Розмовляла Дарина Скринник-Миська

Розмова з Валентиною Роєнко-Сімпсон

 

Глядача на художній виставці найчастіше хвилюють досить банальні питання. Що хотів цим сказати автор? Що означають ті чи інші форми? Чи вони взагалі щось означають? Особливо це стосується дистанційованого від лінійного наративу та фігуративності сучасного мистецтва. І дуже добре, коли є можливість спитати відповіді у самого автора/авторки. Розповідь художниці Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США), чия виставка, RECYCLED – «Повторний цикл», триває у Національному Музеї у Львові імені Митрополита Шептицького (до 31 серпня – ред.), більше скидається на захопливий роман. Про сюжет цього «роману» – історію життя художниці, і про його «фабулу» – історію творчості Валентини Роєнко-Сімпсон – спеціально для «Збруча» розмовляла Дарина Скринник-Миська.

 

Експозиція RECYCLED в Національному музеї у Львові, 2017 р.

 

– Пані Валентино, що вплинуло на ваше формування як художника? Які події життя були визначальними для вашого мистецтва?

– Я закінчила інститут прикладного і декоративного мистецтва у Львові (зараз Львівська Національна Академія Мистецтв – ред.), кафедру текстилю. В ті часи після закінчення навчання існувала система скерування на роботу в різні міста колишнього Радянського Союзу. Коли прийшла моя черга вибирати, в цей рік нічого путнього, на жаль, не було: хіба Середня Азія, ще щось таке… але були Черкаси. В 1978 році ринку квартир не було як такого, тільки обміни. А мінятися нам, молодій сім'ї, не було на що. От я і поїхала в Черкаси працювати на шовковий комбінат, щоб отримати квартиру. Обіцяли дати за три роки, а застрягли на двадцять. Спочатку чекали квартиру, а потім – Чорнобильська аварія, і вже ніхто нікуди не мінявся. Тоді ж сталась трагедія і в нашій сім'ї: моя перша дитина померла при родах. Це була така травма для мене страшна… У мені почуття материнства запрограмоване, мабуть, з народження. Пригадую, як я в шостому класі почала вести щоденники, описувала в деталях кожен день. Це робилося з думкою, що коли моїй майбутній дитині буде 16 років, то я їй віддам ці щоденники, щоб вона прочитала їх і зрозуміла, яка я була дитиною; щоб у нас з нею було взаєморозуміння. Я їх заклеювала і складала стосиками. Отаке відчуття материнства. І раптом перша дитина помирає…

Раніше я ніяк не могла зрозуміти, як це люди помирають з горя. Ну що це таке – здорова людина – як це з горя можна померти? А тепер я це знаю. Мій організм почав відмовляти. Якось лікар сказав: якщо ти не народиш ще одну дитину – помреш. Я перестала малювати, взагалі. Шість років – нічого. Друга вагітність, роди, потім ще вагітність, ще роди. Яке то було щастя коли народилась донечка! Я повністю віддавалася дітям. Це було все моє життя! І от через шість років, коли вже дітки трошки підросли, я перший раз поїхала до Седнева, у творчу групу. Тоді був дуже гарний заїзд, його організовував Тіберій Сільваші. Пригадую, в Києві я стояла в метро з рамами, з матеріалами всілякими і думала: цікаво, що я буду тепер малювати, після того, що сталося та після такої довгої перерви. Знала, що це буде щось інше. До цього малювала тільки абстрактне, а в Седневі почала малювати фігуратив. «Не питайте мене про Бога» – перша робота, яку я там зробила, ручний розпис по шовку.

 

«Не питайте мене про Бога» (фото з архіву автора)

 

Якщо ви знаєте техніку батіку, можете зрозуміти, наскільки було складно зробити цю роботу. Ця техніка ще складніша, ніж акварель. Десь не покладеться добре лінія резерву – колір проб’ється і потече, і тоді зіпсується вся робота. Найцікавіше, що я цю роботу робила без ескізу. Перша лінія була зроблена спонтанно і вже від неї почало все проявлятися, наче плівка, – поступово. Я сиділа годинами, дивилася, думала, що зробити наступне. Потім малювала. І так фрагмент за фрагментом наповнювала роботу – вона наче оживала у мене. Наприкінці все зійшлося на білій плямі в самому центрі. Я відчувала, що тут повинне бути щось таке надзвичайне… Після смерті дитини в мені сталися дуже великі внутрішні зміни, в цій роботі багато що втілено з тих моїх роздумів та страждань. В центрі – копія обличчя ангела з роботи Леонардо да Вінчі «Мадонна в Гроті». Такий розпис можна зробити тільки по вологому шовку. Але шовк повинен бути вологий настільки, щоб фарба не потекла, і в той же час – щоб не був сухий, аби мазок не було видно. Тут нема малюнку олівцем, тому що олівець буде видно. Я попрактикувалася пару разів на папері, потім настроїлася і намалювала цю голівку. Для мене це було дуже-дуже важливо.

