Студії над топонімічним ландшафтом середньовічної Галичини мають уже понад півторастолітні традиції, але локалізація деяких об’єктів досі є дискусійною. До їх числа належить літописна Лиса гора, згадана у першій чверті ХІІІ століття під час “війни за галицьку спадщину”.
Галицька та Волинська землі у ХІІ–ХІІІ ст. Мапа Івана Крип’якевича.
У 1920-х роках відомий галицький історик Мирон Кордуба з жалем констатував, що “…літописи дуже мало звертали на ґеоґрафічні та територіяльні справи і розкинені у них припадкові згадки та замітки зовсім не дають підстави до бодай приблизної, хоч би й дуже загальної реконструкції…” 1. Така невтішна ситуація стосується й територіального тла дещо непримітного літописного сюжету: “Мьстиславоу… приде на Лъıсоую Гороу” 2.
Хронологія цієї військової виправи галицького князя є дискусійною, позаяк Михайло Грушевський та Володимир Пашуто датували її 1224 роком 3, натомість Микола Котляр припускає, що ця подія відбулася у 1225 році 4. Стосовно локалізації Лисої гори, то її пошуки зосередилися поблизу містечка Тарногора на річці Вепр 5 або ж привели до ототожнення цього ороніму з Лисогірським пасмом Свєнтокшиських гір у Малопольщі 6. Чи не єдиним підмурівком для вказаних дослідницьких рефлексій стала присутність Любачева в описі цієї військової кампанії. Маючи таку, доволі хитку точку опори, дослідники намагалися будь-якою ціною віднайти відповідний топонімічний ландшафт навколо неї, жертвуючи, водночас територіальним контекстом літописного повідомлення. Проте детальний розгляд перебігу воєнної кампанії 1224/1225 року не залишає жодних сумнівів щодо помилковості вказаних варіантів локалізації Лисої гори. Тож проаналізуємо окреслену проблему ad fontes.
Битва, яка не відбулася
Основу для літописного сюжету про Лису гору заклали суперечності між Мстиславом Мстиславичем Удатним та Данилом і Васильком Романовичами, які інспірував давній недруг останніх, белзький князь Олександр Всеволодович, “…враждоу имѣӕше ко своима братома Романовичема…” 7. З метою убезпечити свій стіл від посягань Романовичів Мстислав з дружиною, рушивши з Галича, “приде на Лъıсоую Гороу”. Після цього і аж до моменту майбутньої втечі Мстислава літописець оминає його увагою, що, вочевидь, пояснюється певною пасивністю галицького князя у цій військовій кампанії. Тому в мене складається враження, що Мстислав не покинув Галицької землі й, обравши тактику своєрідного очікування, сподівався розгромити дружину свого зятя у генеральній битві на галицько-волинському пограниччі. Беручи до уваги, сталу традицію військових конфліктів в цьому регіоні, припускаю, що вірогіднім місцем для зустрічі військ волинського та галицького князів мало би стати літописне “Рожне поле” 8.
Тим часом, Данило Романович, “поѣхавшю в Лѧхъı. и возведшю кнѧзѧ Льстка” й за допомогою польського війська пішов назустріч галицькому князю. Намагаючись допомогти своєму союзнику, Олександр Всеволодович з Белза надіслав частину своєї дружини на підмогу Мстиславу, але по дорозі “срѣтившимъ же имъ рать” Данила, яка, ймовірно, рухалася з Володимира і “вогнаша и в град̑ Белз. и за мало города не взѧша” 9. Позбавивши свого тестя військової допомоги белжан, Данило “наоутреѧ поидоша противоу” нього, проте “Мьстиславоу же не стерпѣвшю. и возвратисѧ в Галичь” 10. Відступ без бою галицької дружини, розв’язав руки Данилу, який не заставши Мстислава на Лисій горі, “воевавшю с Лѧхъı землю Галичькоую. и ѡколо Любачева” 11. Як виглядає з літописного повідомлення, після спільного спустошення галицького пограниччя, покинутого Мстиславом, шляхи Лєшка Білого та Романовичів розділилися. Краківський князь з військом, повертаючись до Малопольщі вздовж Розточчя, по дорозі займався грабунком, в тім числі “и ѡколо Любачева”. Натомість, дружина Романовичів на шляху до Володимира “плѣни всю землю. Бельзеськоую. и Червеньскоую. даже и до ѡставшихъ” 12. Те, що військо Лєшка Білого опинилося поза воєнними діями у вотчині Олександра Всеволодовича, підтверджує наступна літописна фраза “и бъıс̑ зависть Лѧхомъ” 13 породжена не стільки жалем поляків за втраченою здобиччю, а радше боязню посилення Романовичів за рахунок белзького князя.
