Епітет «видатний художник» дуже проблематично вживати у сучасному мистецтві. З багатьох причин. І з причини того, що сучасність, отримавши щеплення від пафосу та тонко вловлюючи шаблонізацію й фальш, іронічно вищиряється на «гучні слова». І з причини самого стану сучасності й мистецтва, що її осмислює – все змішалося з усім, неможливість універсальних критеріїв оцінки спростовує чиїсь претензії на велич. Тим не менше, декому все ж вдається. Можливо, велич після ХХ століття полягає в тому, щоб помічати «людське, надто людське» і змушувати інших його впізнавати.

Розмова з Валентиною Роєнко-Сімпсон  

«Мистецтво допомагає пережити драму життя». Цю фразу я спочатку поставила як заголовок нашої розмови. Красиво. Значущо. Глибоко. Перечитуючи, зловила себе на думці, що, поставлені в заголовок, ці слова П.Макова химерно змінюють своє початкове звучання й набувають пафосу, який Макову взагалі не властивий, і якого він, до слова, терпіти не може. Немовби спростовуючи поширений міф про те, що художники не вміють говорити, П.Маков викладає свої думки в такий спосіб, що вони й справді звучать як афоризми.