 

В роботі «Синя птаха» дівчинка несе дві голубі пташки. У М. Метерлінка є оповідання про синю птаху щастя. Всі її весь час шукають і ніяк не можуть знайти. А суть в тому, що нічого не треба шукати. Синя птаха завжди поруч з нами. Просто треба прокинутися, щоб її побачити. А всі сплять і не бачать. Живуть в мареві. І це було в тих далеких ‘80-х… Лише 30 років по тому я прийшла до глибокого розуміння того, що я тоді намалювала. І знову ж, ця робота робилась абсолютно без ескізів. От стояло переді мною біле полотно з шовком і ця трубочка – а я поняття не мала, що вийде.

 

«Синя птаха» (фото з архіву автора)

 

Потім настав час перебудови, країна розпалася – економіка не працює, все розвалилося… І стосунки у мене з чоловіком теж. В нього з'явилась коханка – і я його відпустила. На той час я прийшла до усвідомлення, що кохання дається тільки від Бога. От людина закохується – ми не можемо знати, чому, як це сталося? Це приходить – і все. Я вірю в те, що вбити любов – гірше, ніж фізично вбити людину. Тому що тут порушуються якісь дуже важливі зв’язки. Я в чоловіка запитала, чи він любить ту жінку? А він заплакав і каже : «Я і тебе люблю і її люблю». І тоді я подумала, а що якби я закохалася в іншого чоловіка, а мій сказав би: якщо ти його кохаєш, то я тебе благословляю, ідіть і будьте щасливі. Як би це було б добре. Чому ж я так не можу зробити? Ми розсталися, проте до сих пір в хороших стосунках.

Згодом я влаштувалась працювати до М. Поплавського (у Київському національному університеті культури і мистецтв – ред.) і три роки пропрацювала зі студентами. Це був фантастичний період: дуже цікаво бачити, який вплив можна зробити на молоду людину, які позитивні зміни можна внести в її життя. Думаю, що я колись повернуся до викладання. Між іншим, я хочу запропонувати на кафедрі текстилю у ЛНАМ прочитати курс чи майстер-класи, тому що відчуваю, що вже прийшов час ділитися, віддавати.

Потім доля так склалася, що я поїхала в Америку, і Бог послав мені людину, з котрою я створила нову сім'ю. Він сам також художник, – дуже цікава людина. Я вірю в те, що якщо є запит до вищих сил, вони тобі пришлють відповідь. Я в це щиро вірю. Моє життя є абсолютне підтвердження цьому. Якось я попросила Бога, щоб дав мені якесь місце, де я могла б втілитися, де я могла б працювати творчо. Не можу я просто так «плавати». Мені треба «оформитися» в якісь рамки, щоб мене хтось «оформив». Тому що я бачила, що розтікаюся по всьому. Немає конкретики. Художнику взагалі – чим тугіші рамки, тим краще. Тоді концентрується колосальна енергія. А так – розпливаєшся там-сям, і нема результату. Тоді ж я відчула, що це доля мені наче приносить подяку за те, що колись у розлученні у мене не було гніву та образи.

 

– Чи були у вашій мистецькій кар’єрі переломні моменти, таке собі «до» і «після»?

– Змінити долю мимоволі мені допоміг Павло Маков. Як? Якось ми летимо в Україну. Я відкриваю журнал «What’s up» і читаю: «Виставка Павла Макова», якась галерея «Цех». Я ніколи не чула про галерею, але Пашу знаю – ми з ним в Седневі якось були разом. Кажу чоловіку: треба піти подивитися! Ми прилітаємо в останній день виставки і поночі їдемо десь на Поділ шукати цю галерею. А це – зима, лазимо якимись дворами, якісь брами! Побачили виставку, познайомились з директором Сашком Щелущенком.

В цей час у Києві проходила Трієнале текстилю в Будинку художника. Мої подруги запросили мене виставитися разом з ними. У мене були розписи по шовку, в будівельному магазині купила рулон дроту. Коли його розкрутила, він розпустився красивою спіраллю. Я на цю спіраль наклала ті тканини і в результаті отримала цікаву інсталяцію. Запросилa директора галереї приїхати подивитись. Він приїжджає, подивився на мою роботу – і каже: «Давай зробимо твою виставку в мене в галереї». А я кажу: «Давай!». І все. Отак тоді я з Валі стала VALYA.

Приїжджаю додому, заходжу на вебсайт галереї – і в мене просто шок! Там всі найвідоміші українські митці, всі пройшли через оцю галерею «Цех»! Думаю – «Боже! Куди я втовпилась»! Туге, тупе прикладне мистецтво, яким ми вчилися прикладатися кудись… Щоправда, вже тоді у мене всередині щось починало жевріти, якісь уже теми пішли – роздуми, щось-якесь бачення, але воно все таке було «шатке-валке»… От я і задумалась: Боже, що ж я буду виставляти?

