245 років тому, у серпні 1772-го внаслідок Першого поділу Речі Посполитої Галичина на понад 140 років опинилася під владою Габсбургів (у складі майбутньої Австрійської імперії). Ці неповні півтора століття залишили незатертий слід в історії нашого краю.
Рік тому побачив світ збірник науково-популярних статей львівських істориків «Австрійська Галичина» (серія «Проект «Україна») і відбулася його презентація. Якраз у теперішню тему.
Пропонуємо скорочений звіт зі згаданої презентації:
Микола Литвин (упорядник збірника і модератор):
Монархія Габсбургів (якось не хочеться назвати "імперія", бо фактично це була монархія) – Дунайська монархія, яка дбала і про своє зміцнення, і про ріст своїх громадян.
Автори дуже цікаві, бо показують багатогранність цієї доби. Чого в цій книжці замало? Замало політичної історії. І дуже добре. Ми, історики, як правило, писали виключно політичну історію. У цій книжці ця політична начинка є, але її менше, ніж завжди. Бо ми розуміємо, що ми втомлені війнами, втомлені політичними дискусіями, і нам хочеться більше бачити побутового простору, культурного простору. Отже, в цій книжці показано, як змінювалися обриси, як змінювався державно-політичний устрій. Показано політичні симпатії українців, поляків, євреїв. Показано, як вони брали участь у Галицькому сеймі і віденському парламенті. Але цього небагато.
Показано нашу політичну розхристаність у той час. Тексти пані Ірини Орлевич та інших показують, що в нас народовецький рух, на жаль, був не одним річищем. На жаль, він потім розтікся в якесь полонофільське русло, в якесь москвофільське русло, ну і було українофільське русло. Дуже часто на цю нашу розхристаність впливали чужі гроші. Наприклад, гроші російські. Російська влада, російські партії, російські доброчинні організації у своїх бюджетах закладали суми на Товариство імені Качковського, на москвофільський рух. І це теж правда.
Є унікальний текст Наталії Колб, яка показує, якою була наша Церква. Як вона зміцніла наприкінці ХІХ століття, як вийшла з ідеологічно-організаційного русла Римо-Католицької Церкви, як стала, самостійним етнокультурним, етнополітичним, етнорелігійним організмом (Добромильська реформа).
Показано побут священництва. Про це мало писали. Складний, непростий, але побут показаний. Пані Наталя цією проблемою займається 15 років.
Є тексти про український бізнес. Тексти унікальні, бо написані не істориком, а географом [Володимир Клапчук. – Z]. Ми справді були українським Ельдорадо, 5-10% світової нафти. Нафта якісна, нафта близька до Європи. Це не бакинська дешева нафта, яка була неякісна і яку важко було везти в Петербург чи тим більше в Європу.
Показано, яким був цей нафтовидобуток – плановим, організованим. Скільки ми рафінерій мали! Ми десятки рафінерій мали. Робили більш-менш якісну нафту, яка продавалася. А які інвестиції в нафту були! Інвестиції німецькі, англійські. Ми хотіли показати, що великі інвестиції йшли від великих фірм. Тут була «Сіменс», «Форд», «Шелл» – тобто все те, до чого зараз ми вертаємося, до цих серйозних інвестиційних проектів і серйозних інвестиційних фірм, яких в Україні мало.
Показано величезний будівельний бум, будівельний рух, як пише п. Ігор Жук, в Галичині, коли тогочасний Львів конкурував уже не тільки з Перемишлем чи ще чимсь, він конкурував з Віднем. Повноцінно конкурував.
Ми розповідаємо про відпочинок. Про басейни, цукорні, ресторації, Яремче. Все це було в австрійську добу нормально і повноцінно, а потім в радянську добу це якось затухло. Тепер ми знову вертаємося до повноцінного приватного підприємництва і приватного туризму та відпочинку.
Згадується курорт Буркут. Це був знаменитий курорт на всю Європу. Водичка Буркута везлася імператорам, царям, а зараз Буркут – це пустеля. Ні доїхати, ні попити з цього джерела, а хотілося, щоби буркутське джерело ожило.
