Містимо другу частину цікавих споминів відомого вченого, члена Української Академії Наук, якому вдалося щасливо дістатися з Уфи на Укpaїну. — Прим. Ред.
Вістки що раз-у-раз появляються а часописах про yкраїнських поетів і письменників, мистців, артистів, наукових і культурних робітників, частенько бувають, висловлюючись мягко, не зовсім правдиві. Живі люди оголошуються померлими, померлі живуть далі. Доля людини визначається відповідно до доброї волі, бажання та власних настроїв автора, що в своїх повідомленнях воліє здебільша кермуватися відомим афоризмом Сократа: "Ми знаємо тільки те, що нічого не знаємо".
Іноді з цікавістю можна прочитати згадку про таких "українських поетів", як Леонід Первомайський або Сава Голованівський. Псевдоніми — і творчо, і національно, поети — сумнівні, за якістю, і в кожнім випадку не українські. Згідно з цими повідомленнями, в рядах армії може опинитися Юрій Яновський, очевидячки, з тих міркувань, що він є автором повістей "Чотири шаблі" і "Вершники". Про Академію Наук довідуємось, що вона перебуває нині в Самарі (Куйбишеві).
Важко сказати, — в Совітах усе окутане тайною — за пляном чи внаслідок випадкового збігу обставин, але Академія Наук опинилась в Уфі, в Башкірії, а разом з Академією Наук і Київський Оперний театр, Спілка Письменників, окремі ектори Консерваторії та фільгармонії, видавництва, шрифти, друкарня.
Деревяна татарсько-російська одноповерхова Уфа, вбираючи, всмоктуючи евакуйованих, стала взимку 41-42 року своєрідним центром українського життя. "Увесь Київ" можна зустріти на вулицях Уфи, починаючи з артистів. Тут можна пoбачити Поторинського, Литвиненко-Вольгемут, Ґайдай, Ропську, Платонова, Манзія та інших.
Письменники не загубили своїх звичок блукати вулицями міста або товкатись денебудь, годинами дискутуючи про стратегічні перспективи на фронті, про долю України, про себе, про обіди, тютюн, про післявоєнну ситуацію в Европі, про голод, про те, чому в українських селах Башкірії викладовою мовою в школах є російська, а не українська.
При Інституті Суспільних Наук Академії Наук, що обєднав усі колишні соцеківські Інститути (Літератури, Мовознавства, Історії, Археольогії, Фолкльору), письменники склали окрему секцію, очолювану акад. П. Тичиною при секретарі М. Рильському. З музик і композиторів до АН заангажовані П. Козицький, колишній директор київської фільгармонії, М. Вериківський, Вірьовка та інші. З мистців та архитектів: О. Шовкуненко, Шульга, Заболотний (голова секції), графік Пустовійт. Кожен з них дістав щомісяця 600 крб., при чому вираховання сягають до половини суми заробітної платні. Реально це дорівнювало восени та взимі 41-42 рр., за базарними цінами, вартості приблизно коло двох пудів борошна.
— Найважливіше тепер проіснувати до кінця війни! — сказав похмуро один з письменників.
Клясична формула, запропонована свого часу, як відомо, Сієсом, який на запит, що він робив за часів якобінської диктатури, дуже обережно й лагідно відповів:
— Я існував.
Автор конституції, Ciєc, мав нахил до умоглядності. Пізніше після "Термідору" він став, як відомо, членом Директорії.
Як проіснувати? Де дешевші ціни? Куди податися далі з цієї Уфи, щоб не пропасти? Де, в якому місці на базарі більше продуктів, скільки коштує масло? Такі питання, довкола яких обертається більшість розмов киян при зустрічі на вулицях Уфи. Одержані листи з Алма-Ати або Ташкенту з цінами на масло, помідори й виноград та згадками про ступені температури стали улюбленою лектурою. Мяті листи, передавані з рук у руки, сприймаються крізь нудьгу й почуття безнадії, як вістка про ілюзорну можливість порятунку.
