Рафєєнко В. Довгі часи: Міська балада / Пер. з рос. М.Кіяновської. – Львів: ВСЛ, 2017.
Попередній роман Володимира Рафєєнка завершувався введенням військ у місто Z. За нього у 2013 році письменника нагородили «Російською премією». Нова книжка Рафєєнкової прози «Довгі часи» (в оригіналі – «Долгота дней») розвиває тему війни у місті Z. В Московії за такий твір колишньому лавреатові радше оголосять анафему, ніж вручать бодай якусь нагороду.
Жорстко, безпощадно російськомовний письменник зводить порахунки з русскім міром. Розкриває облудність російської ментальності, що її, як зазначав поет-класик, умом не понять. Можливо, якраз цією характеристикою предмету дослідження, що її ми розуміємо напевно інакше, ніж поет-класик, можна пояснити особливості Рафєєнкової поетики. Витіснення типових чи впізнаваних натуралістичних картин (присутніх переважно у першій частині книжки та в циклі «Казки Вєрєсаєва») фантасмагоричним задзеркаллям з гоголівськими алюзіями. Фізичні закони в місті Z не діють, натомість тут відбуваються дивовижні метаморфози. Якщо псковська тушонка зі стратегічних запасів здатна набувати людських форм, брати до рук зброю і воювати за російську ідею (т.зв. гумконвой – мовою пропаганди), то чому б їй потім не зникати в колодязі лазні «П’ятий Рим»? (Особливо якщо перед загадковим зникненням гастролери з Немитої Росії споживають по літру на душу й відлітають у вирій.)
фото із відкритих джерел
Відсутність почуття міри, вкорінене в російському менталітеті, – одна з передумов того свавілля і нездатності будувати цивілізований порядок, що стали звичаями в Росії. Про це неодноразово писали російські філософи та літературознавці – зокрема, Владімір Кантор та Михаїл Епштейн. Рафєєнко на основі цієї точки зору розбудовує низку сцен та сюжетних ходів у книжці, котрі показують таку патологічну схильність до крайнощів. Ось, наприклад, сцена, в якій ця схильність проявляється на тлі релігійних почуттів росіянина:
«Росіянин себе карає, а коли той, перед ким росіянин здійснює таїнство покаяння, просльозиться і стане поруч на коліна, щоб поріднитися навіки, росіянин візьме столовий ніж – і переріже йому горлянку. І не зі зла, а токмо від стиду й образи на самого себе. Ніж трапиться, як на зло, тупий. Та й коли ножі в Воронежі чи Саратові бували гострими? Росіянин різатиме оте горло – і думатиме про всякі дурниці. Про ціни на моркву, про останній скандал у Думі. Про те, що наступного року на вакації варто поїхати в Таїланд. Про особливості поезії Фета і Сергія Радонежського. І про Пушкіна встигне подумати, перш ніж здатися владі. А сидячи в камері, похвалятиметься тупістю хохла, який йому повірив. Однак у найближчу Пасху згадає про невинно убієнного – та й неодмінно просльозиться».
Пристрасть до свавілля і мародерства, за Рафєєнком, – риси, які в крові у наших північних сусідів, і жодні небезпеки їх не зупинять перед такими спокусами війни. Тому російські набіги на інші краї мають циклічний, повторюваний характер. І хай що завгодно нам розказують про захист російськомовних, про колиску братніх народів і порятунок від хунти, та прибульці – дає зрозуміти читачеві через Миколу Вєрєсаєва письменник – не можуть поводитися на чужих територіях достойно, адже тим, хто не живе у цій місцевості, вибачте за пряму мову, – по..., щó залишиться в зоні конфлікту після того, як їх тут не буде.
В окремих випадках прямолінійні висловлювання літератора (мова не тільки про антиросійський пафос, а й про критику на адресу української влади) наближаються на небезпечну відстань до публіцистичного жанру. Та загалом у «Довгих часах» переважає метафоричне відображення війни, при якому ні лазня, ні колодязь, ні жуки, ні смерть не є лише лазнею, колодязем, жуками і смертю. І, між іншим, відсилання до жанру балади в підзаголовку книжки – цілком виправдане. Зокрема, у книжці присутній напружений суспільно-політичний конфлікт, сюжетні перипетії пов’язані з фольклорними джерелами, фабула насичена метаморфозами, фантастичними перетвореннями. А нарація в окремих частинах тяжіє до драматургії або збагачена поетичними засобами.
