Тетяна НАГОРНА

У серпні, як уже коротко повідомляв Z, в Інтернеті запрацювала електронна мапа Любачівщини – території, де споконвіку мешкали українці і яка тепер належить до Польщі. Живого українства на цих землях вже практично нема, адже переважну кількість його носіїв депортували у 1944–1946 роках в ході так званої програми «обміну населення». Натомість тут є українські церкви й українські цвинтарі – рештки коріння десятків тисяч розсіяних світом родин, яких рідна земля Любачівщини досі притягує магнітом.

 

 

Олександрові Стаднику було 16 років, коли його сім’ю примусово вивезли із села під Любачевом на радянське Тернопілля. Батьки хлопця із заможних власників значних наділів лісу та землі перетворилися на кріпаків колгоспу без паспортів і права на переїзди. Така ж історія сталася з родиною Козаків, у якій росла на той час 14-літня дівчинка Єва. Рік обидві родини приходили до тями, звикаючи до такого свого життя. А потім якимсь дивом таки переїхали ближче до нового кордону й оселилися в околицях Бібрки, не полишаючи надії, що після закінчення війни зможуть повернутися до своїх домівок. Єва й Олександр підросли, вподобали собі один одного й одружилися. Мали сина, а від нього згодом і онука – Андрія Стадника. Власне оцей Андрій, який мешкає у Львові, і зробив ту електронну мапу Любачівщини, про яку йдеться вище. Він змалку чув, що дід з бабою живуть не на рідній землі, що їхній дім залишився у Польщі, і що вони все б віддали, аби туди повернутися.

 

Дідо і баба Андрія Стадника

 

«Дід та баба розповідали багато цікавого про своє життя. Дід згадував із чудуванням, як в їхнє село прийшла голодна і гола радянська армія. Як ті погано вбрані на худих конях солдати просили по хатах їжу і як різали батьківський ліс на стояче, навіть не згинаючись, залишаючи по собі височенні пеньки. А баба розпачала з поведінки поляків, які, коли почалось переселення, розносили по своїх хатах майно, яке залишилося після українців, а тим, хто ще не виїхав — шкодили, труячи птицю і худобу», – пригадує сімейну історію Андрій Стадник. Він уже неодноразово їздив у ті два родинні села. Хату дідових батьків розібрали, а в селі замешкали поляки, які приїхали туди за тією ж програмою «обміну населення». Бабиної хати теж немає немає – до депортацій її село налічувало 1200 мешканців, а тепер там живе не більше двох сотень людей.

 

Люблинецькі дівчата після закінчення курсів сільських господинь в 1940 р.

 

«Програма переселення населення була фактично етнічною чисткою на всій території Закерзоння. І коли на її початку (до грудня 1944 року) українців лише заохочували до переїздів звільненням від податків та обіцянкою надати на новому місці проживання рівноцінне залишеному майно, то з 1945 року це було чисте насильство. З Любачівщини на територію УРСР добровільно не поїхав ніхто. Приходили до людей в хати і за дві години змушували зібрати речі та повантажитися у вагони. Українським родинам не повідомляли ані куди везуть, ані навіщо. Викидали з потягів і тикали пальцем туди, де вони відтепер повинні жити. Це був страшний шок», розповідає Z керівник проекту «Локальна історія» Віталій Ляска.

 

До кінця 1945 року із Любачівщини вивезли у такий спосіб вісім тисяч осіб. Станом на травень 1946 року – 11 тисяч. А на кінець 1946 року – 44 тисячі осіб, що становило 97% від тієї кількості українців (ідентифіковані за віросповіданням в ході перепису 1944 року), яку польська влада запланувала переселити на радянську Україну.

 

«Частині людей, які були зі змішаних родин, вдалося залишитись на цій території. Але таких прикладів небагато. Вдавалося також залишитися тим українським родинам, які працювали на польську адміністрацію. Порожні хати були заселені поляками. Так відбулось не з усіма селами. Частина сіл були знищені після війни чи то українськими чи то польськими повстанцями, то їх не відновлювали. Були села, які мали по кілька сотень мешканців, а зараз залишилось кілька хат», каже польська науковець Ольга Соляр, яка із товариством «Маґурич» займається відновлення українських цвинтарів на території Польщі.

