Д-р Остап Грицай.

 

З приводу століття народин (8. VIII. 1833. – 28. X. 1894)

 

 

Дня 8 ц. м. минуло сто літ від уродження Омеляна Огоновського, одного з найбільших учених України новітнього часу. Притім, попри велике значіння, що його добув Огоновський як дослідник української мови й літератури, він рівно пропамятний як патріот та громадський діяч на полі культурного життя в нас, а тому заслугує на те вповні, щоб з першим століттям роковин його вродин ми помянули того невсипущого тружденника спомином глибокої й люблячої вдяки.

 

У скарбі української культури труд Омеляна Огоновського – це ізмарагд своєрідний і неоцінний.

 

Уроджений в 30-тих роках минулого віку в селі Грегорові Рогатинського повіту, де його батько був священиком, Огоновський був дитиною тієї епохи в життю Галицької України, що мала почати її відродження в напрямі національної свідомости та національної творчости. Це ті часи просвітньої праці першого каменяра галицької землі, Маркіяна Шашкевича, – 1835 р. його „Голос Галичан”, перший український вірш в Галичині, народньою мовою – про які опісля Огоновський у своїй монументальній історії української літератури писав: „...Здавалось, що Галицька Україна заснула на віки, що просвіта в рідній мові вже не вирине ніколи зі зворушеного моря чужої культури. Справді, судилось нам послідними бути; бо коли другі Славяни вже вершка дохоплювались і ось-ось братилися з повним ясним сонцем, то нам, галицьким Українцям, приходилось гибіти на долині в густій студеній мряці. Та от, не загибла ні мова, ні хороша душа українська, що була неначе чиста сльоза дівоча в долоні серафима! Нарід галицько-український, хоча творився трохи не самими хлопами-мужиками, не міг зчезнути без сліду на своїй споконвічній землі: в курних хлопських хатах збереглась найдорожча спадщина по наших дідах, тобто рідна мова, а відтак нарід ждав-дожидав другого Мойсея, котрий отворив би уста матері-Україні – уста, замкнені віковою недолею... І справді, – на галицькій Україні явився великий патріот... Маркіян Шашкевич зявився ясним світочем, що сплячих своїх земляків пробудив до життя просвітного”. (Іст. літ. укр. II. 2, ст. 355/6).

 

Та хоч і почав тоді свою – як на тогочасні обставини – всесторонну діяльність Шашкевич як поет, оповідач, дослідник мови й літератури своєї й чужої, знавець історії та св. Письма, а дотого популяризатор і проповідник і перекладач, то гранітна скала темряви, що її довелось лупати тому так передчасно погаслому каменяреви – 1843 р., проживши всього 32 роки – була ще надто могутня. Це ось часи, коли то в Галичині таки наші власні люди, й то не якісь безпросвітні неграмотні, а мужі з претенсіями до гідности інтеліґентів та вчених, відмовляли свому рідному народови прав на самостійне життя, і таксамо його мові та культурі. Часи, в яких український священик і професор львівського університету, Венедикт Левицький, намагався як цензор не допустити до друку безсмертної книги „Русалка Дністровая” (1837) Шашкевича зі страху, що вона не надто льояльна до чужинецьких панів на нашій землі. І часи, де інший Українець, теж священик і вчений, Осип Левицьккий, дякував австрійському урядови прилюдно за те, що він не дозволив поширювати тієїж „Русалки”. І як сьогодні, так і тоді мусіли провідники національно-визвольного руху в нас зводити важкі боротьби з нікчемними перевертнями у власній громаді. Отже з прилизнями Ляхів та з москвофілами, які, починаючи від старого кацапа, історика Дениса Зубрицького, впродовж вісім десятиліть, аж ген до самої війни, розжирали як ненаситні черви організм українського народу, щоб завершити нині свою роботу подвигами большевицьких прислужників. Адже одною з головних підпор тодішньої москвофільської пропаганди в нас став небавом ніхто інший, а сам Яків Головацький, колись співтовариш праці Шашкевича та перший професор української мови й літератури в університеті у Львові (від 1848 р.). І це така епохальна дата в історії нашого культурного розвитку в Галичині, що після того, як австрійський уряд усунув Головацького з його становища, професором української мови й літератури на його місце став саме 5 червня 1867 р. – Омелян Огоновський, вже тоді один з найнадійніших членів національного табору в нас.

 

Покінчивши гімназійну науку у Львові, Огоновський перейшов тутже на теольоґію, студіюючи при тім славянську фільольоґію, якої науку продовжав згодом у Відні, де визначився як один з найспосібніших і найпильніших учеників знаменитого славіста Франца Мікльосіча, в якого й докторизувався. Опісляж, як відбув початкову вчительську службу при академічній гімназії у Львові, перебрав згадану вже катедру української мови й літератури в університеті тутже, трудячися на тім становищі повних 27 літ свойого найкращого життя, величавим памятником чого лишилась до сьогодні його „Історія української літератури (1888–1894, 6 томів).

 

Твір, значіння якого в розвитку нашого національного життя в добі до світової війни можна порівнати хіба лиш зі значінням труду Грушевського в ділянці історії нашого минулого.