Одного разу зранку дзвонить мій свекор. Він американець, людина, котра ніколи не знала своїх батьків. Виявляється, в 70 років він зробив собі аналіз ДНК. І йому встановили, хто були його батьки. Ото ж він дзвонить і каже: за аналізом ДНК чітко видно, що я – фін, належу до фінської групи. (Оскільки з часом в ДНК накопичуються мутації, які потім передаються у спадок, вона містить історичну інформацію, тож можливо встановити історію окремого роду – ред.). Я поклала слухавку і подумала: як це може бути, щоб у кожній клітині мого тіла було записано, що я – з України?

І з того часу у мене почалося абсолютно інше бачення себе у просторі й часі. Я теж зробила аналіз ДНК і раптом усвідомила, що є продовженням десятків тисяч людей – моїх предків, які фізично існували. Мої пра- пра- пра- прабабці – вони всі були якісь. Вони всі жили якимись емоціями, раділи, страждали. І вони передавали, передавали… І я зараз несу в собі генетичну інформацію оцих предків.

Перша виставка в «Цеху» – «Клітина пам’яті» – мої роздуми про те, хто я, що я і як я? Сьогодні відомо, що всі люди на планеті Земля вийшли з Африки. З Ефіопії. З одного племені. Від однієї жінки, яка дала нам усім змінений маркер в молекулі ДНК, і сьогодні ми всі його несемо. Тобто виходить, що всі люди – чорні, білі, жовті – всі, – мають спільний генетичний маркер. Тож певною мірою ми всі – брати і сестри! По моїй генетичній лінії, за оцими змінами маркерів в ДНК можна точно віднайти, звідки походили мої предки. Єгипет, Аравійський півострів, Сирія, Іран, Ірак, Туреччина, Румунія, Грузія, Україна – оце моя пряма лінія.

 

«Клітина пам’яті» (фото надані НМЛ ім. ШЕптицького, автор Олександр Бриндіков)

 

Оцей ряд – 40 портретів – скільки вмістила стіна, я спонтанно малювала, з думкою про те, якими були мої предки. В процесі роботи у мене було колосальне «здирання шкіри» із себе! Спробуйте перебороти себе і щось говорити по новому, новою мовою! Це дуже тяжко робити! Кожен портрет, коли він малюється, коли його витравкою травиш – її не видно, поки вона не запарюється. Запарюєш, а коли відкриваєш – на тебе наче живі люди починають дивитися. У мене таке враження було, що я відкривала своїх предків. Відкриваю – і заповстюю (Нетканий текстиль: цупкий матеріал, виготовлений способом валяння – ред.). Оці перші в ряду портрети – вони наче загублені в часі, наче архаїчні: справляють враження затертої світлини – все вже майже пропало, майже витерте. Тільки, може, якась емоція ще присутня. І чим портрети ближче до нас у часі, тим більш реальні і більш емоційні. Все більше як живі люди.

 

Тема клітинної пам’яті – в мені бринить, я вже від неї, мабуть, ніколи не звільнюся. Тільки далі вона йде все глибше й глибше. На цю тематику я вже зробила три виставки. ВАВА – оце обличчя я побачила в журналі «National Gegraphic». Там була стаття про мексиканське плем’я, яке живе десь дуже високо в горах. Художник-фотограф відзняв побут цих людей і зробив статтю про них. Я, коли побачила цю жінку, – вона стоїть біля стіни, в хусточці, – я заплакала. Ну настільки мене вразило це обличчя! Воно все в глибоких прорізаних зморшках! І губи закушені. І очі… Якщо передати моє відчуття цих очей – це коли собака, дворняга, на морозі взимку колечком скручена на вулиці лежить, а ви проходите повз…, вона піднімає голову і на вас дивиться. Оце був погляд цієї собаки, яка сприймає життя, яким воно є: нікого не засуджує, не злиться, не сердиться. І очі цієї баби – таке щось неймовірне було! Я відчула, що це наче моя ота пра- пра- пра- прабаба. Якась древня-древня. Яка, може, отак страшно жила десь в Індії, чи десь в Ірані, чи в Єгипті десь…

 

«ВАВА» 

 

Я взяла це обличчя і зробила роботу в повсті: перенесла у Photoshopі кожну зморшку з цього обличчя. Опустила матерію, тільки залишила зморшки. Тому що для мене зморшки – фантастично символічні. Я до цих зморшок, до цього обличчя настільки прив’язана – вже стільки робіт зробила і не можу звільнитися від нього, не можу до кінця ще висловити, що я думаю і які у мене емоції. В Америці зараз актуальна тема – люди «витирають» обличчя, «витирають» зморшки. Пластичні операції сьогодні настільки глибоко увійшли в життя жінок – їх майже силоміць примушують це робити. В мене знайома, поважна людина, була колись директором музею, якось переїхала жити в інше місто, та незабаром виявилось, що багато жінок, які жили поруч, постійно роблять пластику обличчя. А в неї обличчя природне, зі старечими зморшками. Так вони її заклювали: «Як ти можеш отак ходити? Це просто жах! Обов’язково зроби пластику!». А вони всі ходять однакові: підтягнуті обличчя, губи надуті, – «маски». Гидко дивитися!