Лиса гора: у Львові чи на Голих Горах?
Лиса гора на австрійській топографічній мапі (1806–1869)
Отож, поетапна реконструкція подій 1224/1225 року спонукає нас зосередити пошуки Лисої гори південніше Белза й на схід від Любачева, тобто десь в районі північної межі Галицького князівства. Прикметно, що на території, яка охоплювала цей відтинок галицько-волинського пограниччя, зафіксовано два ороніми з назвою “Лиса гора”: у Львові, де вона також відома як Княжа гора та Горай 14, та на Гологорах, поблизу села Червоне (колишнє Ляцьке) Золочівського району Львівської області. Про Лису гору (“montem Calvariae”) в Львові йдеться у дарчій грамоті Лева Даниловича міській церкві св. Миколи від 8 жовтня 1292 року, проте, як переконливо довів Олег Купчинський, цей документ варто відносити до категорії фальсифікатів 15. Достовірна ж згадка про окреслений оронім походить лише з XV століття. Відтак, на сторінках хроніки Яна Длугоша зустрічаємо наступну фразу: “Lyassza <Góra>, mons altus civitati Leopoliensi imminens, in terra Russye, in qua arx magna et regia, que Alta consuevit appellari” 16. Латинізовані варіації назви “Лиса гора” (“Mons Calvus” або ж “Кальварія”) набули свого поширення щойно у XVII столітті 17, що в підсумку виключає ужиткування її сучасного найменування в історико-географічних реаліях ХІІІ століття.
Типовий ландшафт схилів Лисої гори. Світлина з Вікіпедії.
Натомість варіант ототожнення досліджуваного літописного пункту з Лисою горою (412 м н. р. м), однією з вершин центральної частини Гологір, виглядає більш вірогідним. Ця територія (вкупі з горами Сипуха та Стінка) площею 84,3 га була оголошена 1970 року пам’яткою природи місцевого значення, а у 1984-му площу пам’ятки збільшили до 283,0 га шляхом включення до її складу прилеглих лісових територій. Більша частина площі схилів Лисої гори була зайнята степовою рослинністю (тому й “Лиса” ?!) й у такому вигляді цей об’єкт існує донині.
Декілька слів мусимо сказати і про орографію Гологір, позаяк в давнину вона визначала перебіг сполучних шляхів і систему заселення регіону. Гологірське горбогірне пасмо шириною близько 10 км тягнеться на довжину 45 км від містечка Бібрка до села Плугів Золочівського району Львівської області. Воно має асиметричну будову: один його схил, що обернений до півночі, утворює досить стрімкий уступ, який піднімається на 100 і більше метрів над прилеглими рівнинами Малого Полісся, тоді як південний схил плавний і поступово зливається з Перемишлянським горбогір’ям. Максимальні висоти Гологір зосереджені в західній (г. Камула – 471 м н. р. м.; г. Замчисько – 452 м н. р. м.; г. Нахорди – 401 м н. р. м.) та центральній (г. Вапнярка – 460 м н. р. м.; Лиса гора – 412 м н. р. м.) частинах. Характерною рисою орографії Гологір є наявність численних “заток” – своєрідних вклинень рівнинних місцевостей Малого Полісся, окреслених верхів’ями Коцурівського, Ганачівського, Погорілецького, Гологірського та Золочівського потоків. Ці “затоки” переходять у зниження – сідловини Гологір висотою 300–320 м, які поділяють пасмо на декілька масивів з висотами понад 400 м (Романівський, Станимирський, Лагодівський, Словітський та Вороняцький) 18.
Що ми знаємо про середньовічні Голі Гори?
