися щодо своїх відмінностей. Але ми завжди пам’ятатимемо свій дивовижний досвід національної згуртованості.
У нелегкі часи воєнного опору українська ідентичність, яка розвинулась у свободі, вийшла назовні. Так ми не лише зуміли утвердити цю ідентичність, а й у дивовижній єдності сьогодні її захищаємо. У такий спосіб Україна прощається з радянською уніфікацією під формулою єдиного тоталітарного гвинтика.
Для заглиблення у тему тоталітарної травми Мирослав Маринович радить прочитати колонку Джонатана Літтелля: Моїм російським друзям. Прийшов час для вашого власного Майдану.
Занотувала Діана Мотрук