 

Довоєнний Любачів. Знимка 1939 року

 

Віталій Ляска стверджує, що якогось плану щодо земель Любачівщини, окрім власне деукраїнізації, у польського уряду не було. «Ті поляки, які приїхали з України в ході програми обміну населенням, тут і поселилися, а якогось спеціального насадження у ті села польського населення з інших регіонів країни, як це було вже під час "Вісли", не відбувалося. Тому демографія 1939-го року тут так і не відновилася», – розповідає Віталій Ляска. 

 

Втім, земля Любачівщини неминуче означувалася як польська: села міняли назви  з Городища, до прикладу, ставало Ґродзіско; греко-католицькі церкви передавали римо-католицькій громаді; українські цвинтарі якщо й не руйнували свідомо, то принаймні занедбували.

 

Хоча цвинтарі на Любачівщині якраз належать до тих, які з-поміж усіх інших на Закерзонні збереглися найкраще. «У Любачівському повіті діяла каменярська школа. Хрести і пам’ятники на цвинтарях виготовляли народні майстри власне з каменю, а не з заліза чи дерева, як на Лемківщині чи решті Надсяння. Тепер ті хрести треба лише склеїти і піднести з землі. Цвинтарі на Любачівщині – це музеї під відкритим небом», пояснює директор заповідника «Тустань» Андрій Котлярчук, який 2009 року заснував при «Львівській політехніці» краєзнавчу експедицію «Вирій». Ця експедиція переросла в громадське об’єднання, яке щоліта виїздить на реставраційні роботи в села Любачівщини. Реставрують власне цвинтарі. Цьогоріч постане вже четвертий – у селі Подемщина. До цього лад навели у селах Жуків, Суха Воля та Любича Князі (всіх їх можна знайти на згадуваній електронній мапі).

 

"Вирій" на цвинтарі села Суха Воля

 

Окрім роботи на цвинтарях, учасники поїздки щоразу навідуються і в інші села, спілкуються з людьми, шукають слідів колишнього українства. Цікаво, що у самому Любачеві є діюча греко-католицька церква, але парафія крихітна – на Служби Божі приходить п’ятеро осіб. Андрій Стадник каже, що нащадки етнічних українців, які залишилися у селах завдяки переходу у Католицьку церкву, вважають себе поляками, бо батьки і діди зі страху бути депортованими не зізнавалися про своє походження і відповідно виховували дітей. «Хоча із дуже літніми людьми ще можна порозумітися надсянською говіркою», – каже Андрій.

 

Греко-католицька церква у селі Старі Олешичі

 

Ще цікавіше, що й нащадки депортованих із Любачівщини українців теж не знають, хто вони такі. А таких найбільше у Старосамбірському та Самбірському районах. «Так склалося, що саме цей реґіон найбільш насичений родинами депортованих з Польщі. Людей насправді вивозили по всій Галичині – Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська області, багато поїхало і на Донбас. Але згодом вони правдами-неправдами перебиралися ближче до західного кордону, сподіваючись на репатріацію, яка так і не відбулася»,  пояснює історик Віталій Ляска.

 

«Досить часто, зустрічаючи нащадків вихідців із найзахіднішої частини Львівщини, я помітив, що значна частина молоді не має уявлення, де розташована територія проживання їхніх предків, і вважає, що це Лемківщина», – розповідає Андрій Стадник. Він каже, що саме цей факт розпалив у ньому бажання у вільний від роботи час працювати над створенням електронної мапи Любачівщини. Підготовка до запуску мапи тривала півроку, і за цей час Андрієві вдалося нанести на неї населенні пункти Любачівщини і трьох сусідніх повітів (www.goo.gl/0NK2cL), які становлять собою колишнє Львівське воєводство. Окрім Любачівського, карта включає частину Яворівського, Рава-Руського та Сокальського повітів, які опинилися за лінією Керзона. А у сучасних кордонах карта охоплює Підкарпатське і Люблінське воєводства на території РП.

 

«Наразі я продовжу роботу над мапою. Села позначені, тепер треба додати до них інформацію, світлини, посилання на статті в Інтернеті, дотичні до історії села тощо, каже Андрій Стадник, плани якого є ще більшими. – Наразі не знаю точно, як це зробити, але і я, і мої друзі, які займаються іншими мапами територій Закерзоння, хочемо, аби наші проекти об’єдналися і стали таким інтернет-ресурсом, який інтеґруватиме навколо себе тих людей, які мають тут свої історичні корені. Мета – щоби люди, по-перше, знаходили інформацію про свої рідні села, про людей, які там жили, знаходили тих людей чи їх нащадків і спілкувалися».