Лякаючись уфимської зими, уявлюваної за описом бурану в пушкінській "Капітанській дочці", люди прагнуть дістатися до Ашхабаду. З північної Уфи південний Ашхабад малювався земним раєм. Там розмістилась київська кіностудія. Туди їхав з Уфи Олександер Довженко. Там буде тепліше, далі від фронту й безпечніше. Там виноград, дині, морелі. А тут у цій Уфі не купити й яблука для малої дитини. Ґрунт, на якому не росте дерево! А грязюка?..
В дощ місто розповзалося брунатно-чорним болотом. Старожили розповідали, що на початку 90-их років, щоб потрапити з гостиниці до губернської управи, брали візника. Згадували про дядька, який у центрі міста на базарному майдані потонув у грязюці з возом і кіньми. І це не здавалось вигадкою.
Грязюка діяла на нерви. Коли починали йти дощі й брунатно-чорна грязюка заповнювала місто, люди не витримували й мерли. Мерли з безнадії та нудьги.
Уже в липні почали люди старатись про валянки. Погоня за валянками стала "idеe fixe" для евакуованих киян! При зустрічі один одного переконував, що не мати в Уфі валянок, значить засудити себе на загибель. Жінки мріяли про ватяні куртки й ватяні штанці, запевняючи, що вони найкращий і найвишуканіший ґатунок жіночого десу, якщо мати на увазі уфимську зиму.
У багатьох не було загалом теплого одягу. Аджеж, коли людей вивозили з Києва, то, щоб не зчиняти паніки, їм сказали, щоб вони брали найменше річей, бо за три тижні знову вернуться.
Зневірені люди дивились на майбутнє песимістично. Гарячий і сухий серпень та дощовий вересень в Уфі здавались аж ніяк не виправданою грою примхливої погоди, чимсь підозрілим і двозначним. Невідоме лякало. Люди дуже часто бувають жертвами своїх власних уяв. Вони страждають від ілюзій і зовсім легко, навдивовижу терпляче й покірливо пристосовуються до правдивих злиднів.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 21.08.1942]
"Павло Тичина й досі залишився таким, як на портреті в 1918 p., вміщеному в "Музаґеті". Таксамо підносяться, як проміння, пасма чорного волоccя над його чолом пророка. Таксамо спокійна стриманість і ніякова розгубленість визначають манеру його поводження. Він академік і двічі орденоносець. Йому вже не доводиться, виходячи з дому, одягати плащ, щоб заховати подерті штанці та він залишився нерішучим, як і колись: ніколи не певен в собі. Говорячи в гурті, він стежить за враженням. Йому закидають недостатню активність. Не без роздратування каже про нього Юрій Яновський:
— Архієрей!
Але хіба можна забути, як на початку 30-их років він розмовляв тільки пошепки?! Можна було стояти поруч і не мати змоги розібрати й почути, що він казав, звертаючись до нас...
Творчість Тичини — це усна творчість насамперед. Щоб мати правдиву уяву про його вірші, їх треба не читати, а чути в усному виконанні автора. Його поезії були піснями. Тут слово геніяльність не було б ні недоречністю, ні перебільшенням. Творчість Тичини народжувалась з духа музики, з духа народньої пісні, з фолкльору. Українська народня пісня підносилась в творчості Тичини на ступінь індивідуального поетичного твору. Відновлювався процес, знаний з історичної поетики, стан переходу від пісні до поезії.
І цей природній, виключної ваги для розвитку й творення української поезії, процес був перерваний. Ситуація Кирило-Методівців повторювалась через 80 років. Можна простежити, як поступово замовкає музика в його поезіях, як приголомшується спів, як від співу поет переходить до речитативи, як стабілізуються інтонації, як зникає пісня.
Звання академіка Тичина прийняв, як покладений на нього обовязок бути науковцем і з сумлінністю працювати над складанням рефератів для чергових академічних сесій і численних ювілейних засідань. В Уфі він працює над дослідженням творчости й перекладами з башкірського поета Гафурі.