Галичина була в цей час і центром нафтовидобутку, і центром європейського господарського життя. Ви знаєте, що 1894 рік – краєва виставка, музичні фонтани, електрофунікулери, понад 100 павільйонів. Це потужний бізнес-центр, бізнес-структура, яка існувала в Стрийському парку, яка згодом переросла в Targi Wschodnie. На жаль, радянська влада Targi Wschodnie занехаяла, вони зачахли 2-3 вересня 1939 року, і так ці Targi Wschodnie не відновилися до сих пір. Недавно був у Познані. Конкурентне місто для Львова. У нас «Тарґі всходнє» були у Львові, а в Познані «Таргі заходнє». Нащі «тарґи» зачахли, нема, а почалися фактично в австрійську добу. Познань живе виключно з «Таргів заходніх». Все місто в павільйонах, все місто в бізнесі (поруч Німеччина). Targi Zachodnie – це головна стаття бізнесу в Познані. До речі, коли Познань розбудували, архітектором Познані був львівський архітектор в міжвоєнну добу. Познань відчувала конкуренцію Львова. Зараз не відчуває. Зараз це повноцінний бізнес-центр. Ну, якщо тут є економісти, то скажуть: Познань зараз є центром українського бізнесу, бо головні склади фірми «Оболонь» містяться в Познані. Українське пиво розливається на всю Європу з Познані, і Познань є головний спонсор всіх українських конференцій. Власне пиво «Оболонь» фінансує в Познані всі українські wycieczki, конференції й акції.
Це те, що я хотів сказати в загальному про книжку «Австрійська Галичина». Цей проект буде продовжуватись. Швидше всього, частина авторів перейде, частина буде інших. За «Австрійською Галичиною» плануємо «Міжвоєнну Галичину і Волинь», «Міжвоєнну Буковину» – це теж цікавий проект.
Але складність написання була ось у чому. Ми, науковці, традиційно пишемо книжки самі для себе. Для своїх амбіцій, для своїх ступеней. Писати для себе легше, ніж для широкого читача. І от у цьому була складність написання книжок, бо кожен мав відчувати, що пише полегшено, пише для когось. А це писати важче. Якщо в Росії, Польщі, «Європі» історичне чтиво – це норма, то в нас, чесно кажучи, історичного чтива мало. Є серйозні наукові праці, є туристичні путівники і дуже мало історичного чтива. Оце є книжка, яка за жанром мала би бути тим історичним чтивом, яке можна на будь-якій сторінці відкрити в ліжку і щось почитати. Почитати про Церкву, про бізнес, про лічниці, про кав’ярні і про ще щось.
Чи все вдалося? Не вдалося. Окремі тексти є складіші, окремі є полегшені. Але слава Богу, що книжка є. А тепер, біля нас є кілька авторів, які нам скажуть по пару слів.
Наталія Колб
Йдеться не тільки про Греко-Католицьку Церкву, яку я глибше досліджувала. Завдання стояло: розкрити різні конфесії, які в цей час діяли. Знаємо, що Католицька Церква не мала статусу державної, але займала домінуючі позиції, отримувала максимальне сприяння в державі Габсбургів. У Східній Галичині, столицею якої був Львів, чисельно домінували представники Греко-Католицької Церкви, східного обряду. Однак столиця краю мала суттєве домінування римо-католиків. І маємо проблему в цей час – протистояння цих двох конфесій.
Добре було, було по-різному, але політика суттєво втрутилася в життя Церкви, в життя релігії, це відчувалося нащодень. Відчували це священики, відчували це ієрархія, відчували це миряни. І духовенство мусило давати собі з тим раду. Мусило якось поєднувати свій патріотизм, який плекало в собі, який поширювали на ширший загал, та поєднувати розуміння, можливо, тої національної справедливості, зокрема, це насамперед стосується української громади, коли розвиток українських традицій трактували священики як відстоювання своїх Богом даних прав.
Щодо побуту священників, то я не дуже орієнтуюсь, як сьогодні священики живуть. З того, що дає медіа, можемо черпати радше негативну інформацію. Але я б не сприймала її як загальну інформацію. Є багато священиків, які з покликання і щиро служать, і є такими, хто притягає до себе. Так само можемо говорити про той час. Були священики щиро відкриті, жертовні, люблячі, і несли ці ідеали християнства в суспільство. Були й такі, які трактували своє покликання не як покликання, а як професію, як засіб заробітку.
