Данзанравджа

У статті «Переродження у Тибеті» Єлєна Блаватська згадує, що приблизно у 1860-тих роках дванадцятеро ченців-капуцинів, заснувавши місію в Лхасі під керівництвом отця делла Пенни, залишили спомини про своє перебування на Тибеті, знайомство з буддизмом та особливостями реґіону. Неважливо, що дев’ятеро з них померло, трьом все ж таки вдалося вижити, – важливішим є те, що, повернушись додому, розповіли вони і записали усе про своє тамтешнє життя. Зокрема, в одному з епізодів цих споминів згадуються жовтошапочні і червоношапочні буддійські монахи, з якими й прийшов до Монголії буддизм, а з ним, очевидно, писемна культура і культ Будди. У Монголії перемогла, не те що перемогла – просто прижилася, течія жовтошапочних монахів, тобто течія телуґпа,  у якій суворіші правила й приписи поведінки для монахів. У 1820-тих роках буддійський монах, поет, драматург і філософ Данзанравджа, послідовник червоних шапок, в околицях східної частини Ґобі засновує буддійський монастир Хамар, в якому були театр, музей, публічна бібліотека і навіть початкова школа. Існують перекази про тридцять три переродження Данзанравджи, про те, що він літав до Тибету, що навіть передбачив свою смерть: його отруїла дружина жовтошапочника. Усні перекази свідчать, що Данзанравджа протягом свого шостого переродження в Монголії не цурався ані жінок, ані алкоголю, через що його не сприймали жовтошапочники. Неподалік монастиря Данзанравджа вказав на місце, яке в буддизмі називають Шамбала, сказавши, що у часи всесвітнього потопу тільки це місце вціліє і що воно – енергетичний центр землі. 

Потяг з Улан-Баторського двірця мчить на південь, до міста Сайншанд, наближаючись до пустелі Ґобі, до Данзанраваджи, до поезії. Теліпаємося цілу ніч.  Проміжних станцій небагато. На залізничних переїздах світять ліхтарі. Відсунувши фіранку, дивлюся на діамантову пектораль – зірок стільки, наче хтось сто тисяч разів проколов голкою темне полотно неба. Наш потяг прибув до Сайншанда над ранок. Це остання станція цього потяга, до якої нас допровадили дві провідниці. Одна з них – вагітна.

Нью-Йорк і Улан-Батор розділяють кілька часових поясів. Якщо у Нью-Йорку десята година ранку, то в Улан-Баторі десята година вечора. Рівно дванадцять годин, половина доби, шість тисяч триста одинадцять миль, майже чотирнадцять годин лету до Пекіна і ще дві години до Улан-Батора. Разом із валізами ти привозиш до Монголії свою міфологію про цю країну, котру спочатку втовкмачили тобі в радянській школі про неймовірний цивілізаційний стрибок монголів з феодалізу до соціалізму, згодом – ти чув про цю країну різне: бо хтось там служив в радянському війську, а хтось у середині 1980-тих, завербувашись вільнонайманим, заробивши грошей, привіз зі собою дефіцитні шкіряні куртки і дублянки.

Вторгнення монголів на Русь і до Європи, монголо-татарське іґо, Золота Орда та низка пізніших історичних подій – це своєрідна мозаїка, яка не відображає усіх процесів історії однієї із древніх цивілізаційних систем. У 1990-тих через розламану Берлінську стіну просочилися вітри нової історії і до монгольських степів. Тепер Монголія засвоювала перші уроки капіталізму, який так щасливо зуміла оминути завдяки Радянському Союзові. Не тільки дванадцять годин, оперезаних часовими поясами, віддаляли мене від Монголії, віддаляло якесь внутрішнє нерозуміння цього кочового і войовничого народу, винесеного з дитинства від читання «Захара Беркута», віддаляли скупість пейзажу цієї землі, незрозуміла мова, вбрана у кирилицю, ці ранішні дощі і нудкий запах тварин – верблюдів, коней і кіз.

І якщо після Монголії у вашій свідомості нічого не зрушиться, то це буде великою неправдою, бо навіть піщина, за час вашого перельоту, уже перемістилася на кілька сантиметрів у пустелі Ґобі.