А я роздумувала: як треба прожити життя жінці, якою їй треба бути залежною від загальної думки, щоб піти на те, аби витерти свої зморшки! Адже що таке  наші зморшки? Це сліди наших емоцій, це як паспорт нашого життя. Емоції, котрі проявляються так часто в міміці, що поступово там рівчаки закарбовуються. А емоції для мене – це як скелет життя. Людина помирає, а скелет залишається, буде лежати сотні тисяч років. Це зліпок людини. Зморшки – це скелет людського життя. Як ти його прожив – то на старості такий портрет і маєш. Він покаже, скільки ти посміхалась, скільки ти сердилася, яка ти була – засмучена чи радісна. От люди радісні – у них сонячні зморшки, вони всі вверх ідуть. Люди, які були в тяжких емоційних станах, – у них вниз зморшки. І ось бачите – люди порожньо прожили життя, не розвивалися внутрішньо, не виростали як особистості, не полюбили себе, а пішли на поводу соціальних трендів: бути як модно, як всі… і обличчя стали масками. Це взагалі страшно.

 

«ВАВА»

 

Я оці зморшки зробила особливою технікою – голкою зафетрювала і робила об’єм. Оця техніка, моє know how, дає мені можливість передати «енергетичні завихрення». Я абсолютно чітко усвідомлюю, що ми всі – якщо розібрати наші клітини, наші молекули на атоми, на фотони й так далі, в залишку – просто хвиля, енергія. Але ж ми так не бачимо. Ми бачимо себе пласкими, у грубій формі тіла. Якщо ж виходити за рамки цього й бачити все як сукупність енергій, – тоді і ви, і я – це одна енергія. Ми просто розділені у формі. Але ми – одне. Ми в одному енергетичному полі Всесвіту взагалі. Ми і є Космос. Ми є Всесвіт. Всі ми. На мою думку, ця техніка дає мені можливість якимось чином це показати. І я знаю, що люди підсвідомо це зчитують. У чому цінність мистецтва? Мистецтво – це енергія. Коли я роблю роботу, я туди втілюю енергію і вона бринить з роботи. Чому не можна дарувати роботи? Тому що коли ви даруєте, ви приносите енергію, яка, можливо, цій людині не підходить. Треба, щоб людина сама вибрала. Тому що ця енергія буде випромінюватися весь час. Чому роботи великих майстрів такі потужні? Тому що колосальна енергетика була у людини, яка це малювала. Вона туди закладена, і робота без кінця випромінює цю енергію назад у наш простір.

Моя друга виставка в «Цеху» називалася «Anything But Memory» («Все, Окрім Пам’яті»). Там була моя ВАВА, а також я намалювала зморшки, білим по білому, емалевими фарбами на матовій стіні. Ефект такий, що коли ви рухаєтеся вздовж стіни, йде тільки відблиск, а все решта тане, губиться. От як в часі – щось проявляється: коли ми думками звертаємося до наших предків, ми в цей час їх проявляємо. Вони є, вони губляться, потім проявляються, і потім знов відходять, тануть. Зв’язок з предками особливо важливий для кожної людини. Це те, де людина бере силу. Як раніше в Україні на Різдво робили? Батько сідав за стіл, брав кутю і казав: «Усі наші предки, ідіть до нас, сідайте з нами». Ми це завжди мали, але втратили цей зв'язок. Комуністи нас відрізали, оголили, відірвали від зв’язку з предками і залишили на протязі стояти, там, де ми не можемо зігрітися – нема підґрунтя, коріння нема куди пустити. От ми, українці, тільки зараз починаємо пускати своє коріння в рідну землю.

BABA – також повсть. Чому я таку велику зробила? М. Ротко казав, що він робить свої великі роботи, тому що хоче викликати емоцію в глядача. І якщо цю роботу зробити у малому розмірі – глядач не зреагує. Чому колись середньовічні храми робили такі великі? Тому що хотіли показати, яка людина нікчемна й маленька – людина губилася в тому просторі. Я хотіла цією бабою показати, що вона всіх нас охоплює. Усіх, хто був, хто буде, хто були… Це ніби ота наша велика перша мати, яка нам все дала, і з отою емоцією, з якою вона на нас дивиться – як мати – губа закушена. І вона бачить, що ми робимо, як ми живемо, вона страждає і нічого не може зробити – захистити нас.

 

SHE ( ВОНА), Експозиція RECYCLED в Національному музеї у Львові, 2017 р., (фото надані НМЛ ім. ШЕптицького, автор Олександр Бриндіков)

 

Потім я зробила ще одну велику виставку про жінку SHE ( ВОНА). «Цех» дав мені можливість працювати з великим простором. І це для мене зараз найбільша втіха: от є розкішний зал – і є можливість працювати в цьому величезному просторі. В Києві більше таких галерей немає. Тут можна втілити будь яку ідею. Як мені було сказано, митець в галереї «Цех» може робити будь що; хочеш ламати стіни для втілення ідеї – ламай! Сашко Щелущенко мені був посланий Богом. В мистецтві я ділю себе на два періоди «до Щелущенка» і «після» нього. Це фантастична людина, яка багато робить для українського мистецтва, про нього взагалі треба говорити і статті писати.

