Над ранок гучні корабельні сигнали долинають до мого дому – отже, міст Верразано сховано пеленою туману. І кораблі, які входять до нью-йоркської затоки, змушені поволі й обережно пропливати під аркоподібним мостом, що завис поміж Бруклином і Статен-Айлендом, наче леопард у стрибку. Туман буває такий густий, як молоко. Тепер кораблі частіше подаватимуть свої сигнали, бо частіше їм заважатимуть тумани.
Нью-йоркська осінь приховалася в околицях і чекає свого часу, щоби на правах господині увійти до міста.
Десь на чотирнадцятій вулиці, на Юніон-сквер, щосереди і щоп’ятниці з самого ранку до вечора вовтузяться продавці на фермерських базарчиках. Вони з’їжджаються з навколишніх ферм штату Нью-Йорк і влаштовують – принаймні для мене – провінційне свято: наче б то це базарчик в Чорткові. З однією відмінністю – у Чорткові всі всіх знають, а тут – ніхто нікого. Але запахи яблук, грушок, сливок, усілякої зеленини, свіжоспеченого хліба, домашнього вина, цибулі і часнику точно такі, як у будь-якому галицькому містечку. Запахи – це генотип місця, його колір і барвистість. Продавці попивають каву, покупці порпаються, вибираючи персики з останнього уражаю, або ж перші осінні груші. Інколи їх солод приманює нью-йоркських бджіл, які розкошують у червивих дірах підгнилої грушки або застигли на здертій при розвантаженні волохатій шкірці персика.
Після минулих ураганів, які, на щастя, не дісталися до Нью-Йорка, небо розмащено густою синькою, а окрайці пляжних пісків вздовж статен-айлендського берега жовтіють розлитими жовтками розбитих чаїних яєць. Океан спокійний. Під вечір рипання припливу нагадує розсохлі двері старої шафи, які завжди зачиняються з притиском. Рип-рип. Поодинокі рибалки – у кожного по кілька вудок – годинами стоять по котики у воді. Останні осінні метелики невідь-звідки випурхнули з-за кучугур піску і полетіли у напрямку Європи. І за якийсь час я гублю їх в дрижачій пелені океанічного повітря.
Ще трохи – і на Міллерфилд злітатимуться дикі гуси. Колишнє летовище у роки Другої світової війни – Міллерфилд – нині велике футбольне поле, його засіяно травою, яку протягом літа ретельно підстригають працівники паркової служби. Так-от, на цю ще зелену у вересні траву злітаються ключі гусей. У жовтні їх буде стільки, що Міллерфилд чорнітиме і сірітиме від строкатості гусячого пір’я, а ґелґотіння розноситиметься вітрами на десятки миль.
У листопаді прийдуть затяжні нью-йоркські дощі. Ці дощі, наче маркесівські метафори потопу, заливатимуть місто протягом кількох днів, а може, навіть двох тижнів. З океану хмари, наче вагони сабвею, безперестанно доїжджатимуть до острова – одні за одними. А тоді, коли зливи змиють літній порох, проникнуть через решітки на колії сабвею, просядуть посірілим пляжним піском, – для Нью-Йорка залишиться півмісяця прохолодних передзимових днів. Чистих і барвистих, наче мозаїчне шкло.
Залишатиметься одне – сідати на ровер та їхати вздовж океану, збирати осінні слова так, як діти збирають океанічні мушлі, розмовляти з рибалками і бажати їм улову, видивлятися останніх метеликів, що полишили по собі іскристі тіні на хвилях.
У далині, може, ще замайорить вітрильник, а поночі блиматиме пурпуровим світлом маяк.
І коли надійде зима і випаде перший нью-йоркський сніг, то прихід осені залишиться у кількох віршах.
І якщо знову гудітимуть кораблі, то я знатиму, що міст Верразано тепер вкутали вже зимові тумани.
16.09.2017