Богдан Скаврон

 

Станиславів (нині – Івано-Франківськ) та Ворохта в середині серпня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія – «Піхотинець наштрикнувся на шаблю, а драгун утік».

 

 

У 1907 році літній туристичний сезон у Карпатах виявився зовсім провальним, пансіонати та санаторії у найбільших у Східних Бескидах кліматичних станціях (тобто, курортах) Яремчі та Ворохті стояли майже порожні. Бо ж літо того року видалося прохолодним і дощовим. Як писала газета, «над горами часто нависали свинцеві хмари». Охочих провести вакації на лоні природи було значно менше, ніж завжди.

 

 

«Сонця мало, а через те й літників небагато», – пояснював причину відсутності гостей у туристичних закладах Kurjer Stanisławowski, зауваживши при цьому, що на іноземних курортах ситуація не краща, тож невідомо, що рухає тими, хто виїжджає на літній відпочинок за кордон, кому «миліші чужинські «Вельтбади» (очевидно, йдеться про німецький курорт Вільдбад. – Z), ніж рідні закутки», і хто «залишає свої тяжко зароблені гроші чужинцям».

 

 

Та не тільки відсутність погожих днів відлякувала тогочасних туристів від поїздок у Карпати. Ймовірно, другою причиною була невмотивовано висока вартість проживання у тутешніх туристичних притулках (дописувачі до газети нарікали, що у швейцарських Альпах тоді можна було знайти дешевше помешкання).

 

 

Треба сказати, що на той час у Ворохті вже існувала доволі розвинута інфраструктура для літнього відпочинку. Популярними в той час були готелі «Клаппер» і «Ясна», пансіонати «Варшав’янка», «Лена», «Оаза», «Ліліана», відпочити можна було також у «відомчих» закладах, серед яких – санаторій, заснований «касами хворих» (були такі заклади) міст Станиславова та Дрогобича (тепер у цьому приміщенні – санаторій «Гірське повітря»), будинок відпочинку фінансових урядовців «Скарбувка», санаторій римо-католицьких священиків «Ксьонжувка», відпочинкова колонія для дітей залізничників, «Вчительська оселя» Товариства взаємної допомоги українських вчителів, єврейський Академічний будинок відпочинку тощо.

 

Ворохта. Санаторій Каси Хворих зблизька і здалека

 

 

Але, мабуть, найбільш відвідуваним був туристичний притулок Польського Товариства «Чорногорський дворик», про який газета писала як про заклад, в якому «в будь-яку пору дня можна дешево і здорово похарчуватися». Щоправда, того року через зміну управителя, яким став якийсь місцевий поляк, цей заклад почали ігнорувати українські відпочивальники. Як писав Kurjer Stanisławowski, українці оголосили справжній бойкот «Чорногорському дворику», відкривши власний готель при ресторації Перкатюка, щоби «боронь Боже, не дати заробити полякові».

 

 

Можливо, саме збитки від невдалого літнього туристичного сезону змусили власників пансіонатів у Ворохті замислитися над розвитком інфраструктури для зимового відпочинку, щоби якось відробити втрачене влітку. Принаймні, у тому ж числі газети з’явилася інформація зі закликом до Крайової Туристичної Спілки підтримати санний і лижний спорт у Галичині. Kurjer Stanisławowski повідомляв, що восени того року мав з’явитися друком буклет, в якому мали бути описані заклади, які прийматимуть любителів зимових видів спорту (і, на жаль, серед них не буде жодного з тутешніх).

 

 

Але щойно через кільканадцять років Ворохта таки перетворилася на великий осередок лещетарського спорту, зокрема, привабивши «літаючих лижників». У 1922 році фахівці зі Закопаного (польської столиці зимового спорту) збудували тут трамплін, який місцеві люди досі називають по-польськи «скочнею». Власне дотепер Ворохта зберігає за собою реноме потужної бази зимових видів спорту (у 1960-х роках навіть розглядався варіант проведення в тутешніх околицях «білої олімпіади»).

 

 

Попри те, що того літа відпочивальників у Карпатах не було забагато, залізничникам таки довелося збільшити кількість потягів, щоби доправляти пасажирів із Ворохти та Яремча до Станиславова. Як повідомляла газета, від середини серпня до початку вересня на цьому відтинку залізниці виконували рейси два додаткових пасажирських потяги. Час поїздки з Ворохти до Станиславова займав три години, а розклад руху було укладено в такий спосіб, щоби пасажирам зручно було зробити пересадку на поїзди, які вирушали зі Станиславова до Львова та Стрия, прибуваючи до цих міст увечері того ж дня. 

 

 

Якщо попередні літні місяці були прохолодними, то в середині серпня сонце ніби вирішило надолужити свої прогули і шкварило добряче – як повідомляла газета, температура повітря часом сягала 36 градусів за Цельсієм! Ясна річ, що за такої погоди пляжі біля Станиславова на обох Бистрицях були переповнені. Не обходилося й без нещасних випадків на воді.