 

– Кожен художник має свій творчий метод, свій спосіб створення образу. Як ви підходите до творчості як процесу?

–      Весь час до переїзду в США я, переважно, працювала інтуїтивно: ніколи не робила ескізів, ніколи наперед не обдумувала, що буду робити. Я не могла працювати кожен день, як-от митці йдуть в студію, цілеспрямовано працюють щодня. Для мене це було виключено. Я чекала свого часу – він находив, як наче вагітність, яка триває і потім народжуєш. От і у мене це назрівало, набиралося, і потім приходив такий час, коли мені треба було малювати. І тоді я просто не могла не малювати. Воно виливалося – і все, і затухало. Геть нема енергії. От коли в цьому стані натхненному знаходилась – воно так текло, наче дихалося. Так цікаво! Я нічого не думала – воно просто витікало з мене. Всі композиції робилися з першої лінії. Як перша лінія піде – так воно потім і в’яжеться – дуже швидко.

Одного разу дуже цікава річ сталася. Журнал «Україна» – це на той час був дуже популярний журнал, там були вставки про українських митців, –запропонував зробити про мене статтю, хоча ніхто про мене не знав тоді нічого. Журналіст брав у мене інтерв’ю і в розмові у мене спонтанно вирвалася фраза: «У мене таке враження, що я – олівець в руках Бога, через мене Він малює». «Я нічого цього не роблю сама. І взагалі, в мене таке враження, що я до цього не причетна, це – не моє. Через мене тече щось, витікає. От то – Він». Я потім думала: ну як я оце таке могла сказати? І я абсолютно й дуже чітко викристалізувала оце бачення себе: я – канал. Оці роботи – вони зроблені у стані спонтанності. Це було для мене настільки природнім, що я навіть не знала, як інакше можна робити. Не розуміла отієї підготовки, підготовчих ескізів…

Коли я переїхала до Америки, роки три майже не займалася мистецтвом, нічим не займалася. Але мала можливість дуже багато мандрувати і почала слідкувати в Інтернеті, що робиться в світі мистецтва взагалі. Це був час, коли я вперше побачила себе як митця в світовому контексті. Коли була в Україні – особливо в Черкасах – це було настільки локально і тісно! Не було Інтернету, не було інформації, не було ніяких журналів – що ми могли бачити? І раптом я заходжу в зали найкращих світових музеїв. Я бачу вживу ті роботи. Я відкрила для себе сучасне мистецтво, про яке я поняття не мала! Ніколи не знала цих митців! Я просто в шоці була – як це можна було жити, оце не знати і творити щось своє! Це – як сидіти в клітці і дивитися в щілину на один листочок на дереві, а потім раптом відкриваються двері, і ви виходите і бачите: Боже! А тут – ліс! А тут – гори! А тут – море! А тут взагалі небо!!

І от поступово почалися зміни, роздуми… Почалося уже якесь абсолютно інше бачення себе як митця. І пішли запити: нащо це робити? Що ти хочеш сказати? Для чого ти це робиш? І хто ти взагалі в мистецтві? Тобто, прийшло усвідомлення. Та спонтанність, яка була раніше, – я тоді просто тішилася, бо для мене малювати було таке щастя! Це було щось несамовите! Час такої внутрішньої насолоди! І колір, і лінія, і композиція, і ця гармонія! Але прийшов момент, коли цього вже просто стало замало, не бачила в цьому сенсу…

Я оселилася в Каліфорнії, ми живемо поруч з океаном. Ці заходи і сходи сонця! Яскраве, дуже чисте, синє небо, в якому взагалі нема хмар. Там дощ раз у рік іде, ну може три. Яскравість, чистота, – зовсім інші! Простір! І у мене дуже змінилися роботи – пішла м’якість, колір, зовсім інше бачення…

В Каліфорнії я познайомилася з технікою квилту. В нас його називають печворк. Ця техніка дуже популярна в Америці! Це дуже молода країна, і печворк – це одна з тих традицій, єдина, можливо, емігранти вже тут народили. Грошей не було, матеріалів не було, – і вони зберігали кожен клаптик тканини, з них зшивали покривала, фіранки, тощо. А потім це розвинулось, бо творчі люди завжди накладають культуру на те ужиткове, що вони роблять. І поступово викристалізувалися ці орнаментальні печворки, дуже характерні для Америки. Дуже красиві! Техніка фантастична! Я просто відкрила для себе всесвіт у цьому печворку! Тут для його розвитку вже вибудувана ціла індустрія: друкують книги, є всілякі матеріали, спеціальне приладдя, – ну все, що хочеш! Я побачила, які вони влаштовують виставки колосальні. Всесвітні виставки – 150 країн світу беруть участь! Величезні – 500 робіт на виставках! Це дуже вражає.

