Ярослав Підгора-Гвяздовський

Голлівуд боїться? Бо як ще можна потрактувати обережний, без натхнення і розрахунку на великі збори, підхід до екранізації серії романів Стівена Кінга «Темна вежа», фільму, що тільки-но вийшов в прокат України під фанфари армії патріотів King of Horror? Для чого стримуватися, якщо на руках безпрограшний лотерейний квиток? Чи він не безпрограшний? Так чи так, але перший фільм в очікуваній трилогії «Темна вежа», виявився доволі простеньким, що повністю суперечить масштабу серії романів.

 

 

 

А масштаб у кінговій хроніці однозначно більший за «Зоряні війни» перед їх появою. Це понад чотири тисячі сторінок у восьми романах, ідея яких з’явилась ще в 1970-му році, а публікація почалась 1982-го і завершилася 2012-го. Крім того, «Темна вежа» поєднує внутрішніми зв’язками, згадками і деталями 29 інших творів Кінга, є причиною для створення двох окремих документально-бібліографічних книжок, серії коміксів у видавництві Marvel Comics, он-лайн ігор, довжелезної вервечки фанатських роликів, скетчів та сайтів. Вона перекладена на десятки мов світу. І йдеться в ній про різні паралельні світи з темною баштою в самому центрі часу-всесвіту. Башта утримує своїми стінами чисте зло, назване Кінгом «Багряним королем», а чарівник і маг Волтер О’Дім, або Людина в чорному, прагне зруйнувати башту і випустити хаос і вогонь у світ, а після руйнації старого привити новим. Протистоїть йому лише останній з ордену стрільців Роланд Діскейн… На його роль хотіли взяти Вігго Мортенсена…

 

 

Зрозуміло – клини підбивали до «Володаря перснів», причому це ще юнаком робив сам Кінг, плануючи поєднати літературний світ Толкіна з кіношним стилем фільму «Гарний, поганий, злий» Серджо Леоне (Мортенсена тоді він ще не бачив, тож в його уяві Роланда мав би грати Клінт Іствуд). Це мав бути такий собі «шлюб» між фентезі та вестерном, але вже десятиліття, після того, як дві трилогії Пітера Джексона зібрали майже шість мільярдів доларів, будь-яка згадка Толкіна у прив’язці до кіно – сакральне слово для бізнесу. А бізнес чудово знається на курках, які несуть золоті яйця. І однією з таких «курок» є якраз Кінг, чиї наклади книг за 50 видавничих років перевищили 350 мільйонів примірників. Втім «Темна вежа» займає серед означених мільйонів не головне місце – вона є magnum opus самого автора, стрижнем його творчості, ємністю ідей і стильових фантазій. Відтак – дуже нерівною доріжкою, і пройти її здатний не кожен любитель містики, фантастики чи вестерну, та навіть не кожний фанат самого Кінга. Бо навіть фанати «… вежі» бояться братися за апробацію твору: а раптом не вийде філософського каменю, як це передчуває їх алхімічний дух, що тоді?

 

Дж. Дж. Абрамс, який боготворить Кінга, відмовився від екранізації свого улюбленого твору, хоча й отримав від автора карт-бланш – той попросив лише символічних 19 доларів за право втілення. Творець «Загублених» і оновленої франшизи «Зоряний шлях», «Місії: неможливої-3» і «Зоряних воєн-7», Абрамс здався перед відповідальністю за екранізацію «…вежі» і значимістю для мільйонів. А одночасно – перед її об’ємом, яка більша навіть за «Володаря перстнів», адже мова про багато світів, а не про один, нехай і дуже щільно напакований казковими землями і королівствами… Навіть бізнесовий бонус – мізерні 19 доларів за права – не змінили ситуації. Бо так воно є: якщо платиш дріб’язок, не очікуєш на велич.