Священики в той час прирівнювалися, трактувалися як чиновники нижчого рангу і вони мали частково державне утримання, мали «зарплату». Визначався рівень заробітку, який священик мав отримувати, але він поповнював цей рівень не тільки з державних дотацій. Держава власне доповнювала те, чого бракувало з інших джерел. Священик складав собі доходи з треб, тобто, з тих релігійних послуг, які він надавав і за які йому потім платили. І також він мав своє господарство, обліковував доходи з господарства та подавав декларацію про доходи. Сумувалися ці два джерела (треби й ерекційні землі), й те, чого бракувало до цього дотаційного мінімуму, мусила доплатити держава. Таким чином виглядали доходи священика в той час.
З одного боку, священики тішилися, що їх трактують як державних службовців і пробували в певних моментах зіграти на цьому, вибиваючи якісь преференції для себе. З іншого боку, вони розуміли, що дуже часто це трактування впливає на релігійну частину життя, дає підстави для втручання в релігійне життя світських сил, політичних сил. І це, звичайно, було дуже негативним явищем. І мусили ту колізію вирішувати.
Микола Литвин: Таке провокативне питання: чи жили паралельним річищем римо-католики і греко-католики?
Наталія Колб:
На приватному рівні, якщо ми можемо говорити про парафіяльне існування, то це залежало від персон, залежало від рівня накалу ситуації.
Думаю, кінець XIX – початок XX століття вже підводив до того, що паралельно. Якби ми взяли, наприклад, львівські реалії, то, напевно ж, ієрархи між собою спілкувалися та сходились на певних думках. А якщо будемо брати урочистості, то в римо-католицької громади було дуже багато щорічних урочистостей, то греко-католицька громада участі там не брала, ієрархи представлені там не були. Якщо вірменські католики були, протестанти могли бути, то греко-католики – ні. Настільки національний чинник вже тоді глибоко увійшов…
Римо-Католицька Церква провадила трохи агресивну політику стосовно греко-католиків.
Микола Литвин: До Добромильської реформи…
Наталія Колб: Була певна прозелітична проблема, коли перетягувалися з греко-католицизму різними засобами в римо-католицизм. А це був шлях до того, що втрачалася з релігійною ідентичністю національна ідентичність. Це пришвидшене будівництво костелів. Українська громада наголошувала на тому, що нема потреби в такій кількості костелів, бо немає стільки представників римо-католицизму. І багато нюансів, таких речей, які ставали каталізатором і поглиблювали проблему.
Микола Литвин: Феодосій Іванович Стеблій в австрійській добі «сидить» більше 50 років. Феодосію Івановичу, що нам дала та революція 1848 року? Українцям, полякам, євреям?
Феодосій Стеблій: Що дала революція? Вона привела до великої зміни в житті наших галичан. Якщо до того незрозуміло було, хто такі галичани, то у 1848 рік стався вибух. Щось несподіване, і вони почали зміцнювати свої позиції в краї. А було це нелегко, бо були ті, що претендували бути там господарями. Але сталося так, що незабаром, в 1849 році, закінчилась ця найсвітліша сторінка, й на десять років ще затримався процес розвитку. І лише після того, як Австрія стала Австро-Угорщиною і почалось зовсім нове життя, тоді лиш відновився той процес становлення та зміцнення української позиції у політичному житті Галичини. Тяжко було, тому що поляки були сильнішими, мали кращі можливості. Але українці все ж змогли.
Микола Литвин: Пані Ірина ще два слова скаже, чому в нас з’явилися українофіли та москвофіли. Хоча ми так гарно починали в народовецькому русі.
Ірина Орлевич
Починали ми не від народовецького руху. Починали ми від старорусинства. Власне тема, яку я досліджую, – русофільство, москвофільство – викликає (особливо зараз) негатив. І дуже часто це сприймається як їхня зрадницька позиція. Так, звичайно, в кінці XIX століття – у XX столітті, коли йшли заяви про входження у склад Росії, це зрозуміло. Але ми забуваємо, що цей рух зародився як протистояння польському елементу, як бажання зберегти себе. Тобто, цих людей не можна сприймати як таких, що були свідомими зрадниками. XIX століття – це пошук національних проектів. І це був один із варіантів.
У цій книжці «Австрійська Галичина» я вперше досліджую взаємини русофільської течії з українофілами – як вони взаємодіяли, як реагували один на одного. Мушу сказати, що для цих старших людей, які були по своїй суті консерваторами, молоде покоління українофілів, яке виступало за те, щоби літературна мова будувалась на основі народної, запровадження народної мови здавалося доволі сміливим проектом. Вони вважали їх за несерйозні, хоча й амбіційні плани молодих людей, які, можливо, не вдасться здійснитися. Потрібно сказати, що весь час вони вважали їх своїми, застосовувався вираз «наші українофіли», «наші молоді», все-таки до кінця вважаючи, що з ними вдасться знайти порозуміння. Навіть вже в 90-ті роки XIX століття вони писали: «наші руські видання», – в які входили видання «Просвіти», видання Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Тобто, бажання знайти компроміс прослідковується впродовж цілого XIX століття.
