Like they do in Babylon – так називається спеціальний міжнародний проект, котрий відбувся в межах цьогорічного Meridian Czernowitz. Курує його Макс Чоллек, берлінський поет, засновник поетичної групи G13. Відомий Чоллек більше через свій тривалий проект «babelsprech»: він мав на меті створити функціональну мережу молодих німецькомовних поетів. Нинішній проект – органічне продовження попереднього. Йшлося про об’єднання молодої поезії – як стилістичної, світоглядної, а передусім, технічної спільності (щодо останнього, то мова не так про техніки верифікації, як про ліричну інтонацію).
Читання молодих поетів. Фото: Василь Салига.
Як іронічно зізнався Чоллек (під моїм тиском звинувачень в ейджизмі), обмеження у віці стосувалися насамперед австрійських і швейцарських делегатів, адже поезія Німеччини – і так переважно молода (як і поезія в Україні, додам від себе). «Молода» тут в сенсі відкритої системи, синкретичної, сприятливої для впливів. Саунд-поезія, поетичні перформанси, дискусійні форми, адаптовані до рівня пастишу класичні форми, герметичні метафори – ідеальний поетичний вік, коли хочеться все, і майже все уже вміється. І супутня риторика «ми люди, які здатні кинути виклик закритим системам» та «ми міняємо світ» не тільки тішить самолюбство, що природно; вона ще й непогано мотивує.
Коротше: мова йде про те, що ми звикли називати наразі навіть не «молода поезія» і не «сучасна поезія», а «актуальна». Явище це, розпливчасте і швидкоплинне, такі проекти як Like they do in Babylon покликані зафіксувати і рефлектувати (наскільки це взагалі можливо). В Чернівцях відбулися кілька інтенсивних (і закритих, бо це робота, а не видовище) воркшопів для учасників проекту і публічні читання, в яких взяли участь: Макс Чоллек, Роня Отман, Трістан Макгвардт (з Німеччини), Марко Дініч, Роберт Просер, Макс Оравін, Франциска Фюхсль (з Австрії), Маріна Скалова, Саша Гарцетті (з Швейцарії), Андрей Доша (з Румунії), Паула Ерізану (з Молдови) та Ірина Купчинська, Міріам Драгіна, Григорій Семенчук, Ірина Цілик (з України). Під час знайомства на першому воркшопі кожен із поетів (майже кожен), відрекомендувавши себе через якісь свої професійні і життєві досягнення, додавав наприкінці: «…і ще я поет». Прикметно, як на мене. Синкретичні форми – синкретичні мистецькі і біографічні стратегії.
Німецькою проект зветься начебто цікавіше за англійську версію: Babelsprech. Відразу ясно: поети тут говоритимуть один до одного – і не факт, що один одного при цьому чутимуть. Коротше: взаємні переклади. Але не все так просто, карти плутає саме Вавилон. Яку частину біблійної легенди беруть до втілення учасники проекту? Виклик богам і зухвалість людей, який розуміють один одного (наскільки мова дозволяє)? Чи покарання багатоголоссям? (І отже, унаочненням: нічим насправді мова в порозумінні між людьми не може допомогти, а от зашкодити – то легко).
Це ж цитата, знаєте? Let me feel you moving like they do in Babylon. З пісні Леонарда Коїна, який сам чомусь вважав її піснею про кохання. Натомість, це твір про руйнацію і смерть: палаючі скрипки в ній – це щось із «Фуги смерті» Целяна. (Чи можна на Меридіані прочитати цей образ інакше, і знову не запитати, чи здана поезія жити в умовах дегуманізації, чи вона онтологічно – щось від людини незалежне?). «Танцюй мене до кінця любові» (продовжуємо слухати Коїна), – Чоллек сказав (бо я спитала), що це для нього і є мета поезії, котру він прагне зробити очевидною й іншим. Поезія – то поки триває любов, яка так схожа на саморуйнацію. Мені важить тут не так поетичний код, як ключі до нього: Let me feel you moving like they do in Babylon – і зверну вашу увагу в цій цитаті саме на «рух» і на «дай відчути», відтак – на жест і на афект в поезії, яка триває, допоки… Перефразую трішки відому поетологічну максиму: мета поезії в цьому випадку – це осягнути природне як природне. Власне, подібне послання «вавілонцями» і ретранслювалося зі сцени, окрім іншого.