Що сказати про Максима Рильського! Уже сивина торкнулась його чола, але богемічні звички залишилися звичками. Уже він став "маститим" і, певне, цього року буде "лавреатом" але, як і завсіди, він носить руде випадково придбане в крамниці готових одягів пальто, і кімната, в якій він мешкає в Уфі, робить враження безладности. Купа картоплі зсипана на підлозі під ліжком. Зімята ковдра, зімята подушка на ліжку. Стіл, на якому лежить усе: вилки, тарілка з рештками їжи і нескінчений рукопис. Вогкі плісняві плями на стінах кутка кімнати. Рильський ніколи не мав і найменшого нахилу до політики. Він їздив до своєї Романівки, ловив риби, писав рибальські послання до друзів і ніколи не писав вїдливих політичних памфлетів. І все таки 8 місяців перебування в Лукянівській вязниці визначили для нього міру його політичного перевиховування.
30-ті роки не минули для нього без сліду. І він зламаний. І він засвоїв манеру розмови, що повинна здаватись щирою і нею не бути, звичку зважувати слова і розташовувати наперед свої думки, памятаючи, що несказані слова й невисловлені думки найдосконаліші й найбездоганніші. Він перестав писати рибальські послання. Зміни в тематиці його поезії визначались тепер для поета переважно змінами в складі членів політбюро. Творчість, яка поетично ні до чого не зобовязує автора і свідчить тільки про його вміння володіти віршом.
В одній з хрестоматій з української мистецької літератури наприкінці розділу, присвяченого вибраним зразкам його новіших поезій, вміщено малюнок з написом "Лікнеп". Слід гадати, що це сталося цілком випадково.
Чому українські поети не спромоглися творчу навмисність перетворити в гін творчого піднесення? Чому Данте в неволі вигнання знайшов себе, як поета й мистця? Можливо, тільки Юрій Яновський, цей ніжний і мякий прозаїк, людина схвильованих почувань, поет з руками масивними й важкими як у коваля, — не дурно він створив образ троянди, викутої з чавуна, — спромігся дати в "Вершниках" зразки внутрішньо обовязкової мистецької творчости, зразки ліричної прози, ескізної й разом з тим досконалої. Чи можна з чавуна викувати пелюстки троянди? Можна! Але якою ціною! Сюжет "Чотирьох шабель" Ю. Яновського побудований на образі чотирьох синів одного батька, де кожний з братів, з чотирьох Половців, вороже протистоїть один одному... "Кожна філософія є самовизнання її творця" — сказав Ніцше. Те саме можна повторити й про мистецькі образи. Чотири рази заперечити себе й стільки ствердити, завсіди змагатись з собою, завсіди протистояти собі, завсіди бути іншим, і в цій своїй до себе протилежности творчо розкрити й знайти себе. Образ чотирьох ворогуючих братів, синів одного батька, покладений Ю. Яновським в сюжетну основу його повісті, має вагу психологічного документу, розкриваючи розчленованість Української національної душі. Це "Я" Миколи Хвильового в новому варіянті.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 23.08.1942]
Уфа. Деревяні будиночки, високі паркани, наглухо замкнені ворота, напис на фіртці "собаки". Іноді намальована на блясі роззявлена пастка пса з люто вишкіреннмм зубами. Багато небрукованих вулиць, головна асфальтована. На високому зеленому шпилі мінарету тонкий серп місяця. Білий мурований паркан довкола дільниці, де міститься духовне правлінця музульманської людности. Камяниці, стандартно типові для кожного ґуберніяльного міста колишньої Росії, про які відразу скажеш, що це була семинарія, а це — жіноча епархіяльна школа, а це — маріїнська жіноча гімназія. Навіть будинок реальної школи можна без особливих вагань відрізнити від будинку хлопячої гімназії.
Широкий плоский чотирикутник на базарному майдані гостинного двору. Трамвай на головній вулиці. Декілька великих сірих камяниць, — раднаркому, башсоюзу, готелю "Башкірія", — побудованих уже за совітських часів. Де-інде по-провінціальному нудні куби незграбних мешкальних блоків, від яких в одчай прийшов би Карбузіє, — невдалі памятки захоплення індустріяльним стилем на початку 30-х років.
