У багатій за жанрами поетичній творчості Івана Франка є своєрідні віршовані хроніки – «Сучасний літопис» і «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах».
«Сучасна літопись», що друкувалась у львівському сатирично-гумористичному двотижневику «Нове Зеркало» 1884 р. під криптонімом Мирон*** і під назвою «Сучасний літопис» із лексичними та морфологічними змінами ввійшла до розділу VIII «Із злоби дня. Із тридцятиліття 1878–1907» у збірці «Давнє й нове» (Л., 1911), була оригінальним інтерпретаційним відгуком у віршах на суспільні події в Галичині від січня до серпня 1884 р. Основою для цього віршованого літописання Франкові слугували матеріали (переважно хронікальні, а також публіцистичні) львівських газет – народовського «Діла», москвофільських «Слова» й «Нового Пролому», церковної газети «Рускій Сіон», польських часописів «Gazeta Lwowska» і «Kurjer Lwowski», а також краківської газети «Nowa Reforma». Ці матеріали й мають стати основою для майбутнього докладного коментаря «Сучасного літопису». До слова, цьому хронікальному віршотворові не знайшлося місця у цензурованому «Зібранні творів» Івана Франка у п’ятдесяти томах, тож його передруковано у додатковому 52-му томі (2008).
Натомість «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах», написана головно у квітні й травні 1914 р., виявляє поетове звернення до далекої вітчизняної минувшини – це суміш переспівів, реконструкцій і тлумачень оповідань Іпатіївського літопису. Тоді-таки в листі від 16 травня 1914 р. до бориславського видавця і редактора Івана Калиновича Франко пропонував видати у його серії «Всесвітня Бібліотека» книжку «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах», яку складають «44 віршованих оповідань, додані до кождого літописні тексти також у віршовій формі, а до них додані уваги або аналогічні оповідання з тих джерел про ті самі або подібні факти <…>» [т. 50, с. 418–419]. Листи Калиновича до Франка від 10 і 16 червня 1914 р. засвідчують, що він зацікавився цією пропозицією, мав намір видати книжку¹, проте на перешкоді стала війна. Тексти книжки вперше повністю надруковано в шостому томі п’ятдесятитомного «Зібрання творів» (1976), але під назвою «Студії над найдавнішим Київським літописом». Ця назва фігурує під час Франкового реферування попередніх текстів на засіданні Філологічної секції Наукового товариства імени Шевченка 12 вересня 1912 р.² Очевидно, це була первісна назва, яку Франко потім замінив іншою, зазначеною в листі до Калиновича. Упорядники й коментатори шостого тому покликалися на цього листа, згадавши Франкову пропозицію, але нового заголовка не подали [т. 6, с. 521]. Певно, таке замовчування було зумовлене кон’юнктурними міркуваннями, позаяк уживання назви Україна до часів князівської доби радянська історіографія не допускала. Цим урешті спричинено й публікацію твору під первісною назвою «Студії над найдавнішим Київським літописом». А тепер йому треба повернути пізнішу авторську назву «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах».
Однак повернімося до «Сучасного літопису». Чотири строфи (чотиривірші) під авторськими датами (за ст. ст.) відповідно «18 лютого», «19 лютого», «20 лютого» і «21 лютого» містять сатиричний відгук про тодішнього (від 1880 р.) віце-ректора духовної семінарії у Львові, доктора богослов’я Йосифа Мільни́цького (1837–11.01.1914). Оскільки важливо передати колорит і дух того часу, зацитуймо ці строфи за першодруком (Нове Зеркало. – 1884. – Ч. 5. – 1/13.ІII. – С. 3), зі збереженням фонетико-морфологічних особливостей, але з переведенням на сучасний правопис:
А там в семінарії що се за рух,
За гамір, за публіка?
З свічками повзут настоятелі в круг,
Глядят – між собов – чоловіка³.
Ах, отче Мільницкій, не так вас черкнув
Той «писар» по носі случайно⁴,
Як по́ступком своїм ви власне своє
Імя замаза́ли нефайно⁵.
Вам честь, молодії алюмни⁶ брати,
Що встали за правду так сміло!
О, щоб святе знамя: «Все з правдою йти!»
Повік перед вами ясніло!
Ви нам доказали, що чень⁷ не повік
Тяжке будем двигать ярмо ми.