Мені здалося, Like they do in Babylon – це не до будівництва башти і не після покарання, а якраз під час роботи. Як я вже сказала, ясно, що перекладатимуть молоді поети один одного. Я почасти збрехала: всі учасники проекту уже мали переклади одне одного (виконані, зокрема, Петром Рихлом). А далі вони інтерпретували твори один одного, колажували, пастишували, і нарешті (як на мене – це найпоказовіше) робили гомофонні/контрапунктні переклади один одного. Це коли ти перекладаєш з мови, яку не знаєш, так, як тобі підкаже ритм, мелодика і строфіка. Здогадайся, про що цей вірш і перекажи, зберігши оригінальну поетичну інтонацію. Отже, на що йде основна ставка в такій колективній роботі? На просодію. І власне, на поетичну інтонацію. На смисли, які породжує мелодика. Між просодією і поетичним сюжетом, між саунд-поезією і наративною поезією є практична і технічна різниця. Просодія – це круто, кілька разів «сепарований» ліричний сюжет. На такому проціджуванні «вавілонці» в Чернівцях і практикувалися.
Семантично лірична інтонація є чимось важливим і чітко визначеним. Саме тому ніхто не знає, як її точно визначити. Поезія може бути і оповідною, і описовою, і орнаментальною – але саме завдяки інтонації вона не перетворюється на прозу. З одного боку, лірична інтонація монотонна, з іншого – виразна. Ну от і скажіть мені, як її перекласти, анулюючи інші смисли, ніж ті, які породжує мелодика? Важкі завдання є найцікавішими. Актуальна поезія з усіх сил намагається експортувати з арсеналу поезії власне другу сигнальну систему – інформативну мову, вербатім: зробити крутий і глобальний поворот до лірики (як вона є – як рід літератури). Не вперше, звісно. Тому тим більше важить мотивація.
Пропоную просту логічну вправу. Інформативна поезія – це погана поезія. Вірш транслює емоцію, закодовану певним чином. За умови знання адекватного ключа до коду, читач спроможний пережити ту саму емоцію. Це не значить, що поезію ми не розуміємо, а відчуваємо. Ясно що розуміємо, але це завжди особливий спосіб читання – афектоване потрактування. Все, що відбувається в поезії і за допомогою поезії, – це психологічні події та їхня інтерпретація. Отже, коли ми членуємо поезію «на десятки» типу наших вісімдесятників, дев’яностиків і т.д., коли говоримо про молоду поезію в принципі, то так чи інакше долучаємо до поетичного коду «фактор генерації». І визнаємо: емоційно кожна «десятка» різниться від попередньої, а кожне покоління переживає тривіальні досвіди екстраординарно. Трішки наївно, згодні? Люди ліниві, ми так швидко не міняємося. Гадаю, в цьому випадку варто говорити про різницю в «різновікових» текстах між образною системою і репрезентацією на користь то першої, то другої. Зрештою, знову і знову: говорити про різницю поетичних технік, які уже провокують метаморфози поетичної свідомості.
На воркшопах в Чернівцях серед поетів було питання, яке звучало і не мало часто відповіді: «Якщо ми будемо писати і читати свої тексти так, як люди звикли чути і читати поезію, то які ж ми актуальні поети?!». Свідомі природи поетичної мови поети, – іншої відповіді я наразі не маю.
Складно і плутано? Боюся, що в актуальній поезії все так – складно і плутано.
Краще покажу це все на конкретних прикладах із Like they do in Babylon.
Фото: Василь Салига
Маріна Скалова: «Іржа засихає / покриється кіркою / кратер / навколо губ / відділяються плашки».
Початок і фінал – дзвінки і глухі звуки врівноважені. На початку і в фіналі вірша – компліментарні психологічні стани. Посередині твору відбувся емоційний спалах. Тут якраз скупчення «р» і «к»: крккр та ооу. Але суб’єкта поетичного висловлювання той спасах не модифікував. Можна читати це, зокрема, як вірш про хворобу, яка проявляється буквально – ранками навколо губ. Хоча це занадто пряме читання – навіть якщо скажу, що це твір із циклу про осінь, коли сезонних простуд не уникнути. Крккр – це такий собі поетичний відповідник «об’ємного звуку»: все-охопне, де оригінальне вирізняється за рахунок подібності і повтору. Отже, в цьому невибагливому віршику йдеться про щось цікавіше за герпес – про процедуру означування. Ти виламуєшся з натовпу лише за умов монотонності свого оточення. На слух цей вірш все ж трішки глибший, ніж на письмі. (Презентація молодої поезії «живим голосом» була мудрим ходом куратора і організаторів).