 

Український цвинтар у селі Старий Люблинець

 

Наразі існує три електронні мапи: Лемківщина, Надсяння і окремо Любачівщина. Карту Надсяння створила ще два роки тому однойменна громадська організація. Однак, окрім позначення сіл, на тій мапі нічого нема. Карта Любачівщини щойно з’явилася завдяки Андрієві Стаднику.

 

Натомість мапа Лемківщини – найбільш розвинений проект, над яким працює ГО «Молода Лемківщина». Її запустили в лютому цього року, і на цей день вона зібрала більше 9 тисяч переглядів.

 

«Не знаю, багато це чи мало для такої інтернет-сторінки, – каже координатор проекту “LemkoLand. Beta 2.0” Микола Крупей. – Ми ще над мапою теж працюємо». Особиста історія Миколи, до речі, схожа до того, що ми вже розповіли про Андрія Стадника. Цей чоловік теж є нащадком українців, депортованих за програмою «обміну населення». Його дідо з бабою – лемки, які мешкали у селі Завадка Ременівська (тепер РП) й у 1945 році були виселені аж у Дніпропетровськ. Довго там не затрималися наражаючись на покарання, все ж переїхали на Тернопілля. Там і прожили до кінця свого віку. В рідне село аж у 1990-х роках поїхав навідатися лише їхній син – хата ціла, там живе добрий поляк-господар. А Микола – онук депортованих, вже кілька разів був у сусідніх селах, а в родове досі нагоди потрапити так і не мав. Та має це в планах…

 

Отже, до мапи: окрім позначення сіл, короткої інформації про них та ілюстративного матеріалу, на мапі Лемківщини має з’явитися список людей, які там жили – і видатних осіб, і пересічних. «Це дуже великий масив інформації, аби додати до кожного села його жителів, треба потратити багато зусиль і часу. А слід зазначити, що ми всі працюємо над мапою на волонтерських засадах, у вільний від основної роботи час. Крім того, ми не є професійними картографами, тож стикаємося з масою проблем, які мусимо вирішувати. Наприклад, є три десятки сіл з назвою "Завадки". І лише три з них – на Лемківщині…»

 

Лемківське весілля депортованих у 1945 році на Луганщину

 

Усе Закерзоння та Любачівщину, з Лемківщиною зокрема, на думку багатьох, слід розвивати як туристичний напрям для подорожей українців. За прикладом таки поляків, які, мотивовані своєю історичною пам’яттю, їдуть оглядати Львів. За це, наприклад, виступає Андрій Котлярчук, який вітає появу електронних мап територій Закерзоння як ще один крок у правильному напрямі. Натомість Віталій Ляска розпачає, що всі ці кроки є суто громадською ініціативою, а Україна як держава в ці процеси не надто анґажується. «Зусиллями громадських організацій багато не зробиш. Конструювати образ українського Закерзоння слід масивніше, це мусить увійти в нашу культуру. Хоч те, що роблять ГО самотужки, є дуже добре – це певний романтичний порух молодих людей, які, ясна річ, не претендують на повернення земель, а лиш декларують своє право на історичну пам’ять...»

 

ДЛЯ ДОВІДКИ:

 

Клацніть і мапа збільшиться

 

ЛЮБАЧІВЩИНА – це територія у складі Республіки Польща, на якій здавна проживали українці. Походить від назви однойменного повіту.  Історичним центром вважається місто Любачів. Територія входила в склад Королівства Галичини та Володимирії, а також Львівського воєводства (ІІ Річ Посполита).

За даними Володимира Кубійовича, до початку Другої світової війни у Любачівському повіті проживало 93200 мешканців, з них:

 

49560 українцівгреко-католиків  53,17%,

13555 українців-латинників  14,54%,

20265 поляків  21,74%,

240 польських колоністів міжвоєнного періоду – 0,26%,

9235 євреїв – 9,91%.

 

На сьогодні Любачівський повіт перебуває в складі Підкарпатського воєводства Республіки Польща.

 

07.08.2017