Чавес Ногалес був фашистом

 

Я щойно прочитав статтю, опубліковану молоденьким буцімто істориком, який відповідає за літературу в Фундації марксистських досліджень і є головним редактором «Журналу марксистської літературної критики» – так він описує себе в своїй біографії – на ім’я Давід Бесерра Майор, під скромною назвою «Десять заповідей для написання роману про громадянську війну». Ні більш ні менш. А позаяк я зрідка пишу романи – хоча наразі жодного на цю тему, – а ще колись побував на півдюжини громадянських воєн в Європі, Африці та Америці, а також на дванадцяти чи п’ятнадцяти інших, тож дещо про це пам’ятаю, і про іспанську громадянську війну чув не з других рук від претензійних шмаркачів, а від різних її учасників, цей декалог пробудив в мені цікавість. А ну ж бо я чогось навчуся, сказав я собі. Якщо одного дня візьмуся за цю справу, ги-ги. І я його прочитав. А ще я прочитав – завдяки Інтернету це легко – заяви цього автора про вже написані на цю тему романи. Заяви, які можна звести до того, що ніхто, на думку такого собі Бесерри – можливо, тому що досі не читали його декалогу – так і не написав гідного й прийнятного роману про громадянську війну; бо з усіх, хто намагався це зробити – серед них Хав’єр Серкас, Муньйос Моліна, Дульсе Чакон і Альмудена Ґрандес, – жоден не зумів досягнути рівня марксистської ідеологічної досконалості, що її Бесерра вважає обов’язковою вимогою до того, хто зважиться взятися за таку справу.       

 

Кажучи коротко: Давід Бесерра Майор, якому, судячи з фото, нема ще й сорока, в своїй інтелектуальній зарозумілості, яка вражає не стільки наївністю, скільки порочністю, замість того, аби самому написати бездоганний роман, який би поховав quod erat demostrandum інші, відважується створити декалог, встановити ідеологічні правила, яких письменник мав би дотримуватись, якщо береться за цю тему. Правила, які можуть бути зведені до одного: будь-яка спроба оповідати безсторонньо є на руку лихим людям. До цього треба підходити з бажанням звести рахунки. Потрібно повсякчас розповідати, що наша громадянська війна була не братовбивчою різнею, зумовленою численними і складними причинами, а химерним заколотом чотирьох військовиків, священиків і банкірів, що їх Гітлер і Муссоліні озброїли супроти згуртованого, шляхетного і працьовитого іспанського народу, де всі як один і як одна виступили проти фашизму. Іспанського народу, який, ясна річ, ніколи не діяв, спонукуваний ненавистю і помстою – як це робила інша сторона, яка не була ані народом, ані нічим, – а лиш бажанням захистити ідилічну республіку, яка от-от мала перетворитися – лиш трохи терпіння – на пролетарський рай. Тож розповідати про звірства республіканців означає підспівувати фашистам. Писати, як це робив Чавес Ногалес* («Так само як жорстокості маврів, бандитів іспанської терції і вбивць Фаланги, боявсь я жорстокості неписьменних анархістів чи комуністів»), що всюди були герої і злочинці, означає робити послугу класам, які панували і панують. Це байдужість і брак літературного компромісу. Навіть зрада. Тому такий собі Бесерра навіть насмілюється  постановляти, як завершувати ці романи; бо будь-який щасливий кінець, каже він, є ідеологічний актом, що прикрашає  пам’ять про лиходіїв.

 

Було б розрадою думати, що постмодерні діти-готи, сноби, що прагнуть писати про історію, як процитований вище, цим і обмежаться: написанням недалеких декалогів, із сектантських нісенітниць яких можна лише сміятися. Та є ще дещо, від чого не смішно. В таких, як він типах є щось тривожне, недобре, що виходить за межі дурного анекдоту. Читаючи його – особливо список романістів, яким він перебирає кісточки, забризкуючи їх від злості слиною, – неможливо не нагадати (хто знає, хто читав і пережив) усім цим буцімто інтелектуалам, що обидві сторони – і ті, хто в синіх сорочках, і ті, хто у військових комбінезонах, – носили пістолети при поясі і обходили тилові кав’ярні зі списками людей в кишенях, заповнюючи своєю злістю і підлістю придорожні канави і спільні могили: поховання ганьби, що їх сторона, котра перемогла, розкопала після війни, а діти і внуки переможених намагаються розкопати зараз. Могили, згадка про які – і ті, і ті – мала би служити для того, аби не повторились помилки і трагедії; а не для того, щоб безвідповідальні псевдоісторики  намагалися переписати в свій хитрий спосіб, для молодого покоління, історію трагічних років, якої вони не пережили і якої не розуміють, і робили це, засліплені своєю тупістю і фанатизмом. 

 


Arturo Pérez-Reverte
Chaves Nogales era un fascista
XLSemanal, 15.05.2016
Зреферувала Галина Грабовська


_____________

* Мануель Чавес Ногалес (1897-1944)  іспанський письменник і журналіст. Під час громадянської війни воював на боці Республіки. Емігрувавши в Париж, написав збірку оповідань «Вогнем і мечем. Герої, нелюди і мученики Іспанії», в якій засудив терор, до якого вдавались обидві сторони.

28.08.2017