Що й в нас між людьми ще найдесь⁸ чоловік,
Що на сервілізм не вмремо ми!⁹
Скандал з о. Мільницьким у духовній семінарії набув розголосу й висвітлювався у львівській пресі. «Діло» інформувало про цей інцидент («факт доси небувалий») виважено, намагаючись залишатися об’єктивним і нікого не ображати, але все-таки стало по боці семінаристів. За неформальною традицією, що віддавна склалася в семінарії, питомці ІІ року, одягнувши маски, з музикою випроводжали питомців І року на перший курсовий іспит. А цьогоріч «ролю масок» жартівливо узяв на себе І рік, випроваджуючи на іспит питомців ІІ року. Ректорат заборонив цю акцію, але запізно, її учасники про заборону вчасно не довідалися. Кумедне дійство відбувалося спокійно, аж тут серед питомців з’явився віце-ректор Мільницький. Один із семінаристів, перебраний за писаря, без слів («маски» не говорили) жестом жартома показав, немовби записує слова о. Мільницького. Віце-ректор почувся зневаженим і оформив подання, щоб виключити із семінарії питомця Миговича, бо гадав, що той був «писарем».
Наступного дня – 15/27 лютого – Миговича виключили. Питомці І року вислали до о. Мільницького та о. ректора «депутацію», запевняючи, що Мигович не винний. (Імені ректора не повідомлялося; ним був доктор богослов’я Александер Бачинський, батько відомого публіциста Юліяна Бачинського.) Мільницький, якого питомці шанобливо перепросили, заявив ректорові, що не впевнений, чи тим «писарем» був Мигович, але ректор, незважаючи на те, що зголосився справжній винуватець, не хотів помилувати виключеного. Питомці здогадувалися, що о. ректор помстився Миговичу за те, що той скаржився йому на семінарський харч (показував «хробаки в фасоли»), тому «всі <…> питомці солідарно явились перед о. ректора» і прохали провести слідство, запевняючи й поручаючись честю, що «Мигович не винен». Коли ж ректор сказав, що не вірить їм, вони заявили, що залишають навчання у семінарії, віддали речі й вийшли за браму. Ректор дозволив «сецесіоністам» переночувати в семінарії «на голих матерацах» (матрацах) до неділі 19 лютого / 2 березня, сподіваючись, що голодом і холодом (а це була зимна пора кінця лютого) спонукає їх до впокорення. Однак уже ввечері в четвер 16/28 лютого він заявив, що прийме назад усіх, бо пересвідчився у невинності Миговича, тільки хай питомці спростують неправдиве висвітлення цього інциденту в українських і польських газетах. Водночас о. ректор був налаштований заново прийняти «сецесіоністів» шляхом нового конкурсу (очевидно, вибірково).
У справу втрутилося Галицьке намісництво: у п’ятницю 17/29 лютого приїхав комісар поліції Мариновський і запросив о. ректора на аудієнцію до намісника (Філіпа Залеського), докладно й довго розпитував семінаристів, оглянув семінарську кухню, звідки «вийшов не дуже вдоволений». Завершувалося газетне повідомлення побажанням-пересторогою ректоратові:
«Представивши ціле діло вповні об’єктивно, ми від себе знову звертаємось до компетентних властей, щоби єго порішили чимскорше, лагідно і по справедливости, бо, як ми поінформовані, солідарність питомців виступивших нітроха не ослабає, а навіть, що важнійше, розширюєсь видимо і на прочі роки»¹⁰.
У суботу 18 лютого / 1 березня депутацію питомців І року відмовився прийняти греко-католицький єпископ Сильвестер (на той час львівський адміністратор, від 5 травня 1885 – Митрополит Галицький), покликавшись на те, що це внутрішня справа семінарії. Зате того самого дня семінаристи мали аудієнцію у намісника, який прийняв їх дуже приязно й запевнив, що всіх виключених поновлять. Увечері після повернення о. ректора зі св. Юра (митрополичої резиденції Греко-католицької церкви) на ректоральній нараді ухвалено прийняти виключених назад згідно з їхніми персональними поданнями (заявами). У понеділок увечері 20 лютого / 3 березня до семінарії прибули єпископ Сильвестер, архидиякон Юліян Пелеш і крилошанин Антоній Петрушевич, скликано всіх настоятелів, дукторів (старост груп), закликано й справжнього винуватця-«писаря». Єпископ Сильвестер звернувся до запрошених питомців «з поважною і лагідною промовою», заявивши, що всіх, хто вийшов із семінарії, поновлено¹¹.