 

Бо так як Грушевський дав нам уперше широкий і вичерпуючий погляд на те, як творилась і розвивалась колись наша державність та яка була її судьба століттями в боротьбі за національне Я народу, отак Огоновський, як перший в ділянці історії літератури, розмальовує монументальну картину розвитку письменницької творчости України по лінії її визвольних змагань та національної свідомости, в ціловиді всіх праць її та жерел, яких багацтво таке, що обіймити його в цілости просто не можна. Тимто слово про „муравлиний труд” Огоновського це дійсність в дослівнім значінню. Бо коли ми нині розгорнемо сторінки його літератури, то просто не хочеться вірити, щоб це все зробила одна людина. Прослідила до останньої коми й титли безліч того літературно-історичного матеріялу й розробила його не тільки за поодинокими письменниками, але й за їх поодинокими творами, а навіть – при поетах – за поодинокими і найдрібнішими віршами, так, що в цілости виходить властиво літературно-історична енцикльопедія, якої, на мою думку, не має ніякий інший нарід на світі.

 

І хоч вона через нечайну смерть Огоновського лишилася невикінчена, то й тих шість томів, які маємо, це про себе цілість першорядного значіння.

 

Отимто й ясно воно, що Огоновський, показуючи нашій галицькій суспільности рідну літературу в такім імпозантнім багацтві та на рівні високого, тільки українському народови питомого ідеалізму, віддавав їй неабияку прислугу в часах, коли національна свідомість у тієї суспільности і в її освічених колах не була закріплена гаразд. І коли то Ляхи, оббріхуючи нас перед австрійським урядом, указували на нас як на нарід без власної історії, мови й літератури та взагалі без ніякого культурного надбання. А москвофільські перевертні й яничари всякої марки, всі оті проклятої памяти Головацькі, Дідицькі, Качковські, Наумовичі та їм подібні, як зрадники високих заповітів Тараса й Маркіяна, горлали на ввесь світ з розмахом збожеволілих бішенців, що є тільки „адін русскій” народ, і лиш в тім московськім морі треба нам, Українцям, утопитись, якщо хочемо взагалі бути якимсь народом! Отак ті Безумовичі, Качковські та Дідицькі писали після пораження Австрії в році 1866 в москвофільськім „Слові“ (ч. 59): „....Ні, ми не можемо відділюватися китайською стіною від наших русских братів і віддалюватися зивід язикової, літературної, церковної та народньої звязі: з усім „русским” світом! Ми не „рутени” от 1848 г., ми настоящії русскії”.

 

Шкода тільки, що саме в 70-тих роках почалася в нас під впливом Драгоманова робота тодішніх соціялістів та радикалів, яка в ціловиді епохи була ще одним збоченням зі шляху Шевченка й Шашкевича, а захоплюючи собою навіть такі уми як Франко, спинювала й на свій лад розвиток національної думки в нас та утруднювала спасенну діяльність таких хрустально  чистих характерів, як Огоновський.

 

Але цілість тієї його діяльности не потерпіла від ляцько-москвофільсько-радикальних наступів ніяк.

 

Творче зерно, сіяне ним, западало глибоко в душі ґенерацій, що виховувалась у нього, слухаючи його епохальних лекцій, тимбільше, що й поза тим Омелян Огоновський громадянин України „без хиби й без трівоги”. Ось на початку року 1871/72 виголошує він першу інавґураційну промову по українськи так, як колись-то, 1836 р., Маркіян говорив промову вперше по українськи перед духовною старшиною і запрошеними гостями в музею духовної семинарій. А в р. 1878, на гнів усіх ляцьких професорів, Огоновський як декан фільософічного виділу застерігається з усією рішучістю проти промови ляцького ректора, ославленого проф. д. Білінського, в якій він зазначив польський характер львівського університету. Дотогож ту мужну засторогу Огоновського предложено міністерству, а воно ще й від себе потвердило його становище, підкреслюючи утраквістичний характер університету у Львові. Затеж вшехпольські гієни, лютуючи на нашого діяча, зробили так, що о. Огоновського не вибрано ані разу ректором. Із рівною запопадливістю працює він для двигнення національної культури в новозаснованім тоді товаристві „Просвіта“ (1868), якого головою був протягом цілого одного десятиліття (1877–1888), розвиваючи заразом успішну діяльність в тодішнім Українськім Педагогічнім Товаристві та Науковім Товаристві ім. Шевченка, отже в установах, з яких кожна не один угольный камінь нашої національної культури нині. А попри це все він пише цілу низку поменших популярних і научних праць, з яких головно розвідка „Студіен авф дем Ґебіте дер рутенішен Шпрахе" добула достойному авторови трівке признання в науковім світі Европи.

 

Отак Омелян Огоновськнй у своїй ділянці та по своїх найкращих силах розбудував святиню національної культури на галицькій землі, лишивши по собі сліди праці невсипущої й сторицею плодовитої.

 

Честь великому тружденникови! Честь славному громадянинови!

 

 

[Свобода, 1933, ч. 201, с. 2]

 

 

11.08.2017