Переносячи свої рефлексії на сьогодення, ми забуваємо, що основною проблемою тоді було протистояти домінуючому польському елементу. Росія була далекою слов’янською державою, в якій подібна мова, в Росії шукали якогось орієнтиру. Не хвалимо москвофілів жодним чином, але аналізуємо. Їхні заяви під час Першої світової війни про політичне приєднання до Росії, звичайно, не може викликати ніякого позитиву. Але можна зрозуміти їхні пошуки, намагання як один із варіантів національного проекту.
Микола Литвин: Біля нас є Володимир Пашук, який згадував про польське просвітництво, польські організації. Чи ми з ними були конкурентами? Чи ми протистояли, конкурували, чи черпали щось і від поляків?
Володимир Пашук
Без сумніву це було конкурентне середовище. Кілька слів про те, як виникали просвітні рухи – наші, руські чи українські в Галичині, і польські. Чому ми порівнюємо? Тому що вони жили в одному коронному краї, хай австрійському, імперському, та все ж в одному краї. В Галичині просвітницький рух, що йде безперервно, датується 1848 роком – тобто, «Весною народів», про яку говорив Феодосій Іванович. Тоді було засновано «Галицько-руську матицю». Вона існувала до 1939 року безперервно. На більш потужні масштаби просвітницький рух виходить в кінці 1860-х і в дальші роки.
Тепер давайте подивимось на польський рух. У 1848 році формуються також оці потуги просвітницькі, але в основному вони були, як би сказати, – щоби до наукових товариств доліпити функцію просвітництва. Тобто, наукові товариства – це є дослідження, але, крім досліджень, давайте будемо ще популяризувати. З 1850-х років (ці періоди реакції й неоабсолютизму) практично всі ці організації польські канули в Лету і не мали ніякого продовження. Тому говорити про те, що був початок польського просвітнього руху під час «Весни народів» підстав немає.
Але у 1850-х роках з’являється польський діяч Францішек Тшицецький. Чому поляки зробили такі малі уваги на просвітницький рух? Тому що основна увага, як ми знаємо, у поляків була ідея польського повстання. Програш 1830-х років не мав кардинальних змін, готували нове повстання, яке потім відбулося у 1846 році, і потім був 1863 рік. І вважалося, що поляки здобудуть свою державу і за допомогою держави будуть вирішувати всі свої питання, які тільки потрібно. І громадський просвітній рух, м’яко кажучи, мало їх цікавив.
От Францішек Тшицєцкий був іншим і за своїм характером, і за мисленням.
Микола Литвин: Наша «Просвіта» була кращою чи гіршою?
Володимир Пашук: Якшо брати 1860-1880-ті роки – кращою. Якщо брати 1890-ті і дальші роки, то без порівняння.
Микола Литвин:
Зараз надаю слово відомому історику архітектури та мистецтва Ігорю Жуку. Фантастичний автор, закоханий в архітектуру та мистецтво Галичини. Закінчив докторат про Івана Левинського – найпотужнішого українського, європейського архітектора, будівельника, бізнесмена.
Отже, який був «будівельний рух», термін, який він вводить в науку у Львові?
Ігор Жук: Я його не вводжу, він побутував, але потім про нього забули. Забули про те, що були якісь особливі умови, коли люди говорили про будівельний рух.
Микола Литвин: Що ексклюзивне було в добу австрійську? Краще, як у Відні? Краще, як у Києві?
Ігор Жук: Львів ферментував. Забудовувалися щороку поля, і йдуть забудови, прокладаються-регулюються польові шляхи на вулиці. Одразу парцеляція, шалена конкуренція. В одній публікації навіть написано, що Левинський з Захарєвичем, як два прапори на дикому Заході (ці дебрі Байківські) – і так постав той новий Львів.
Микола Литвин: Що там було краще, ніж у Відні, в Києві і так далі? Або майже так само?