Пригадую, як тоді подумала – я до цього теж можу прикластися! З усім своїм знанням, досвідом, з усім, що я пережила за оці 20 років. Я це все почала перекладати на печворк. І оскільки в мене не було коштів і не було часу набирати всі ті колосальні колекції тканин, – вони скуповують їх там тисячами кольорів, а потім з них роблять композиції, – я почала малювати на тканинах і вже з них робити аплікації і печворки.

Перший квилт, який я зробила, називався «Ковдра для чоловіка, який залишив свою дружину». Коли чоловік пішов від мене, було дуже багато страждань і внутрішніх емоційних розладів. Я вирішила зробити роботу, щоб якось відсторонитися. Я почала малювати, думала зробити панно на цю тему. Перший шматок зробила. І потім так доля закрутилася, що я змушена була поїхати з Черкас. А потім взагалі виїхала до США. І коли пізніше почала працювати в печворку, згадала про той фрагмент, який колись намалювала. Я повернулася додому і таки знайшла його – якимсь чудом він зберігся. Привезла до Америки. Куски вирізала, і це була основа, а все решта купила в магазині «секонд-хенд», Накупила одягу різного – якісь гватемальські сорочки, пояси, якісь шовкові японські блузи… Порозтинала це все. І зробила з цього свій перший печворк. Взяла образи жінок з історії мистецтва, намальовані відомими художниками. По центру чоловік, як біс, як звір, як кентавр, якого роздирають емоції, сексуальні почуття, – він не може з ними справитися. А по низу, це – з іранської мініатюри – райський сад, і в саду стоять чоловік і жінка. Ці двоє – тільки одружені, у них ще все гарно. Вони ще в раю – любов і кохання. А потім з’являються оці всі жінки й починають зваблювати чоловіка. Оце зображення з «Фауста» Й.В. Ґьоте. Тут уже постає вічне питання «Що робити?».

 

«Ковдра для чоловіка, який залишив свою дружину» (фото з архіва автора)

 

Один з останніх варіантів «БАБИ» – з виставки SHE. Тут на червоних льняних нитках висять скульптурки з зображенням жінки-богині. Це – копії з архаїчних скульптур, котрі були знайдені в різних куточках нашої планети. Був період, були цивілізації поклонялися божественності жінки: наші трипільські богині, богині Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Вони різні, кожен народ бачив їх по-своєму. І я оце вибрала 100 фігурок, котрі до мене «заговорили». Тут тема обожнення, піднесення жінки, жінки-матері, жінки, як тої, яка народжує життя. 

 

SHE

 

Моє бачення чоловіка і жінки на сьогоднішній день – як абсолютно різних, протилежних істот, які приходять на планету Земля з абсолютно іншими місіями. Це – плюс і мінус. Жінка – «горизонтальна», матеріальна. Вона розтікається в матерії. Вона приносить дитину. Їй потрібне місце, їй треба про когось піклуватися, когось огортати, зберігати. А чоловік – абсолютно «вертикальний», духовний. Він до матерії не прив’язаний. Йому нічого не треба. І коли Бог нам дає почуття любові: це магніт, який утримує мінус і плюс, утримує протилежні стихії, тому що разом вони не можуть бути. Вони розлітаються. У них кардинально різне бачення життя. Різне завдання. Якщо чоловіку в житті треба якомога більше жінок, то жінці треба, щоб він був один і біля неї поруч.

 

– З-поміж різних факторів, що визначають життя людини, стать є одним з ключових. Ваше життя, саме жіноча доля вашу творчість дуже великою мірою зумовила й зумовлює. Як ви думаєте: мистецтво чоловіків і мистецтво жінок – це різне мистецтво?

– Так. 

 

– В чому ця відмінність?

– Я вважаю, що людство переходить у нову фазу існування. Ми починали з матріархату: чоловіки були годувальниками, захисниками, а жінки провадили. Жінка єдина може виробляти енергію любові. Чоловіки не виробляють цю енергію, вони тільки потребують її від жінки і поглинають її. І у наш час я бачу, що у світі жінки у багатьох напрямках мистецтва набагато міцніші, могутніші, ніж чоловіки.

 

– Але якщо брати різноманітні ТОП-10, ТОП-100 – до них можна по-різному ставитися, але це все ж певний суспільний показник, – в цих рейтингах чоловіки все-таки однозначно домінують.

– Є приклади видатних жінок. От колумбійка в музеї Тейт у Лондоні зробила тріщину в підлозі – їй дозволили музей пробити до підвалу (мова йде про інсталяцію колумбійської художниці Доріс Сальседо (Doris Salcedo), 2007 р. – ред.). Вона сказала: ви, білі, прийшли до нас, в Колумбію. Ви нас пограбували, вкрали нашу історію, ви нас знищили як націю, – і я прийшла й принесла оцю тріщину, щоб показати, що ви нам зробили. Яка могутність є у жінок! Вже нема того – сю-сю-сю… Пройшло це все. Жінки набирають монументальності й могутності. Дивіться, наприклад, Заха Хадид – що вона витворяла! Лише кілька чоловіків можна поставити поряд з нею. Подивіться на політику – це дуже важливий показник. Що в політиці робиться? Нарешті жінки виходять і кажуть: ну все, досить! Уже набридли ваші війни! Давайте тепер будемо наводити порядок і жити нормально!