Макс Оравін: «звідки це світло? безоке внутрішнє світло / спомини про світло, чорне світло / блиск на сітківці, негатив у повіці / горизонт розчиняється, починаючи від країв, де / було око, буде лиш шкіра. твоя на моїй, / наша шкіра на скелі, десь розкинулось море, шершаві / долоні обмацують камінь, сіль у всіх порах / скеля в ряхтінні, шкіра в ряхтінні / спогад, не зараз». Фізіологічно коректний опис формування образу в зоровому аналізаторі. Психологічно достовірно описана процедура вольового пригадування. Не спогаду, а саме пригадування, до якого можуть надаватися категорії «зараз» або «не зараз» – контрольована акція пам’яті. Camera obscura (саме так працює зоровий аналізатор) перетворюється протягом вірша на camera lucida (так працює пам'ять). А найголовніше – жодна з них «оператора» не потребує. Вірш про напівзабутий любовний роман на морі, в якому суб’єкт висловлювання уже не відчуває себе безпосереднім учасником.
Саша Гарцетті: «Горобець відштовхується від муру / й сідає мені до ніг / як бурий жмутик паперу. // Чому, запитую я себе, / ми довіряємо / нашим очам?». Метафора – це спосіб, у який ми пізнаємо світ, знаєте? Коли не можемо прямо визначити річ, то співвідносимо її з іншою річчю. Як-от горобця зі зіжмаканим папірцем (мені, наприклад, цікавіше, що на тому папірці написано – але хто ж розкаже). Світ, який ми зопалу називаємо об’єктивною реальністю чи виміром здорового глузду, визначає буквалізація метафори. Де горобець і є шматком паперу, а його політ потребує поштовху (горобці насправді підстрибують перед тим, як злетіти). Чомусь ми довіряємо нашим очам за умови, що все вирішують серії уподібнення і розрізнення предметів навколишнього світу.
Марко Дініч (про нього є шанс почути знову): «спочатку існує вулиця. вулиця тут і тепер, / світло-стабільна, поцуплена, так само і Я, / що прагне згадувати: йому раптом заважають, / воно наслухає, йде далі». Вулиця – це фактично порожнеча: відстань між двома рядами домів. Спочатку існує порожнеча, – каже. Пустка тут і тепер: відсутність, як правило, стабільна. Вулиця вочевиднюється за наявності кордонів, які їй забезпечують будинки. Щоб виникло Я, воно теж потребує обмежень – в цьому випадку обмежувати пропонують пам’яттю: не так об’ємом, як способом запам’ятовування. Звернемо увагу, що в цьому вірші відбувається з займенниками: я, він («йому»), воно. Це навіть не відчуження Я, а очуднення Я у найпростіший спосіб: віддзеркалення – споглядаючи себе, «я» автоматично стає «він», і як об’єкт спостереження об’єктивується у «воно». Спочатку порожнеча, за тим – порожнеча. Дуже оптимістичний вірш.
Трістан Макгвардт (оце ім’я можна сміливо запам’ятовувати, ще не раз почуємо): «пізно, на каналі arte паруються двоє рідкісних звірів, / знімальна група зробила добру роботу // вночі ти дивишся в небо, лічиш вади у всесвіті, / наче лежача сімка // спочатку ти платиш ціну, / яка потім стає справедливою». Зауважу тут «рідкісних» (хто це визначає, окрім втаємниченого спостерігача?). А далі – колекція спостерігачів: знімальна група, дивишся, лічиш, лежача сімка – за градацією компетентності споглядача. І кода тут – не ціна, а справедливість, яка виводить нас на початок – паруються. От і ясно, що є справедливістю: компліментарність, гарантована неупередженістю спостерігача.
Коротше? Процитую вдалу репліку одного з відвідувачів фестивалю, яку випадково підслухала: «Конкретно неконкретно». Подібні тенденції прирощування змістів до афекту через звукописи не є типовими для нашої актуальної поезії, яка останнім часом тяжіє знову до ліричного сюжету. Чи вам уже так само це видно, як і мені?