Ігор Жук
Я не знаю, чи краще, але була особливість. Особливість та випливає зі статусу Львова, з його специфіки. Це було адміністративне місто, і цим визначається той середній формат парцель і той специфічний формат будинку, який складався з фронтального блоку і другого, приставленого перпендикулярно будинку. У будь-яке подвір’я зайдіть – там є так: фронтальний блок, який виходить, там є два ряди покоїв, до яких був найдорожчий інтерес. Але фронтальний блок – це не все. Є ще, тягнуться одна до одної, як зуби в щелепі, ідуть ці офіцини. Там жила служба, бо не було електрики ще, не було пральки – то людина мала прати. Там були виходки, які не могли бути всередині фронтального блоку, бо ще не було сучасної системи каналізації – воно би смерділо все.
Чому такий формат? Чому, наприклад, не сформувалося так, як було в якихось більших промислових містах? У Берліні чи, наприклад, у тому ж Києві, якщо вже згадали? З іншого боку, не було так, як у Кракові. Це як кожна речовина має якусь свою хімічну формулу, яка в основі має певну конфігурацію. Так і у Львові цей рух мав певну парадиґму, який починався від того, що був специфічний ландшафт, була специфічна традиція. Фронтальні блоки йшли вздовж тої історично сформованої мережі: з одного боку, природної (потічки, маленькі річки, ландшафти), з іншого боку – це колишні лани. І так, як кристал певного типу може бути тільки такий, а не інакший, так і Львів виріс з елементів, які є ізоморфними.
Микола Литвин: Ну, які найвеличніші будівлі є? Ми їх знаємо…
Ігор Жук: Їх дуже багато. Львівський дверець. Кожен, хто приїздить із Харкова чи з іншого місця, заходить у ті тунелі. То ті тунелі, що їх бетонувала ще перша фірма – Sosnowski – Zachariewicz. Pierwsze krajowe przedsiębiorstwo robót żełbetowych
Микола Литвин: У Празі, мені здається, такий самий двірець, як у Львові.
Ігор Жук
Там своє. Там своя тусовка була, в Празі, бо ті мали патент на систему Ґенебіка на Галичину.
Ну, і так по порядку. Торгово-промислова палата (тільки щоби її під час наступної революції знов не спалили).
Микола Литвин: А тепер скажіть, як Ваш докторат назвати? Над чим працюєте?
Ігор Жук: «Львівський будівельний рух». Спочатку було «Розвиток будівельної промисловості».
Микола Литвин: І коли той бум почався? 70-ті роки XIX століття?
Ігор Жук: Це обумовлюється економічною кон’юнктурою. Був кредит. Банки забезпечували іпотечне кредитування, значить була забудова.
Микола Литвин: А гроші традиційно були віденські чи ще якісь?
Ігор Жук: Віденські, так. Я пам’ятаю, «Кур’єр львовскі» у період одного з піднесень будівельного руху написав: «Віденські банки збираються залити Галичину золотом».
Микола Литвин: Тобто, німці, французи в будівельний бізнес не дуже вкладали?
Ігор Жук:
Вкладали. Були інвестори.
Це теж добре питання, хто інвестував. Наприклад, це був показник соціального престижу. Інвестиція в львівську кам’яницю – це вважалася добра інвестиція. Це був шик – мати в певному районі гарну кам’яницю.
Микола Литвин
Серед нас сидить Роман Голик – єдиний серед нас семіотик. Єдиний серед нас філолог, який у найближчі тижні стане доктором історичних наук. Пише надзвичайно популярні тексти: «Історія світового книгочитання», «Історія українського книгочитання».
Отже, що ми читали в Галичині? Як ми читали? Що ми любили читати і як це все відбувалося? Отже, культура і безкультур’я читання в ту добу.
Роман Голик
Насамперед треба сказати, що Галичина не була такою – та Галичина, яку Австрія, з одного боку вигадала, а з іншого боку – відкрила. Бо, з одного боку, австрійська провінція Галичина як така виникла в 1772 році, а з іншого боку, вона базувалася на тих давніших традиціях, в тому числі на тих традиціях, які австрійські бюрократи вичитали. Так що, якоюсь мірою Галичина – це продукт від прочитування історії. Прочитування з книжок. Сама та провінція, саме обґрунтування того, чому Галичина має належати до Австрії, походить з писемної культури.
Проте сама провінція як така не була надто писемна. На карті писемності Австро-Угорщини, ті регіони, ті локації, ті місцевості, які розміщувалися в Галичині, зокрема, в Східній Галичині, дуже часто рясніли такими не порожніми місцями, але такими місцями, які вказували на малу поширеність писемності, зокрема, в селах.