З огляду на природну обороноздатність ландшафту, Гологори поряд із Розточчям і Вороняками вже у ІХ–Х століттях відігравали виключно важливу стратегічну роль. Зокрема, тут проходила границя між племенами бужан і карпатських хорватів, яку маркувала низка хорватських городищ у Рокитному 19, Підгородищі 20, Ганачівці 21, Уневі 22, Гологірках 23, Пліснеську 24 та Пеняках 25. Прикметно, що ця межа в загальних рисах збігається з кордоном між Волинською та Галицькою землями у княжі часи 26. Саме на пограничний статус Голих Гір вказує повідомлення, вміщене у Лаврентіївському зводі під 1144 роком. Мова йде про один із епізодів боротьби, коли київський князь Всеволод Ольгович пішов походом на Володимирка Володаревича, намагаючись розгромити його у генеральній битві поблизу галицько-волинської межі. Однак, як вказує літописець, супротивники “…не могоша битисѧ. зане бѧшеть [межи има] рѣка Серетъ. идоша ѡбои подлѣ рѣку. за неделю къ Звенигороду. и на Рожни поли не могоша сѧ бити. зане Володимеръ стоӕ на Голъıхъ горах̑” 27.
Окрім того, у Галицько-Волинському літописі під 1232 році (за уточненою хронологією М.Грушевського 28, підтриманою більшістю сучасних дослідників29) вміщено згадку, у якій йдеться, що після взяття Ярослава угорським королем Андрієм ІІ “…Климѧта же. с Голъıхъ горъ оубѣжа (sic! – В.Л.). ѿ кнѧзѧ Данила. ко королеви. и по немь вси боѧре Галичькѣи предашасѧ…” 30. Інтерпретації вчених зводилися до ототожнення “Голъıхъ горъ” з урочищем 31 чи пограничним городищем 32, часто пов’язуючи останнє з володіннями боярина Климяти 33, хоча контекст обох літописних згадок схиляє нас до думки, що тут однозначно йдеться не про конкретний населений пункт чи місцевість, а про оронім “Гологори” 34.
Перебіг галицько-волинського кордону на відтинку “Рожного поля”. Мапа Олега Купчинського
Окрім того, на користь “гологірської” локалізації Лисої гори вказує її близькість до “Рожного поля”, яке простягалося від лівих допливів річки Белзець до лівих допливів річки Гологірки. Такі територіальні контури визначені О.Купчинським на основі численних мікротопонімів поблизу Борткова (“Rożna”, “na Rożnі”, “Niwa pole Rożna zwane i przy nim podniwki”, “Na Rożnej”, “Rożna”, “Podrożna”), Скнилова, Фірлеївки (тепер – Андріївка), Скваряви (“Rożowola”, “Rożwoli”), зафіксованих у Йосифінській (1787) та Францисканській (1820–1821) метриках 35. Документальним підтвердженням такого просторового окреслення цього літописного пункту слугують “Bartkowo cum Roszna in districtu Buscensi”, які у 1374 році зустрічаються посеред надань руського старости Яська Кміти 36.
Цю тезу підкріплюють і археологічні джерела, які засвідчують спорудження у княжу добу на цих теренах кількох городищ, розташованих на незначних підвищеннях серед допливів Золочівки (Княже), Полтви (Глиняни) та Гологірки (Скнилів) 37. Так от, Лиса гора на Гологорах фактично височіє над “Рожним полем”, а віддаль від неї до Борткова не перевищує 7 км по прямій лінії!
Услід за Мстиславом Удатним на Лису гору
З осідку Мстислава Мстиславича до Голих Гір та Лисої гори було нескладно дістатися. Передусім, мова йде про давній шлях, який вів із Галича до Звенигорода і далі на Волинь, простягаючись долинами літописних річок Боберки, Щирки та Зубри 38. Ймовірно, дружина галицького князя у 1224 / 1225 році рухалася на північ вздовж Боберки аж до її витоків, а далі пішла попри Гологори в районі сідловини пасма поблизу Мостища й попрямувала до Лисої гори. Стратегічне значення цього місця підкреслює той факт, що на південно-західній околиці Мостища на мисоподібному виступі в урочищі Бучкова гора (інша назва – Монастир) лежить городище площею до 0,25 га. Його оборонні лінії у вигляді валу та рову простежуються лише з північного та південного боків. Земляний насип, ширина підніжжя якого сягає 2,5 м, зберігся на висоту 1,7 м, а віддаль між берегами рову становить 2,5 м. Віднайдений на пам’ятці керамічний матеріал дозволяє визначити час функціонування цього оборонного пункту на ХІІ–ХІІІ століття 39.
