Василь МАХНО

 

У 1988 році банком Ізраїлю було уведено в обіг п’ятидесятишекелеву банкноту, на якій зображено портрет письменника Шмуеля Аґнона, а на зворотньому боці – кілька будинків, які символізували Бучач. У 1998 році рисунок було змінено. І Бучач зник. 2013 року портрет Шмуeля Аґнона замінено портретом іншого класика ізраїльської літератури Шауля Черниговського, який також з України. Майже десять років Аґнон і Бучач були обличчям і урбаністикою ізраїльської монетарної системи.

 

Спливали дні мого перебування в Єрусалимі, вірніше, вони котилися трамвайними коліями і м’яко погойдувалися вагонами. Кожного ранку я їхав трамваєм до Старого міста. Виходив на станції «Дамаська брама» і потрапляв у лабіринти вулиць, писань, молитов й храмів. Нічну прохолоду горлиці встигали розігнати своїми крильми. І коли я підходив до Старого міста, птахи уже сиділи по оброслих зеленим виноградом мурах – грілися. Я обходив християнські храми і синагоги, йшов Via Dolorosa, торгувався з продавцями сувенірів, пив чай зі свіжою м’ятою, сидів на білих пластикових стільцях біля Західної стіни, писав записку, а потім шукав місце, якби її найкраще примостити. Записок у стіні було стільки, що від найменшого доторку вони випадали. Потрібно було обережно вставити свою, бо автори записок також сподіваються на відповідь. Тобто вірять, що їхні слова прочитають і зрозуміють їхні прохання.

 

У Єрусалимі в мене був тільки один знайомий, по суті, земляк – письменник Шмуель Аґнон. Аґнон був книжками і будинком – тобто книжками, які він написав, і будинком, в якому мешкав.

 

З Йохананом Петровським-Штерном ми під’їхали до музею Шмуеля Аґнона о третій по полудні. На вулиці Клауснера було порожньо, так само порожньо було в самому будинку Аґнона. Двоє працівників, яких ми зустріли на першому поверсі, сказали, що ми можемо оглянути все самостійно. Може, у них завершувався робочий день? А може, наш вигляд подіяв на них обнадійливо? Зовнішня стіна будинку з боку вулиці з кількома вузькими, наче бійниці, прямокутними отворами, які язик не повертається назвати вікнами, нагадувала фортечну стіну.

 

Окрім інформаційної брошурки, яку вільно можна взяти собі, також лежать на купці ті ж банкноти з портретом господаря дому, але сувенірні. Їх теж беруть на пам’ять.

 

Вперше я прочитав Аґнона в російському перекладі. Було це у 90-х роках минулого століття. Найперше мені хотілося познайомитися з Бучачем, який мусів виринати зі сторінок Аґнонової прози. У деяких оповіданнях та повістях він розповідав про місто, але я не впізнавав того Бучача, який десятки разів відвідував. Цей був настільки дивний Бучач, зашифрований і книжний, що годі було сподіватися на опис якоїсь вулички чи іншого світу, окрім світу Тори та людей Тори. Отож без знання єврейської історії Галичини і письма сакральних книг юдаїзму Аґнонового Бучача не існує.

 

Навіть у романі «Нічний постоялець» («Ореах ната лалун»), дія якого розгортається виключно в Бучачі після Першої світової війни, оповідач описує то готель, то власників готелю, то міських типів, то синагогу, служку в синагозі, історії євреїв під час війни тощо. І це виглядає магічним реалізмом, просякнутим стилістикою Тори і свідомістю людини святого письма. Аґнон був добрим знавцем юдейських текстів і всіляко їх вводив до своєї прози. У багатьох літературних критиків складалося враження, що Аґнон вельми традиційний у структурі вислову, що він описує втрачений світ – той, що зник зі сувоїв Тори.

 

На межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть в Австро-Угорській імперії будь-яка провінційна діра з Ринком і квадратом площі, якими уважалися Бучач, Чортків чи Заліщики, намагалася відповідати духові часу. Спочатку – завдяки прокладеній залізниці, згодом – проведеній електриці, потім – телефонному сполученню. І місто, в якому хоча б одна вулиця освітлювалася електричним світлом, і яке хрумтіло шоколадом, і в якому з’явився який-небудь сітроен, – починало соромитися своєї провінційності. Воно починало жити напоказ. Ці міста ставали літературою завдяки своїм письменникам. Так склалося, що письменником Бучача став Шмуель Аґнон.

 

Але люди Тори і книжок навіть у таких містах почуваються іншими. Це спонукає їх масово готуватися до виїзду на Святу землю. Все, що вони прочитали у книжках, вони готові побачити на власні очі, не зважаючи на всі труднощі, які чекатимуть їх у дорозі. Аґнон – один із них. Ті, що виїжджають з початком двадцятого століття чи до Америки, чи до Палестини не можуть знати, що за кілька років прийде на цю землю Перша світова війна. Та, власне, не від війни поки що вони втікають. Вони повертаються туди, куди кличуть їх вичитані і вивчені речення. За цей час вони могли – навіть – забути дорогу назад, але писання та книги рятують їх від безпам’ятства. Письменник Бучача описує ці виїзди з міста. Він сам та його герої мандрують до землі, про яку вони чули і читали.

 

У 1930 році Аґнон, перебуваючи в Європі, жив у Ляйпціґу. Звідти він поїхав до Бучача, після чого й написав роман, дія якого відбувається у місті його дитинства.

 

А в єрусалимському районі Талпіот, у будинку, схожому на фортецю, в якому письменник прожив з 1931-го до 1970 року, Аґнон, мабуть, повертався до міста свого дитинства. Чи шуміла в його вухах Стрипа? Чи пригадувались йому вибляклі картини міського життя? Чи блукав, як сновида, серпантином бучацьких вулиць? Чи, може, ті відвідини 1930-го не давали йому спокою і приходили суботнім співом під вікна на вулицю Клауснера? Важко сказати. Мабуть, і те, і те, і третє-десяте.

 

Хто тільки не володів Бучачем, до яких держав він тільки не належав, яких тільки мов не наслухався і яких трагедій не надивився...

 

Небагато міст удостоїлося зображень на банкнотах. Факт, по своєму цікавий в історії літератури, хоча значно цікавішим є зображення містечка в письмі Агнона.

 

 Принаймні, звідти воно не зникне.

 


Знимка Мілени Андрощук

12.08.2017