З іншого боку, в міста проникала з одного боку австрійська культура, австрійські книжки, австрійське читання, читання польське (оскільки багато населення в містах було поляками) і читання руське, яке пізніше стало українським, а також читання москвофільське, читання «русское» з двома «с», російське читання. Але всі ці, як ми кажемо тепер, парадигми читання, всі ці типи книжок впливали якоюсь мірою на формування ментальності галичан, тих галичан, які читали. І частково тих, що не читали.
Микола Литвин: Я колись свого колегу Остапа Середу запитав, хто є інтелігентом, кого можна назвати інтелігентом. І Остап Середа, наш колега, дуже просто сказав: «Той, хто передплачує газету». Отой може вважатися інтелігентом в ту добу.
Роман Голик
Ну, звісно, преса, коли вона з’явилася, була одним із таких показників, по-перше, інтелігентності, а, з іншого боку, вона була показником того, до кого себе відносила людина, до якого кола себе відносила, інколи, до якого політичного середовища себе відносила людина, якщо вона виписувала газету саме того політичного спрямування, чи того культурного спрямування.
І зрештою, не можна забувати ще одного – фактору єврейської присутності в Галичині. Щоправда, треба сказати, що ця культура читання євреїв була до певної міри замкнутою, напівзамкнутою і напіввідкритою для двох інших – для русько-української і польської. Чому? Тому що, з одного боку, ми мали кирилицю, кириличні книжки, які символізували руську присутність, українську Галичину, з іншого боку, – латинську, латинські літери, тексти латинкою, які презентували польську присутність. І нарешті, з одного боку, готичний шрифт, якщо йшлося про німецькі книжки, які євреї читали, з іншого боку, – гебрейський шрифт, який використовувався для ідишу.
В кожному разі література була дуже важливим чинником національного, формування національних парадигм, національної самосвідомості всіх трьох спільнот. З одного боку, це так, ті, хто читав, зокрема, в другій половині ХІХ століття і в ХХ столітті Шевченка, Франка, пізніше Лесю Українку (тих, кого вже тоді почали відносити до канону української літератури), вважали себе українцями, і ця література виховувала український дух. Вони вважали також, що ця література повинна виховувати і молодше покоління. Тому її було введено в хрестоматії, в підручники. Таким чином формувалося шкільне читання. З іншого боку, формувалося польське шкільне читання.
Микола Литвин: Але йдеться про приватне шкільництво. Я не думаю, що на державному рівні українці були присутні.
Роман Голик
За Австрії все одно було використання цих українських підручників, були вибори українського письменництва, так що були вже на зламі ХІХ-ХХ століть. З іншого боку, польська парадигма, яка сформувалася довкола польських пророків-поетів. До речі, на зразок яких українці також намагалися формувати свої. З одного боку, Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Красінський, а пізніше інші письменники – зокрема, Сенкевич.
Всі вони формували іншу парадигму – парадигму польської Галичини. Польського П’ємонту, якому протистояв український П’ємонт, адже українці вважали, що Галичина має стати осередком їхнього політичного життя і має розповсюджувати українську культуру. З іншого боку, поляки вважали Галичину своїм П’ємонтом і вважали, що відродження Польщі, тої давньої Речі Посполитої, почнеться звідси, і для того теж видавали літературу. Літературу, яка формувала образ Речі Посполитої давньої, яка має відродитися.
З іншого боку, українці розповсюджували образ України, яка має бути в майбутньому. Таким чином читання було дуже важливим чинником формування самої цієї Галичини, існування якої до певної міри перервало закінчення Першої світової війни.
Микола Литвин: Чи Другої?
Роман Голик
Тут дуже важко сказати. Бо, з одного боку, Галичина австрійська (оскільки в нас ідеться про австрійську Галичину) дійсно перестала існувати 1918 роком. Вона стала спогадом. Так, після цього певний час українці використовували термін «Східна Галичина», коли йшлося про суперечки з поляками. З іншого боку, поляки почали утверджувати образ «Східної Малопольщі» і вважали Галичину австрійським, чужим утворенням. Українці ж почали використовувати термін «Західна Україна».
Презентація збірника «Проект «Україна». Австрійська Галичина» відбулася 16 вересня 2016 року в Музеї історії релігії (Львів).
Підготували Оксана Матвійчук і Андрій Квятковський
18.08.2017