Локалізація Лисої гори та “Рожного поля” на мапі Міга (1779–1783)
Із стратегічної точки зору “стояння” Мстислава Удатного на Лисій горі було доволі вигідне. Цьому сприяла безпосередня близькість до “Рожного поля”, а також надійний тил з півдня, який забезпечувала військова залога у городищах Мостище, Підгородище 40, Унів 41 і Гологори. Чи не єдиний шлях з південного боку до Лисої гори, а далі – до “Рожного поля” пролягав “затокою” між узгір’ями Гологірського пасма, звідки беруть початок Гологірка і Золота Липа. Сполучення цією долиною контролювало укріплення на північних околицях теперішнього села Гологори. Воно локалізоване на мисоподібному виступі пасма на висоті 373 м н. р. м та 55 м над рівнем долини. Городище має у плані трикутну форму й від східної сторони було захищене валом та ровом. Довжина земляного насипу сягає 90 м, а його висота становить 1,2–2,0 м. Потужність культурного шару на городищі складає 0,2–0,6 м, а серед виявлених тут артефактів варто виокремити фрагменти керамічного посуду, зокрема амфор, та кручений браслет синього кольору, які датуються ХІІ–ХІІІ століттями. Така хронологія городища привела дослідників до його ідентифікації – хоч і небезспірної – з садибою боярина Климяти 42.
Городище на північній околиці села Гологори:
А – схематичний план укріплень, В – стратиграфічний перетин валу.
Рисунок Олега Купчинського.
Ще одним “претендентом” на роль гіпотетичного осідку Климяти є городище в урочищі Дукля, розташоване східніше від описаного, яке теж контролювало вихід з Голих гір на “Рожне поле”. Його оборонна лінія, що збереглася у вигляді валу з наріжними бастіонами та рову, оточує прямокутну площадку розмірами 430×340 м. Зі західного та південного боків, окрім валу висотою до 9 м, добре зберігся рів глибиною 6–8 м. У північній частині оборонна лінія проходить по краю схилу, а зі сходу – обмежена руслом Золотої Липи. На рогах і при в’їздах вал викінчується бастіонами, радіус основи яких сягає 5 м.
Згідно з дослідженнями Михайла Филипчука, у насипі оборонної лінії простежуються три фази функціонування: XIII–XIV століття, XIV–XV століття та XV–XVII століття 43, тобто, Гологірське городище існувало й після занепаду Королівства Русі 44. Першу фазу існування цих укріплень гіпотетично пов’язуємо з діяльністю боярина Климяти, який, цілком можливо, мав якісь володіння на теренах Гологірського пасма. Друга фаза, ймовірно, стосується Миколи з Гологір, якому Владислав ІІ Ягайло 3 листопада 1389 року надав села Чемеринці та Янчин (?) за умови несення ним військової служби 45. На початку третьої фази функціонування пам’ятки у районі північно-західного бастіону городища споруджено додатковий вал. Серцевину його насипу становила кам’яна кладка лінзоподібної в плані форми, споруджена на культурному шарі XV століття 46. Таким же часом датується спорудження глибокої канави довжиною близько 400 м при перепаді висоти 27 м, яка розрізає вододільний хребет північніше городища. Можливо, ця гідроспоруда рукотворного походження у XV–XVII століттях слугувала каналом, який з’єднував Золоту Липу та Гологірку, річки, що належали до Чорноморського та Балтійського басейнів відповідно 47.
Отож, “стояння” Мстислава Мстиславича у 1224 / 1225 році на Лисій горі саме в межах Гологірського горбогірного пасма підтверджується територіальним тлом конфлікту Мстислава Удатного з Романовичами, топонімікою, географічними відомостями й опосередковано – археологічними матеріалами. Інша справа, що чимало топонімів літописної Галичини ще чекають своїх дослідників.
ПРИМІТКИ:
1. Кордуба М. Західне пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // ЗНТШ. Праці історично-фільософічної секції. – Львів, 1925. – Т. СXXХVIII–CXL. – С. 161.
2. ПСРЛ. – СПб., 1908. – Т ІІ. Ипатьевская лѣтопись. – Стб. 745.
3. Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // ЗНТШ. Праці історично-фільософічної секції. – Львів, 1901. – Т. XLI. – С. 20; Пашуто В Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С. 205.
4. Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар / ред. М. Ф. Котляр. – К., 2002. – С. 194.
5. Зубрицкий Д. Исторія древняго Галичско-Русского княжества. – Львовъ, 1855. – Ч. 3. – С. 97; Барсов Н. П. Матеріалы для историко-географическаго словаря Россіи. – Вільна, 1865. – С. 118.
6. Географічно-археологічно-етнографічний покажчик // Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 556.
7. ПСРЛ. – Т ІІ. Ипатьевская лѣтопись. – Стб. 745.
8. ПСРЛ. – Т ІІ. Ипатьевская лѣтопись. – Стб. 244; ПСРЛ. – Ленинград, 1926. – Т. І. Лаврентьевская летопись.– Вып. I. Повесть временных лет. – Стб. 311.
9. ПСРЛ. – Т ІІ. – Ипатьевская лѣтопись. – Стб. 745.
10. Там же. – Стб. 745–746.
11. Там же. – Стб. 746.
12. Там же. – Стб. 746.
13. Там же. – Стб. 746.
14. Крип’якевич І. П. Історичні проходи по Львову. – Львів, 1991. – С. 12.
15. Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV ст. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 533–559.
16. Щавелева Н. И. Древняя Русь в “Польской истории” Яна Длугоша (книги I–VI): Текст, перевод, комментарий. – М., 2004. – С. 76.
17. Крип’якевич І. П. Історичні проходи по Львову... – С. 12.
18. Gołogóry // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1881. – T. II. – S. 675–677; Природа Львівської області / ред. К. І. Геренчук. – Львів, 1972. – С. 118–119.
19. Шишак В., Погоральський Я., Ляска В. Городище Х–ХІ ст. Рокитне ІІ на Розточчі // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Львів, 2012. – Вип. 16. – С. 307–330.
20. Филипчук М. Рятівні археологічні розкопки на городищі с. Підгородище Перемишлянського р-ну Львівської обл. // Вісник Інституту археології / ЛНУ імені І. Франка. – Львів, 2007. – Вип. 2. – C. 113–120.
21. Корчинський О. М. Городища ІХ–XIV ст. в басейні Верхнього Подністров’я. Дис… канд. іст. наук / Інститут археології Національної академії наук України. – Львів, 1996. – С. 160–161.
22. Берест Р. Дослідження оборонних укріплень Унівського городища // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Львів, 2007. – Вип. 11. – С. 281–286.
23. Филипчук М. Роботи Гологірської госпдоговірної експедиції // Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. – Львів, 1991. – С. 94–95.
24. Филипчук М. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час // Вісник Інституту археології / ЛНУ імені І. Франка. – Львів, 2009. – Вип. 4. – С. 5–7.
25. Онищук Я. Нові матеріали до вивчення давньоукраїнських пам’яток Вороняцького горбогір’я // Галицько-Волинська держава (матеріали і дослідження). – Львів, 1999. – С. 25.
26. Ляска В. М. Територіальний та адміністративний розвиток Верхнього Побужжя у ІХ– XIV ст. Дис… канд. іст. наук / ЛНУ ім. І. Франка. – Львів, 2015. – С. 60–61, 118.
27. ПСРЛ. – Т. І. Лаврентьевская летопись. – Стб. 311.
28. Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи… – С. 24; Його ж. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. 3. – С. 49–50.
29. Літопис Руський… – С. 388; Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – СПб., 2001. – С. 526; Головко О. Б. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. – К., 2006. – С. 302; Войтович Л. В. Король Данило Романович: політик і полководець // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С. 60; Волощук М. М. Галицкая идентичность в ХІІ–ХІІІ вв.: земельный, династический и этнический аспекты // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. – СПб., 2010. – Вып. № 1 (7). – С. 171, 173 та ін.
30. ПСРЛ. – Т ІІ. Ипатьевская лѣтопись. – Стб. 765.
31. Барсов Н. П. Очерки русской исторической географіи. Географія первоначальной летописи. – Варшава, 1873. – С. 100; Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т. 2. – С. 617.