 

Першу ставку на серйозний підхід зробила студія Universal Pictures. Вона викупила права на екранізацію всієї серії за правильні п’ять мільйонів доларів (звісно, з правом контролю Кінга, який неодноразово постраждав через нечисті руки продюсерів та брудні дії сценаристів). Але, так само, як і у випадку з Абрамсом, і ця ставка не зіграла – студія не змогла витягти проект із глибокого нерозуміння, як же його втілити? Поки не з’явився черговий власник прав – Sony Picture. Вони пішли на всі можливі компроміси: бюджет зробили мінімальним – 60 мільйонів доларів; зйомки перенесли в ПАР (зовсім трохи знімали в Нью-Йорку), а в крісло режисера запросили не дорогого і профільного постановника класу Абрамса, але вправного на-всі-руки-майстра данця Ніколая Арселя, за яким – режисура і сценарії, комедії, костюмовані драми, трілери і екшени. І як бонус – він так само є шанувальником Кінга.

 

 

 

Вибір Арселя тут є знаковим. Всі відразу зрозуміли – великого кіно не буде. Безперечно, обираючи Джексона, і орієнтуючись на його минулий досвід, теж можна було б засумніватися в якості і масштабі «Володаря перстнів». Та вся справа в амбіціях. Джексон сам прийшов на студію Warner Bros. І приніс з собою повністю розписаний проект – з розкадровками, малюнками героїв і сценарієм. У випадку з «Темною вежею» сценарій вже був, і Арсель мусив працювати під чужу дудку. Крім того, ідея перенесення восьми книжок Кінга на екран базувалася на створенні трилогії, між другою і третьою серією котрої мали б вийти два серіали. Але! Продовження – два сіквели і серіал – будуть схвалені лише у випадку успіху першої серії. Тобто, перша «Темна вежа» робилася звичайним мобільним фільмом, зі стандартним гачком (а-ля авто) у фіналі – для можливого транспортування в інше місце.

 

Зрештою тому, за суттю і за формою, робота Арселя – це компіляція серії Кінга, це презентація без заглиблення в деталі, без філософії, лише згусток історії зі схематичними героями, закрученими історіями і принципово іншою прямою мовою. Якщо головним діючим персонажем романів є Роланд, то у фільмі це – хлопчик Джейк, мешканець сучасного Нью-Йорку, наділений особливим даром – «сяйвом» – бачити через світи і… знищити башту. Сценарний хід, що міняє концепцію викладу історії, покликаний привабити найширшу аудиторію підлітків 14-16 років, головну цільову групу всіх блокбастерів. Адже прибутки від прокату фільмів роблять не просто відвідини кінотеатрів, а неодно- і багаторазові відвідини одних і тих самих людей.

 

І «Темна вежа» досягає мети, змішуючи всі актуальні для підлітків драматичні теми, фентезійні пригоди у різних світах і навіть комедійні моменти. Проблеми з батьками, нерозуміння однокласників, інакшість, душевні страждання і вибраність. Це все банально, але все воно ледь не про кожного з хлопців у пубертатному віці, і якщо це добре зробити – глядач оцінить. «… вежа» зроблена добротно, знаючи – професійно… Як звичайне кіно. Що ставить його в один ряд з середньостатистичними фільмами змішаних жанрів для аудиторії PG-13. Таке кіно чудово іде під колу з поп-корном. Та ніби задумка була інша, чи не так?

 

Чорт ногу зломить з цією бізнесово-творчою проблематикою, коли творчості треба йти на компроміс на кожному кроці, навіть якщо бізнес робить крок довжиною в сантиметр, а тобі треба пройти ще багато кілометрів! Ніби всі повороти наріжних каменів літературної «… вежі» схвалив сам Кінг, і навіть партію першої скрипки, віддану хлопчикові. І все через бажання оновлення того, що Кінгу, за його ж словами, вже стало хріном в носі. Бо переробками своїх юнацьких ідей в перших книжках серії (які не проходили редактури!) письменник почав займатися ще на початку 2000-х, і до цього часу це відбирало у нього багато сил і відверто бісило. Остаточна переробка, зроблена для кіно, подарувала Кінгу втіху – одночасно повернутися до улюбленого епосу і спробувати його обіграти, осучаснити – візуалізувати з новими ідеями. Це як друга дитина, коли вже є перша. І звинувачувати батька у тому, що він захотів і спромігся народити ще одне мале щастя, не варто, бо це життя.