Місто на високій горі, де сходяться дві річки Уфимка та Агизел (Біла). Степ нагадує Катеринославщину. У лісах цвіте й ніжно пахне липа.
Чого досить на базарі, то це меду. Прозоро-жовта густа рідина повільно тече з ложки б деревяну довбанку, поставлену на терезці ваги. Люди, які стоять в черзі вздовж рундуків, раз-у-раз нетерпляче нагадують старому башкіринові, щоб він не обсмоктував ложки...
На рогах вулиць у кіосках торгують хлібним квасом, каламутним і жовтим на колір, гіркувато-гострим на смак. Зрідка, як згадка про кращі часи, зявлявся восени темний і солодкий грушковий квас. Або кумис, з кобилячого молока, напій, що вибухає шиплячою піною, якщо витягти корок, й трохи пянить.
Башкірія багата країна, країна найбільших, нездійснених досі можливостей, власне — ще ненакреслений проект країни. Чорноземля тут не гірша ніж українська. Тут залізо, вугілля, марганець, мідь, алябастрові гори вдовж течії річок, ґрунт, насичений нафтою, чорне рідинне золото. З 94-х елементів, за таблицею Менделеєва, тут виявлено 92.
Господині нарікали на неохайність рибалок, що риба, куплена на базарі, тхне і мав прикрий присмак. Але на рибалок годі нарікати, бо цей присмак риби заходить від нафти у річці. Коли їдеш поїздом, бачиш, як у степу то тут то там край неба виразно вимальовуються сильвети нафтових веж. Недаремно Ішімбай, куди наші письменники їздили з Уфи автобусом на виступи, звуть другим Баку. А проте, в Уфі черги за нафтою простягаються коло гостинного двору на цілі квартали. Як і за "комерційним" хлібом.
Продукти й речі на полицях крамниць зникали одна по одній. Найдовше трималися пляшки шампану, на темно-синіх етикетах яких намальована біла жирафа, крабові консерви, огірки у шкляних барильцях та коричнево-чорні соєві підливи в присядкуватих зелених пляшечках. Потім згодом зникло й це. В ґалянтерійних крамницях можна було купити краватки, штучні квіти, напильнички для нігтів та подібні на годинники секундоміри.
Пересування фронтів на схід позначаються в Уфі напливом евакуованих і втікачів. За Україною, за Києвом прийшла черга на Харків, потім на Смоленськ, Естонію, а далі й на Москву. В жовтні воєнна катастрофа здавалася завершеною. Ніхто не вірив у можливість якого небудь опору. Гадали, чи зможе Англія створити фронт на кордонах Індії? Обміркували вже навіть, хто стане у проводі уряду. Панував хаос. Бракувало найголовнішого: свідомости обовязку, почуття відповідальности, звички працювати, організованости. Один із професорів, старша людина, якось сказав:
— Що треба зробити насамперед після війни, то це — почати впоювати в молодь свідомість обовязку.
Революція докорінно й послідовно протягом двадцятьох пятьох років нищила все те, що була обовязкове. Те, що ще вчора проголошували обовязковим, сьогодні вже не було ним: мораль, праця, дружба, ідеї, люди, навіть матеріальні ціннощі, навіть керманичі. Думка про необовязковість, як реґулюючий принцип дійсности, природно зароджувалася з обовязковости змін для кожного чергового етапу.
(Док. буде)
[Краківські вісті, 25.08.1942]
(Докінчення)
Калінін, опинившись після Москви в Самарі (Куйбишеві), примушений був виголосити промову, в якій йому довелося почати з абетки суспільного ладу. Розуміється важко вести війну й одночасно переконувати керманичок та подавальниць в їдальнях, що їх обовязок обслуговувати людей, роздавати швидко страви, щоб робітники не марнували зайво часу для тарілки юшки чи каші. Важко вести війну й одночасно повчати адміністpaцію фабрики чи вірібні, що їх обовязком влаштувати потребники для робітників, щоб не було годинних черг. Так потребник ставав проблемою війни. Люди не звикли діяти за власною ініціятивою. Вони чекали на директиви з центру. Однак і після директивної промови Калініна ніщо не змінилось. Щоб пообідати, треба було витратити дві-три, або й більше годин. Коло т. зв. комерційних їдалень черги на обід вишикувались уже з ранку. Простоявши з годину коло дверей в черзі і впевнившись, що черга ніяк не посувається, робітник сплюнув і пішов геть, з роздратуванням завваживши:
— Ні, таки не доведеться обідати!... Або обідати і не робити, або робити й не обідати!