32. Гошовський Б. Княжі Голі Гори і Рожне Поле // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1939. – Ч. 3. – С. 14; Котляр Н. Ф. Формирование территории и образование городов Галицко-Волынской Руси IX–ХIII вв. – К., 1985. – С. 95–96; Майоров А. В. Галицко-Волынская Русь… – С. 520; Войтович Л. В. Границы Галицко-Волынского государства // Русин. Международный исторический журнал. – Кишинев, 2011. – № 3 (25). – С. 14.
33. Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси… – С. 194; Раппопорт П. А., Малевская М. В. Обследование городищ Прикарпатья и Закарпатья на территории Советского Союза // Acta archaeologica Carpatica. – Kraków, 1963. – T. V. – № 1–2. – S. 66; Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 16, 34, 50; Петрик А. Боярські двори та економічне становище бояр Галицько-Волинської держави // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2008. – Вип. ХІ–ХІІ. – С. 66.
34. Ляска В. Голі Гори та Печера Домажирова: причинки до історичної географії Галицько-Волинського пограниччя у першій половині ХІІІ ст. // Colloquia Russica. – Івано-Франківськ; Краків, 2017. – Series IІ. –Vol.3. – S. 12–15.
35. Купчинський О. Літописні географічні назви “Микулин” і “Рожне поле” та їх історична територія у ХІ–ХІІІ століттях // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2006–2007. – Вип. 15. Сonfraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – С. 86–87.
36. Janeczek А. Podgoraj – zaginiony gród pogranicza polsko-ruskiego // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – Warszawa, 1985. – № 1–2. – S. 18.
37. Гупало В. Звенигород і Звенигородська земля у ХІ–ХІІІ століттях (соціоісторична реконструкція). – Львів, 2014. – С. 445.
38. Шараневич И. Указатель до картины краевъ предъ и за Карпатами начертанный зъ на старинну народную комуникацiю // Изслѣдованіе на поли Отечественной географіи и исторіи. – Львов, 1869. – С. 74, 88–89.
39. Берест Р. Давньоруські пам’ятки околиць літописного Звенигорода // Галицько-Волинська держава… – С. 5.
40. Гупало В. Звенигород і Звенигородська земля у ХІ–ХІІІ століттях… – С. 423–425.
41. Берест Р. Дослідження оборонних укріплень Унівського городища… – С. 281–286.
42. Раппопорт П. А., Малевская М. В. S. 66; Корчинський О. М. Городища ІХ–XIV ст. в басейні Верхнього Подністров’я... – С 167–168.
Филипчук М. Роботи Гологірської госпдоговірної експедиції… – С. 93–94.
44. Все ж, у пізньому середньовіччі Гологірське городище поступово занепадає та втрачає свою мілітарну й адміністративну вагу, яку перебрав на себе кам’яний замок, оборонні споруди якого практично повністю знищені в радянський період (Мацюк О.М. Замки і фортеці Західної України. Історичні мандрівки. – Львів, 2005. – С. 28). Перша писемна згадка про замок у Гологорах походить з 5 липня 1468 р. й пов’язується з його власницею Єлизаветою, донькою Миколи з Гологір. У 1471 р. власницею Гологір виступає Катерина, сестра Єлизавети, а тутешня замкова вежа слугувала місцем ув’язнення для Мелеха з Підкаменя, підданого шляхтича Петра Цебровського (Пшик В. Укріплені міста, замки, оборонні двори та інкастельовані сакральні споруди Львівщини XIII–XVIII ст. (Каталог-інформатор). – Львів, 2008. – С. 86). Той факт, що Гологори в ХV cт., як і в раніші часи, займали вигідне стратегічне розташування на сполучних шляхах, підтверджує згадка з Густинського літопису, згідно з якою у 1474 р. “въ самую жатву прийдоша Татаре на Подолю, идеже около Каменца, Галича, Дунайца, Глинянъ, Збаража, Голых горъ, въшир и въдолъжъ мало не на сто миль огнем и мечем поплѣниша, а христиан о сто тысячей въ плѣн отведоша” (ПСРЛ. – СПб., 2003. – Т. 40. Густынская летопись. – С. 138).
45. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego. Wyd. staraniem Galicyjskiego Wydzialu Krajowego. – Lwów, 1884. – T. Х. – № XV. – S. 2.
46. Филипчук М. Роботи Гологірської госпдоговірної експедиції… – С. 94.
47. Там само. – C. 94.
20.09.2017