Інформація дописувача «Слова» – наставника або питомця семінарії – була тенденційною і неприхильною до о. Мільницького. Забава семінаристів відбувалася за відсутності о. ректора, який виїхав на провінцію, а його обов’язки на той час виконував віце-ректор Мільницький, який і заборонив забаву. Один із замаскованих питомців ненароком замазав обличчя («замарал лице») о. Мільницького, який після повернення о. ректора назвав винним Миговича й вимагав його виключення.
«О. ректор, як нас уверяют, не виноват, только о. вице-ректор, который, если кого наказати хочет, то кидает вину хотя бы на найневиннейшого, в надежде, что сей виновного выдасть <...>».
На знак протесту із семінарії вийшло близько 80 вихованців І року. Подейкували, наче якщо до трьох днів справу не залагодять, то з семінарії вийдуть також інші роки. О. ректор не дав виключеним грошей на дорогу додому, як вони прохали. Водночас їх відраджували звертатись до преосвященного єпископа та намісника. Щоб підтримати виключених, семінаристи IV року навчання віддавали «першорічникам» свій обід, а питомці ІІІ року – вечерю¹².
За уточненою інформацією, усіх виключених було 84, одні з них роз’їхались по домівках, інші «спят в прежних своих комнатах лишь на матерацах и держатся солидарно». Винуватцем «афери» був питомець І року Н-й, а Мигович став жертвою внаслідок того, що семінаристи постійно посилали його до о. ректора зі скаргами на поганий харч. На суботній аудієнції намісник ввічливо обіцяв «депутації» виключених семінаристів розпорядитися вияснити справу, притому розсудливо зауважив, що в кожній установі «дисципліна мусить бути дотримана і ректорська влада мусить мати сатисфакцію; зрештою, до цього зобов’язує церковна влада»¹³. Як бачимо, намісник був налаштований розв’язати побутовий і морально-виховний конфлікт між семінаристами й ректоратом у такий спосіб, щоб задовольнити справедливі прохання «сецесіоністів» і водночас привчити їх поважати або хоча б толерувати церковно-освітню адміністрацію.
У понеділок 20 лютого / 3 березня на засіданні семінарських наставників за участі єпископа Сильвестра поновлено всіх питомців, за виїмком «действительного виновника, г-на Н-кого, которому, однако, приказано подаватись еще раз». Попри те що «виновник г-н Н-й сам сознался в вине, о. Мельницкий твердо стоит за тем, что его оскорбил г-н Мигович». Насамкінець дописувач висловив думку, що тепер ректоратові семінарії треба спростувати надруковану у львівській газеті «Dziennik Polski» «весть, что аферу вызвали агитации “москалефилов”. Не “москалефилы”, а оскорбленная честь были мотором сецессии питомцев <...>»¹⁴.
«Слово» оприлюднило також допис когось із безпосередньо причетних до семінарського життя. Цей автор, заховавшись під псевдонімом Богослов, зазначив: «<…> мы, живущие в том заведении с долшого времени, позволим себе представити тот сумный факт в истинном светле». Він вельми прихильно відгукнувся про попереднього ректора Володислава Бачинського (1833–20.12.1883/1.01.1884), який був провізоричним (тимчасовим) ректором Львівської духовної семінарії у 1878–1882 рр.:
«Пращая в начале прошлого года (1883) нашего возлюбленного отца-крыл[ошанина] Влад[ислава] Бачинского, которого, к сожалению, уже нет в живых, – многие из нас пролили не одну слезу, предвидя, что с его уступлением кончился для нас некий степень свободы, якою мы пользовались за его благоразумного правления».
На думку Богослова, винними є новий ректор (Александер Бачинський), який почав запроваджувати «строгие реформы», «стеснения», і Йосиф Мільницький:
«Твердыи установы, требующии от воспитанников чрезвычайной абнегации [самозречення. – Є. Н.], так як бы они имели вскоре надети на себе монашескии одежды и роспращатись с миром и людьми навеки, – крайне неответный харч, волгкие, почти гробные комнаты, переполненныи питомцами мов селедцами в бочце, строгое поступование с воспитанниками старшого вице-ректора д-ра М., имеющого, як у нас говорят, сонныи видения, указывающии ему, что тот а тот есть виновником якого дела, о котором даже и не снилось мнимому виновнику, недостаток опрятности в заведении – то правдивыи причины поднесенного ропота в целом заведении и выступление І-го года»¹⁵.