Але сьогодні є й інша крайність: жінка народжує дитинку і відразу йде працювати, тому що вона розумніша, більш успішна, більше заробляє. І це жах, бо дитині потрібна материнська енергія, вона конче повинна бути біля матері хоча б до двох років. Інакше це буде гола, холодна, мертва особистість, у котрої буде внутрішня духовна дірка, і цю дірку потім ніхто й ніколи не закриє. А дитина, яка отримала колосальну любов відданої матері, – могутня, наповнена. Мені було дуже цікаво дізнатися історію американської конституції, яка  утримує демократичні засади в країні вже декілька століть. Справа в тому, що батьки-засновники американської нації запозичили основні положення конституції в трьох індіанських племен, які жили вздовж Західного узбережжя Америки. За індіанськими законами починати війну племена могли тільки зі згоди жінок. Ви собі можете уявити, якби білі люди поклали цей перший пункт в конституцію Америки, що було б? Яка б Америка була! Ці племена до сих пір дуже зв’язані з отими космічними вимірами існування, вони живуть абсолютно іншим баченням себе в часі, в просторі. Вони зв’язані зі своїми предками, вони їх відчувають. Це те, що ми втратили, і те, за що ми платимо страшну ціну. Нам випала доля знищити імперію! Тут не до жіночості, не до самобутності. Тут вижити треба!

 

– Для вас ідея зв’язку з предками, тема ідентичності, усвідомлення приналежності до своєї культури має особливе значення. Розкажіть будь ласка докладніше, як ви працюєте з цією темою.

– Колись мене товариш завіз у музей Трипілля під Києвом. Я зайшла туди одна, а вийшла іншою людиною! Настільки мене це вразило! Вчилася в школі, в інституті, жила скільки років, мала батька – професора історії, – і поняття не мала, що на нашій землі існувала Трипільська культура! Я раптом побачила своє коріння. Побачити себе в такому колосальному зв’язку з предками, котрі виготовляли неймовірної краси кераміку ще сім тисяч років тому: яке ж це величезне культурне багатство! І я почала дуже багато працювати на цю тему, дивитися, шукати, втілювати це в своїй творчості. Всередині цієї скульптури – трипільська орнаментика. Вона символізує ті шари, нашарування, які ми несемо, це все, – воно там, у нас. І коли ми ідемо в глибину, доходимо до себе, – ми отуди йдемо. Тобто, воно все в нас є, просто треба прийти до себе. От кажуть: знайди себе! Якщо ти себе знаходиш – це все! Ти – стався! Основне – це пошук себе.

 

«​Трипілля» (фото з архіву автора)

 

Трипільська тарілка у мене збільшена до дуже великого розміру.Вона була розбита і склеєна. Я ж її зробила на прозорій сітці – просто наче плавають в океані кусочки землі. Це – повсть. Але я в цій повсті придумала свою техніку: багато різних відтінків вовни спеціальним методом скручую в такі ніби «ковбаски». Це нарізується, і коли воно викладається і зафетрюється, – кожну лінію, кожен колір видно. Мені знайома сказала, коли подивилась, – це наче відтиски пальців усіх твоїх предків, які були в твоєму роду.

 

«Тіні золотих предків»

 

В роботі «Тіні золотих предків» я дуже чітко усвідомлюю і відчуваю, що наші предки присутні і впливають на нас. Чим ближче ти думаєш про своїх предків і тримаєш їх у своєму колі, життєвому просторі, тим краще твоє життя влаштовується. Шевченко, Леся, Мазепа, Сковорода і Стус – я вибрала цих людей як своїх, бо для мене моя нація – як золоті перлини, послані Богом. Божественні іскри, що прийшли до нас і дуже вплинули на наш народ, і які для мене дуже важливі. Я щаслива, що могла їх показувати, говорити про них і гордитися ними. Тому що кожна виставка – це розмова.

 

– Чи ви створюєте ужиткові речі?

– Раніше робила багато одягу для себе – розписи, повсть. Якось ми разом з Оксаною Караванською розробили три колекції: по Скіфії, по М. Приймаченко і по Трипіллю. Це була захоплива співпраця. Бралася тема, а там Оксана казала – роби що хочеш. Я робила тканини, розписи, заповстювання, а вона потім робила з них колекції. Я давала куски, а вона підхоплювала і дуже цікаво з ними працювала… Вона дуже творча. Ми просто були в одному якомусь співзвучному просторі. Я з задоволенням працювала над цими серіями.