Уже кілька днів я живу в Улан-Баторі на двадцять третьому поверсі готелю Knuvsgul Lake і кожного ранку бачу площу Чинґізхана і гори, які оточують місто. Серпневі ранки у монгольській столиці починалися дощем.  Я стояв у вікні, спостерігав, як верблюжою шерстю хмар закутувались гори і як до обіду дощило. У мене зламався комп’ютер, і допитатися про яку-небудь майстерню не так просто. Як правило, у готелі  знайдеться фірмовий блокнот і ручка. Тут замість ручки – олівець. Мабуть, для каліграфістів. Я почав записувати перші свої враження. Вражень поки що небагато  – в опівніч прилетів з Пекіна, доїхав міні-бусом до готелю і завалився спати. Прокинувся  – побачив площу, гори і дощ. Дощ в Улан-Баторі, схоже, писано старомонгольським письмом – жирними зиґзаґоподібного лініями – згори вдолину.

Отож, я почав писати цей есей олівцем у блокноті з позначкою Chinggis Khan Square 5, Baga Toiruu 14200 Sukhbattar District,  Khorovo 8, Ulaanbaatar Mongolia.

Перед моїм зором відкривалася широка панорама площі Чинґізхана. Колись цю площу називали площею Сухе-Батора, хоча полководця на коні з площі не забрали, а лише змінили назву. Чинґізхан, наче опасистий ґер, тлустий і неповороткий, сидить на троні  і дивиться на Сухе-Батора. Тисячолітній Чинґізхан пронизує поглядом гарцюючого народного революціонера Сухе-Батора. Така монгольська символіка перетікання часів.

З великої імперії Чинґізхана та його нащадків, що охоплювала неймовірні простори Євразійського континенту, залишилася країна, географічні обриси якої нагадують мені шлунок верблюдиці.

Степи східної частини країни і алтайське плато гір західної, пустеля Ґобі на півдні та озера на півночі, здається, спресовані двома базальтовими розломами – Росією та Китаєм. Найперше мене цікавила ця країна з погляду європейця, в якого від історичних хронік та описів монгольського нашестя пробігають сироти по усьому тілу. Але який цивілізаційний злам мусів би трапитися у тринадцятому столітті, щоби взірцево зорганізоване монгольске військо кочівників змогло захопити таку величезну територію, стільки народів та їхніх князів й змусити їх платити данину? Не варто забувати, що монгольські династії правили Китаєм майже до часу китайської революції 1912 року. Яка структура державних механізмів – з нашого погляду варварів – забезпечувала монголам таке тривале панування? Я чув, що у монгольських інтелектуальних колах курсують ідеї, мабуть, внаслідок цивілізаційного відставання та згодом довгого перебування країни у совєтському просторі, щоби показати, принаймні Заходові, альтернативну модель імперіальної інвазії часів Чинґізхана до Європи. Не знаю, на чому вона базуватиметься, бо те, з якою жорсткістю завойовувалася, зокрема, й теперішня територія України і частина Європи аж до Італії, важко назвати принесенням нової культури. Хоча, справедливости ради, потрібно сказати, що, завоювавши, монголи поверталися у свої степи та гори й усю організацію сплати данини було покладено на місцевих князів. Монгольські хани одружувалися з християнками, руські князі брали собі за дружин монгольських царівен. Відбувалося кровне і ментальне зрощення на порубіжжі Золотої Орди, що, зрештою, приведе, наприклад, у Московському царстві до виникнення дворянських родів, які вели свій родовід від самого Чинґізхана. Завоювання, родичання, пограниччя, виникнення імперій та їхній занепад – усе, за класичним алгоритмом історії, що відбулося не лише з імперією Чинґізхана, а й з іншими – Візантійською, Римською, Османською і т. д. Відбувалося цивілізаційне перетікання, переміщення засобами війни, з тією свідомістю щодо захоплення влади і цінності людського життя, яке було притаманне тому часові.

Місце, вказане Данзанравджою, точно означене білими мініатюрними копіями буддійських храмів. Усередині цього чотирикутника кілька кіл, викладених з пустельного каменю. З підвищення відкривається пустеля Ґобі – рівнини змінюються невеличкими червоними і жовтими пагорбами, які кольором схожі до червоних і жовтих монаших шапок.

І якщо Данзанравджа перероджувався шість разів саме у цьому місці, то, мабуть, я запримітив його у зграї пустельних голубів, які кружляли над Шамбалою.

Голуби прилетіли послухали вірші, які читатимуться в пустелі Ґобі вночі.

Прилетів з ними й Данзанравджа.