Урешті «Слово» надрукувало спростування свого дописувача, який раніше вістував, що виключеному «г-ну Н-му» наказано «подаватись еще раз» (на конкурс), а тепер інформував, що після понеділкового засідання на доручення намісника всі питомці І року подали заяви на поновлення у семінарії і
«в с е без изъятия п р и н я ты, так як власть убедилась, что питомцы, выдержавшии в такой солидарности до конца, делали сие только в защите правды и никто из них настоятеля нарочно не оскорбил, а даже и намерения оскорбити не имел. Так отже событие то кончилось благополучно, благодаря вырозумелости властей, солидарности питомцев и братней любви питомцев ІІІ-го и IV-го гг., которыи целую неделю вспомоществовали своим братьям І-го года, отнимая себе страву от уст своих. Доказательство то великой солидарности и братней любви. Дай Бог, чтобы все они позднейше и в русско-народных делах оказывали такую же солидарность во благо Матери-Руси!»¹⁶.
Виявні у газетних повідомленнях громадянські акценти на нескореності, чесності й солідарності семінаристів, їхньому рішучому обстоюванні правди і власної честі й гідності, несхитній обороні невинного товариша знайшли натхненний відбиток у Франкових строфах. Однак якщо в «епілозі» «Слова» звучала настанова семінаристам на майбутнє у москвофільському дусі, то Франко пов’язував з ними сподівання на те, що галицькі українці подолають у собі рабську догідливість, схильність до прислужництва і врешті звільняться з-під національного та соціального гноблення.
Впадає в око Франкове символічне протиставлення у першій та останній строфах, присвячених відважному студентському спротиву в семінарії. Останній рядок першої строфи: «Глядят – між собов – чоловіка» – автологічний, інформативний: у ньому просто повідомляється про те, що настоятелі шукають винуватця неґречного поводження з віце-ректором. А третій рядок завершальної строфи: «в нас між людьми ще найдесь чоловік» – переводить мотив буквальних пошуків у символічний план: у поетовому висновку звучать алюзії до крилатих висловів Діогена Синопського (за переказом, цей дивакуватий давньогрецький філософ буцімто посеред дня ходив по міській площі з ліхтарем і казав, що шукає Людину, тобто справжню людину, за його уявлюваним взірцем) і Євангелії від Йоана («Ось чоловік» – слова Понтія Пилата про Ісуса Христа, сказані до юдеїв: Йо. 19: 5). Таким чином поет образно підкреслив, що в «сецесіоністах» він знайшов справжніх українців, вартих поваги, захоплення та наслідування і гідних того, щоб до них алюзійно прикласти знамениті афоризми з давньогрецької філософії та християнського Нового Завіту.
________________________
¹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 3. – Од. зб. 1630. – С. 421–428.
² Хроніка НТШ. – 1912. – Ч. 52. – Вип. 4. – С. 10–11.
³ У збірці «Давнє й нове» Франко виправив діалектні особливості рядка на літературну мову, але з порушенням ритму: «Між собою шукають чоловіка» (Франко І. Сучасний лїтопис // Давнє й нове. Друге побільшене виданє збірки «Мій “Ізмарагд”» : Поезії Івана Франка. У Львові : Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки, 1911. – С. 194).
⁴ У збірці: бездарно (Там само).
⁵ У збірці: негарно (Там само).
⁶ Алюмни – учні духовної семінарії. – Є. Н.
⁷ У збірці: чей (Там само. – С. 195).
⁸ У збірці: знайдесь (Там само).
⁹ Передрук строф у редакції вірша зі збірки див.: Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К. : Наукова думка, 2008. – Т. 52. – С. 41.
¹⁰Громадне выступленье цѣлого першого року питомцѣвъ съ дух. семинаріи… // Дѣло. – 1884. – Ч. 20. – 18.ІІ/1.ІІІ. – С. 3.
¹¹ Справа громадного выступленя питомцѣв з І рок дух. семинаріи… // Дѣло. – 1884. – Ч. 21. – 21.ІІ/4.ІІІ. – С. 3.
¹² О печальномъ событіи въ нашемъ львовскомъ духовномъ сѣменищѣ… // Слово. – 1884. – Ч. 19. – 18.ІІ/1.ІІІ. – С. 3.
¹³ О смутахъ въ нашемъ духовномъ сѣменищѣ… // Слово. – 1884. – Ч. 20. – 21.ІІ/4.ІІІ. – С. 3.
¹⁴ Сегодня получили мы слѣдующее письмо… // Там само.
¹⁵Богословъ. Наше львовское духовное сѣменищѣ. Из улицы Широкой // Слово. – 1884. – Ч. 22. – 25.ІІ/8.ІІІ. – С. 2.
¹⁶Эпилогъ къ семинарскимъ смутамъ // Там само. – С. 3.
27.08.2017