Стояти з чергах ставало звичкою, а дійсність починала нагадувати 19-20 роки. За традицією, успадкованою від тих часів, виходу шукали в "недільниках". У туманній синяві ранків у неділю люди збиралися по своїх установах і звідсіля йшли то на річку щось вантажити з барж, то до берег по дрова, тo на поле до радгоспу збирати огірки чи помідори. Приморозки торкнулись уже огірків. Їх рвали і звалювали у великі купи. Але транспорт, щоб відразу перевезти ці огірки, не був підготований і огірки так і залишились на ніч у полі, а ранком прийшов морозець і їх зморозив. На ринку у перекупок один огірок коштував карбованця. Ніколи одне не повязане з іншим. Цілковита недоцільність порізнених, наперед не повязаних між собою заходів. Даремно прогаяний час. Даремно витрачені зусилля. Велетенська напруга енергії і мізерні наслідки. Незвичка до точности, яка своїм корінням вростає в селянську психологію мас. Певність керманичів, що коли в роки с. зв. громадянської війни безладдя не завадило здобути перемогу, то й тепер безладдя не є вже такою серіозною небезпекою, якій треба було б протиставити сувору організованість, точність, лад і т. д. Хаос у місті, хаос на селі.
В Башкірії багато українських сіл. Є цілі райони суцільно українські. Це переселенці з Полтавщини, Чернигівщини, Київщини, що переїхали сюди з України в 90-х роках, коли тутешні дідичі розпродували через банк сотнями тисяч десятин пограбовані у башкірів землі. У Льва Толтого в оповіданні "Чи багато людині землі треба?" описане це бозсоромне грабіжництво башкірських земель.
Хати по селах типові: українські мазанки зі соломяною стріхою, з піччю ліворуч від входу, мисником, столом і лавами на покуті, полом. Разом з мазанками чимало хат, деревяних рубаних, всередині поділених піччю на кімнати. Збереглись вишиті рушники, добірна українська мова і пісня. Навіть підлітки знають не тільки "Каховку" й "Три танкисти", але й усі українські пісні.
Була осінь, кінець вересня. Село в пожовкло-зелених тонах. Хати простяглись вздовж широкого, як на Катеринославщині, шляху. Левади сходять вниз до річки. Але немає садків. Переселенці попривозили з собою з Санжар свої полтавські яблуні й вишні, але дерева тут повимерзали. Криті ґанки стали необхідною відміною хат. В морози палять маленькі залізні печі. На левадах зявились незвичні для українського села лазні.
На полях стояло незібране збіжжя. Люди в колгоспах працювали кволо. Кожний шукав того або іншого приводу, щоб не йти на роботу до колгоспу. Кожного дня ми чули розмови й згадки нашої господині про потребу копати в себе на городі картоплю і кожного дня це відкладалось до наступного. Люди жили аби як. Колись як приїхали, кажуть, жили краще. Господарство явно деґрадувало. Були малі діти, але в господарстві не було корови.
— Чому ж ви не купите хоч кози? — питаємо.
— Та чоловік каже, що соромно! — відповідає господиня.
Гонор господаря залишається гонором. Хоч злидні й нестачі "заможного колгоспного життя" обступають з усіх боків. Вечір. Блимає лямпочка, причіплена на дротині до сволоку. За вікном плеще дощ. Прийшов сусіда, сів на лавку. Розмовляємо, розмова йде про війну.
— Отож, — резюмує нашу розмову дядько — ще тільки три місяці воюємо, а вже голод.
В безладді й хаосі країна входить у війну.
[Краківські вісті, 26.08.1942]
26.08.1942