 

Ужиткове (фото з архіву автора)

 

15 років тому я мала зробити виставку у Відні. Тоді тільки-но сталося моє знайомство з повстю,  і я вирішила, що це буде саме повсть. Отож, не знаючи техніки заповстювання, просто почала малювати кольоровою вовною. Це мене страшенно захопило. Почала експериментувати, шукати своє слово. Потім пішли скульптурні роботи, використовувала світло. Вдень робота виглядала як скульптура, а ввечері – як освітлена форма. Згодом я почала малювати на шовку і заповстювати ці малюнки. Це дало прекрасну фактуру, зовсім інше бачення розпису по шовку: починає утворюватися зовсім інший матеріал, якась архаїчність з’являється. Шовковий газ – дуже-дуже тонкий, прозорий зовсім. Коли на ньому малюється аніліновими фарбами, ця робота зроблена – намальована, потім витравлена, спеціально. На цьому кусочку шовку взагалі малюнку майже не видно, тому що тканина прозора. Але, коли покладете його на вовну – він отримує якусь матеріальність. І для мене це символ того, як дух накладається на матерію і проявляється. Це було вражаюче відкриття! Дух – він є, він витає кругом, але тільки коли накладається на матерію – він проявляється в нашому тілі, в листі, в дереві чи ще в чомусь. Бо до того він є, але непроявлений. А оцей матеріал, оця техніка, вона дає чітке бачення такого проявлення. І я зробила роботу, в якій показала: це частина зафетрена, а частина висить у повітрі.

Почала дуже багато з цим працювати. Мені подобається повсть тим, що це – як відчуття божественного просто біля тебе. От працюєш, накладаєш багато шарів різної вовни, потім замотуєш в плівку, потім даєш гарячу воду і знову замотуєш. Довго місиш це все, та ніколи до кінця не знаєш, що з цього вийде. Божественне у цій техніці в тому, що щоб ти не робив – воно все стає красиве. Просто от наче Бог тобі каже: «Добре, от ти це поробила, а тепер я прикладусь». Просто вражаюче!

 

– Чи є у Вас нові ідеї для наступних проектів?

– «Мода» – наступна виставка, яку я хочу робити. Моя мама померла – дуже тяжко вмирала від раку, і після її смерті я раптом болюче відчула прірву; нічого не залишилось від моїх предків – моєї бабці, прабабці, – рушників, якогось намиста, якихось артефактів – майже нічого не залишилося. Воно все щезло. А от від мами залишилося сучасне вбрання. Мама весь час мене повчала, як мені жити треба: «Це не вдягай! Це – на свято, а це – туди… А на щодень – отак-от якось, якось...». І от вона помирає. І я відчиняю шафу, – а там висять нові пальто, які вбиралися тільки раз у рік – на вибори піти чи там ще кудись. А я їй весь час доводила: мамо, от це твоя ідея, твоє розуміння як треба жити, а я так не хочу! Я хочу зараз кашемірове пальто, кашеміровий светр вдягати. Я не хочу чекати свята, в мене свято сьогодні. Я сьогодні живу, зараз, і це – моє свято. А тато прожив життя – отак-от! На все життя жив – широко! Глибоко! Просто. Він був професор, завжди, скільки себе пам’ятаю, носив костюми, і цих костюмів залишилося сім. От я хочу зробити виставку про тата і маму, і працювати з їхнім одягом.

Я вам секрет розкажу – свою ідею. Я зробила аналіз ДНК свого тата і я тепер знаю, як пішла його лінія: аж в Азію, аж на Індію запустилася і назад повернулася. Я хочу його одяг – оці піджаки і штани – запечатати. Хочу поїхати в ті місця, де генетичні маркери по його лінії мінялися, знайти там майстрів народної творчості, які щось роблять – вишивають, або ж ці орнаменти, оте місцеве, яке несе енергетику того народу, і вони кожен будуть працювати над цими піджаками і штанами – зашивати їх, заклеювати. Але прошивати так, що уже ніхто не зможе вдягти його – воно вже закрите, все – людини вже нема. А мамин одяг я понищу. Поріжу його весь. Тому що вона так жаліла його – і я його буду різати, буду щось з ним робити, реалізовувати, бо він не зносився.

Мода – це те, що змушує тебе бути в рамках – обирай такий колір, оці туфлі вбирай, так малюйся і роби пластику! Я хочу зробити виставку про те, що мода – це поневолення, і людина тільки тоді отримує свободу і стає незалежною, самобутньою особистістю, коли переступає через моду і приходить до себе.

 

– Як ви розумієте функцію мистецтва сьогодні і роль художника у суспільстві?

– Мистецтво для мене є засобом донести мою ідею світу. Тільки творчі люди, митці, композитори, письменники, журналісти мають таку можливість і через те на нас лежить колосальна відповідальність. Що ти робиш, яку ти випромінюєш енергію у Всесвіт і що ти хочеш людям сказати? Зараз мистецтво на такому тяжкому етапі розвитку, як і все людство. Мистецтво – це абсолютний відбиток часу. І чи можна чекати іншого? Це те, де і чим ми всі живемо сьогодні. Через те, я вважаю, що своїм мистецтвом я обов’язково повинна приносити позитив.

08.08.2017