У корпусі молодої поезії, представленої у проекті, не те, щоб не було наративних творів, але відсутній прагматичний акцент (по-хорошому прагматичний) на композиції. Хіба що (окрім українців) Макс Чоллер робив ставку на точку зору як композиційний прийом: він продумав постать розповідача (єврей в Берліні), і нам показував саме його місто (Чоллер – поет-урбаніст). При цьому всьому: стабільно давала про себе знати ностальгія і спрага саме за сюжетом і ліричним персонажем, «що говорить». Ірина Цілик представила один із віршів, який рефлексує провину людини, що змушує слухати інших про війну в своїй країні, про війну, яка не-задіяних в ній безпосередньо (начебто) не стосується. І провина ця виявляється ще більш ілюзорною за суттю, ніж відсторонення «стурбованої Європи» від військових конфліктів на «екзотичних периферіях» типу сходу України. Так от, цей вірш колег Цілик привабив найбільше за всі тексти проекту, либонь, – його тут же переклали румунською і німецької, зробили колажі, переспіви і т.д., і т.п. Добра герметична поезія про війну Марка Дініча (серба, який пише німецькою) такої зворотної реакції не викликала. Завдяки чіткому сюжету Цілик перетворила свій вірш на міні-дослідження, суть котрого – в пошуку еквівалентів свого досвіду в чужому і навпаки.
Власне, еквівалентність і лейтмотиви – це та стара школа, від якої «вавілонці» позірно відмовляються, але це і є їхньою метою наразі: побути для себе на мить чужими. Щось, що є завжди, є завжди (лейтмотиви). Щось завжди схоже на щось (еквівалентність). Щось є. А хтось теж тут є? От на питання про «когось» відповіли наразі тільки українські учасники. (Щось не склалося з задумом показати поезію одного покоління, але можемо щиро пишатися нашою лірикою).
Фото: Василь Салига
Надам ще один наочний приклад.
На воркшопах у делегатів було завдання – написати імпровізації на теми поезій один одного. На публічних читаннях Семенчук читав саме такий вірш, «Споглядання» – переспіви попередньо згаданих текстів Оравіна і Макгвардта.
Григорій Семенчук: ліричний суб’єкт під ранок дивиться, як ведучий в якійсь популярній передачі питає людей: який звук чи яку річ вони б воліли закапсулювати, щоб відправити Вояджером як посланням іншим цивілізаціям? Відповіді слухачів типу «9 симфонії Бетховена» чи фото депутатських автівок його не влаштовують, він має своє варіанти, і далі: «Він роздумував – що було б добре / Якби було можливо відправити світло. / Те нескінчене світло, яке залишилося / Глибоко в спогадах. / Це чорне світло, світло зсередини, Світло на сітківці ока, / Яке і далі не давало спати йому у цю ніч. <…> Чи капсула Voyager – / Це саме те місце для його спогадів? // Ефір змінить кримінальна програма. / Надходитиме 5-та година ранку. / А він далі думатиме про світло зсередини. / І про те, як добре попрацювала знімальна команда / Кримінальної програми». Накопичення фактів і артефактів – при чому культурні надбання тут правлять за факти, а особисті спогади – за артефакти. Вона – ця колекція, і творить сюжет: лейтмотивний – світло, звуки, спогади, які переходять одне в одного, щоб завершитися кримінальною хронікою. Тобто, взаємним самознищенням. Буде взагалі в той Вояджер що відправляти, окрім безкінечних переліків наших вчинків і не-вчинків? Рефлектована сюжетом капсула часу (синекдоха «вічності», по суті), яка закінчується вказівкою на конкретне «п’ята година ранку» – зрештою, якщо виникне бажання, можна знайти і це конкретне телевізійне шоу. Підсумок? Ніякий афект не дорівнює шоку від банальності повторюваної повсякденності, чим би вона не була – спогадом чи кримінальною хронікою. Добре попрацювали.
Пам’ятаєте одне з найвідоміших визначень поезії, від Т.С. Еліота? Вірш як втеча від емоції. Це не депоетизація лірики, так би мовити. Це значить, зокрема: голос, за яким можна ідентифікувати суб’єкт поетичного висловлювання, зникає (різко чи поступово) за самим поетичним висловлювання. Кожна нова поетична генерація, здається, намагається сперечатися з Еліотом. Ну от, власне.
14.09.2017