Питання про національну єдність завсіди мало й має велике значіння в житті кожного народу. Зокрема його значіння велике тепер підчас війни, що вимагає якнайтіснішого об'єднання всіх сил. Тому зовсім зрозуміло, що цій темі присвячується багато уваги, що появляються в пресі статті про національну єдність.

  Хто в Україні не знає Остапа Вишні? Знають всі ті, що від його критики й гуморесок та фейлетонів терпіли, й ті, що їх читали. Та ніхто не знає, що сталося в дійсності з Остапом Вишнею, яка його доля. Цю справу розяснює нам на сторінках "Української Дійсности" П. Хоменко, з Бердичева, покликаючись на М. Левандовського, завідувача Михайлівською лікарнею, біля Синельникова, Дніпропетровської округи.   Ось що оповідає М.Левандовський:  

  Він бyв на вигляд цілком нормальною людиною. Без ніяких ознак звороби. Спокійний, лагідний і зрівноважений. Високий на зріст, з дещо сумними очима. Ясне й відкрите чоло філософа. Коли він хвилювався, на щоках виступав легкий і ніжний, мов у дівчини, румянець. Помітивши лікаря, підходив і, ніяково почервонівши, cтoяв розгублений і не наважувався звернутися.   — Ви щось хотіли сказати?   Він спалахував:  

  Містимо другу частину цікавих споминів відомого вченого, члена Української Академії Наук, якому вдалося щасливо дістатися з Уфи на Укpaїну. — Прим. Ред.  

  Спостереження п. Л. Гранички щодо українських підручників (гл. Л. Граничка: "Одна большевицька "українська" читанка", "Кр. Вісті" ч. 70), знаходить доволі часто потвердження. Подібні голоси чув я і про підручники граматики й методиків української мови (А. О. Загродський. Граматика української мови, видавництво "Радянська Школа" 1939 і С. Чавдаров: Методика викладання української мови в середній школі, "Радянська Школа" 1939). У звязку з тим взявсь і я за переглянення цих підручників, уважаючи, що не від речі буде дещо про них згадати.  

Україну розуміють вони по свойому, по свойому її цінують і відстоюють свої погляди на національно-державну справу.

Недавно Вишиваний досить їдко порівняв нас з малими дітьми. Ми й справді, як малі діти. Що не дай в руки — поламаємо. Мали державу — поламали. Мали культуру — зруйнували. А тепер сидимо, як Жиди колись на ріках Вавилонських, сумуємо і тужемо та видаємо "На переломі".

Нас обвинувачують в песимізмі. Гріх тяжкий, але не непростимий. Кожен лікар, коли ставить діяґноз, мусить бути песимістом. Слабість є слабість, а не нормальний стан орґанізму.

За чиї провини, за чиї гріхи перетерпіла Україна останню катастрофу? Питання просте — але відповіді на нього і досі не маємо, спокійної, обєктивної. За два три місяці здається ледачий тілько не кинув каміня в директорію, в галицький секретаріят.

В самодержавній — большевицькій Великоросії комісародержавіє помаленько, але безупинно перероджується в самодержавіє.