 

 

Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, геройський вчинок здійснив 11 серпня 1907 року вчитель школи імені Чацького Петро Ярош, якій порятував матір шести дітей, що необачно пішла купатися на ріку біля вулиці Галицької. Газета наголошувала, що молодий чоловік ризикував власним життям навіть попри те, що за день до того одружився.

 

Окрім того, спекотна погода стала причиною ще одного нещастя. За такої високої температури швидко псувалися продукти, тож зросла кількість харчових отруєнь. Зокрема, в полку драгунів, як повідомляла газета, солдати захворіли на криваву бігунку. «Наразі зафіксовано 5 таких випадків», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.

 

Тим часом у селах Станиславівського повіту тривали жнива. Не скрізь вони проходили спокійно. Зокрема, в селі Узин біля Єзуполя довелося викликати жандармів, бо місцеві селяни відмовилися виходити на роботу на тих умовах, які їм запропонував тутешній землевласник – конвент отців-домініканців. Коли ж на збір врожаю запросили 25 штрейкбрехерів з Делятина, місцеві селяни перешкоджали прибулим гуцулам. Щоби залагодити ситуацію, до Узина прибув поліцейський інспектор Яніцький.

 

 

Зрештою, як зауважив Kurjer Stanisławowski, під час перемовин із селянами в Узхині вдалося досягнути угоди: на роботи під час жнив взяли ще 15 місцевих працівників на тих самих умовах, що й делятинців, і збір врожаю надалі тривав без ексцесів.

 

Треба сказати, що станиславівська поліція мала тоді досить клопоту й без селянських заворушень. Того літа в багатьох містах Австро-Угорщини раптом з’явилися в обігу фальшиві гроші: здебільшого т. зв. «гульдени» (тобто, монети вартістю 2 корони) та монети номіналом 1 корону. Потік фальшивок докотився й до Станиславова.

 

«Фальшивки є такими подібними до справжніх монет, що лише з великою увагою їх можна відрізнити. Вони виконані з прецизійного металу «Британія», мають досконалу форму і дзенькіт, краї точно карбовані», - захоплювався майстерністю тогочасних фальшивомонетників Kurjer Stanisławowski.

 

 

Несправжні монети зраджував лише трохи темніший колір і менш досконалі карби. Але тільки фахові банкіри могли розпізнати підробки. На той час, за даними газети, аж 16 тисяч монет уже було визнано фальшивими.    

 

Ще одним клопотом для міської влади Станиславова став занедбаний стан деяких надгробків на найдавнішому міському цвинтарі. Розташований біля колишньої Тисменицької дороги він був закладений ще 1782 року, коли місто ще перебувало у межах фортечних мурів. Цвинтар був на кілька років давнішим від варшавських  Повонзок і львівського Личакова.

 

У 1904 році його територію довелося розширити, позаяк через приріст населення, епідемії, а також наявність у місті великого військового шпиталю кількість померлих у Станиславові щороку зростала.

 

 

Поховання на цвинтарі були вишикувані в ряди, заповнюючи поля, сектори та підсектори, які мали свої номери. Між полями поховань у напрямі схід-захід пролягали доріжки, водночас територію кладовища перетинали спрямовані у південному напрямі алеї, доступні для проїзду транспорту. Офіційних назв алеї не мали, їх називали відповідно до визначних пам’ятників чи поховань – “алея Легіоністів”, “алея Повстанців”, “алея Гіллера”, “алея Хованців”, “Головна алея”, “Каштанова алея ”, “алея Єзуїтів”, “алея Вертха”, “алея Волянських” тощо.

 

Західна частина кладовища вважалася непрестижною через віддаленість від центрального входу та підмоклість ґрунту, зате східні дільниці вражали розкішними надгробками – тут ховали найзаможніших міщан. До речі, в ті часи за місце на цвинтарі плата мала вноситися кожного десятиріччя.

 

 

Проте не всі могили мали чинних опікунів, деякі пам’ятники руйнувалися без належного догляду, тож магістрат звернувся через пресу з відозвою до родичів покійних, аби ті навели лад з надгробками. У підписаному віце-бурмістром Фідлером зверненні йшлося про те, що «пам’ятники й обеліски, які стоять на могилах майора цісарсько-королівської армії Францішека Дефренуа ля Те, надпоручника цісарсько-королівської армії Христіяна Грешке, начальника солеварень Францішека Братоверґа, Тадеуша Павловського, Емілії Моравець, уродженої Петрусінської, та Терези Губерті, загрожують завалитися і будуть ліквідовані з огляду на громадську безпеку».

 

Щоби привести згадані надгробки до ладу, міська влада давала родичам півроку від часу опублікування цього оголошення.

 

 

Невідомо, чи відгукнувся хтось на той заклик, але й перевірити це немає змоги. Через сімдесят з «гаком» років радянські бульдозери ліквідували майже всі поховання на давньому цвинтарі. Врятувати вдалося лише поодинокі надгробки, які залишись окрасою Меморіального скверу Івано-Франківська.

 

 

Продовження – "Літники, рідкісні майже, як комета Даніеля"

 

 

21.08.2017