Один з лейтмотивів основної частини книжки (сюди не входять «Казки Вєрєсаєва», написані в реалістичній манері) – внутрішнє, ментальне перетворення, переродження. «Щоб бути кимось, людина має перестати бути тільки собою», – сказав на львівській презентації Рафєєнко. Ситуація війни змушує учасників дійства виходити за межі свого «я» і набувати іншої ідентичності. Низка персонажів, що виступають на боці окупантів, приходять до усвідомлення, що вчинили негідно, і в свій спосіб намагаються розв’язати внутрішні або зовнішні конфлікти. Ось Іван Іванович, справжній російський мужик, що після літра в «П’ятому Римі» опиняється під кришкою того інфернального колодязя, колінкує у Києві на Подолі і не п’є, а запоєм цілими днями читає вголос… «Кобзаря», бо тільки так його душа спокутує свої гріхи і позбувається жахливих видінь, викликаних його, настоящого російського мужика, подвигами на війні. Інший приклад духовної трансформації – російський журналіст Маршак, він знімав прибуття першого гумконвою в місто Z, раптом стає таким українофілом, що капєц. Йому вдається переформатувати свідомість самого Гиркавого – колишнього міністра ДНР. В якийсь момент здається, що саме в словах Маршака відображено авторську точку зору на російсько-українське протиборство. Але то було б надто просто. І тому Маршак з Гиркавим, наче які Медведчук з Гіркіним, беруться припиняти війну в Z і рятувати Україну по-своєму. Чи треба дивуватися, що їхній план порятунку – то ще одне повернення в минуле? У далеко віддалене минуле. Якщо Росія Путіна «прискорено рухається у зворотному напрямку, до Московії», в допетровську добу (зіпруся ще раз на Епштейна; цитата з його книжки «По той бік совка»), то яких казкових сценаріїв можна чекати від рятівників з-за поребрика, учасників окупації? На початку «Довгих часів» одна професорка філології пояснює, що сценарії повернення у минуле – від нечистого. Тож не дивно, що сценарій Маршака-Гіркіна, який включає витіснення християнства неоязичництвом, супроводжується жертвами, і цими жертвами, як ви вже здогадалися, мають стати українці. (Хоча декому вдасться вижити, завдяки зв’язкам з високопосадовцем окупаційного уряду.) По суті, то інспірований російськими спецслужбами сценарій третього Майдану.
Але є у книжці й цілком інакший рецепт люльки миру. Він, щоправда, малопомітний і, якщо забігти наперед і розкодувати авторські метафори, утопічний. Та все ж варто звернути й на нього увагу. Мова про останній твір з циклу «Казки Вєрєсаєва», в якому зображено фотографа, спеціаліста з натюрмортів. Епізод, про який ідеться, – такий собі контрапункт до магістрального сюжету книжки з його протистояннями, жертвопринесеннями і пеклом. Спеціаліст з натюрмортів одержимий прагненням «знайти точку зрівноваження, невидиму вісь, що об’єднувала саме ці предмети <…> Від того, наскільки він зможе бути точним, залежить доля не тільки цього циклу, але й його <…> життя і смерть. Доля міста Z, людей, які живуть тут, доля України, Європи, а можливо, й усього світу».
Попри те, що фотографія дуже реалістично відображає світ, наш фотограф – особливо коли зважити на згадку у тексті про космогонічний характер його робіт – тяжіє до метафоричного мислення. Знаходження зовні невидимої осі рівноваги напевно неможливе без відповідної рівноваги внутрішньої. Той, хто в процесі покаяння здіймає руку на ближнього свого, перед котрим кається, – не знайшов осі; скоріш за все він її і не шукав. Російські окупанти, чиї предки були вивезені з України, – не знайшли осі. Матрьошки, про які пише Рафєєнко, – де їхня вісь?
«На перший погляд здається – чоловік як чоловік. Зазирнеш глибше, а крізь нього громадянин начальник просвічує. Придивишся вдумливіше, а там зек із трьома ходками за плечима. Охнути не встигнеш, а зек перетвориться на солдата, неймовірно втомленого від воєн за останні кілька століть. І тільки потім зауважиш, що в солдатові, як у скрині, хлопчина сільський спить, хлопчина, який свою пам’ять втратив. Його прабабу в сороковому з України на Урал погнали, а він і знати про це нічого не знає. І вже в цьому хлопчині, під ребрами з лівого боку, розгледиш бузковий сон. Дятел стукоче, іволга плаче, соловей «тьох-тьох» виповідає, серпик місяця над озером нахилився. І в тому місяцеві-місяченьку, наче у жовтому човенці, їде синенький котик. Срібні вуса лапкою пригладжує та на зорі підсміюється.
Сотні років щокожного Божого ранку проростають на похмільному обличчі Росії ці душі, в яких немає за душею нічого, крім гіркоти, пустоти і похмілля».
Місцями нестримний у своєму пафосі Володимир Рафєєнко проте досить гнучкий і збалансований в плані стилістики. Натуралістичні полотна і фантасмагоричні каскади, самодостатня стилістична гра й ідеологічна ангажованість, сюжетна динаміка і (псевдо)філософська статика розлогих діалогів – все це поєднується у «Довгих часах» і в цілому не залишає враження недоречності. Тому можна сказати, що ключові риси робіт згаданого фотографа – пошук балансу та метафоричність – притаманні також авторові книжки. А те, що рецепт його (фотографа) утопічний – кіно ж не розкрутиться в інший бік і не вибере собі нового сюжету, як він мріє, попереду не буде цілого величезного життя, як він (фотограф) сподівається, – це лише додає книжці справжності, бо емоційно проймає. Художня література – не зошит для рецептів. А втім, може, і він. Але такий, в який читачі вписують те, що самі бачать на перетині книжки і власного досвіду.
25.08.2017