 

 

В новій «Темній вежі» є все, що треба, за рецептами кухаря-Кінга. Його улюблене протистояння дитини жорстокому світові з наявністю у цієї дитини – як і в кожній – чогось незбагненного. І тема батьків, зокрема батька, якого у героя Джека не має, як не було і у самого Кінга (коли йому було два роки, батько пішов за цигарками і не повернувся, певно, як письменник потім жартував, цигарки були рідкісної марки). І внутрішнє і зовнішнє зло, погані люди і потойбічне, що переходить з того боку на цей. Звісно, є і Роланд, хоч і темношкірий (а Кінг завжди відрізнявся побутовим расизмом). Але цей Роланд – новий. І це – іскристе задоволення для фаната романів: пізнавати улюбленого героя на дотик погляду і слуху, і, відкидаючи нав’язливі образи, спровоковані багаторічним життям з іншою його зовнішністю, як креатурою власної фантазії, приймати нарешті втілене, реальне і переконливе. А зовнішність британського актора Ідріса Ельби, виконавця ролі Роланда Діскейна, переконати може кого завгодно – якщо вона переконала самого Кінга, і він цю кандидатуру схвалив! Неголений (звісно), але без довгого волосся (може бути). Без ковбойського капелюха (куди подівся?), але з револьвером (інакше неможливо). Причому треба зрозуміти, що Ельба майже двометрового зросту, і будь-які револьвери в його руках – лише забавки, тож для нього зробили на замовлення два більших екземпляри, яких в магазинах не знайдеш. І він з ними добряче потренувався, аби в кількох сценах зіграти стрільця-віртуоза. А у фінальній сцені Ельба – разом з оператором і монтажером – показує найвищий акторський і каскадерський клас, за рахунок чого фільм досягає потрібного кипіння пристрастей в жилах глядача. Додамо – нарешті досягає. Можливо цьому допомогли погані результати тестових переглядів, через що Sony виділила додаткових шість мільйонів на «абгрейт» героя, щоби ніщо не завадило глядачеві в нього повірити, навіть інший колір шкіри.

 

Серіальна армія фанатів Ельби, героя трьох сезонів кримінально-детективного «Лютера», і без того була щаслива. А коли йому додали ще кілька комічних сцен – щасливими стали і глядачі. На прес-показі зал кінотеатру «Сінема-Сіті» вдячно гиготів, розслабляючись після години напруженого спостереження за дивною чорно-білою парочкою і їх мандрами то пустелею Серединного світу, то асфальтовими джунглями Великого яблука. «У вас досі тварини говорять?» «А, це реклама… Чекай, а що значить – досі?».

 

Дуже здивувало, що головного антагоніста виконуватиме Метью Макконахі. І не тому, що Макконахі назагал грає позитивних персонажів, а тому, що його бачили в ролі протагоніста, Роланда. Та напомаджений, як дівка, гіперсексуальний і безкомпромісно злий, він цілком вписався в образ Людини в чорному. Знову ж таки – в оновлений образ. Фанату важко буде його прийняти, згадуючи свого, уявленого під час читання, Волтера О'Діма. Звісно, Макконахі – не Ентоні Хопкінс, і йому не вистачає таланту, щоб зробити свого незабутнього Ганнібала Лектера. Тим не менше харизма Метью дозволяє образу Роланда проявитися так, як треба – переконливо. Адже саме це було метою – переконати мільйони шанувальників слова і думки короля жахів Стівена Кінга в достовірності перенесеного на екран образу, в адекватності фільму книзі, в тому, що екранізація жива, а не мертвонароджена.

 

 

PS.За «… вежею» віддавна тягнеться шлейф сумнівності і доцільності її екранізації. Тож зараз, коли вона нарешті екранізована, маємо таку собі темну конячку прокату. Її галоп кінотеатрами світу мав би розставити крапки над «і»: чи здатний Кінг стати королем і в кіно, як ним став посмертно Толкін, а за життя – творець «Гри престолів» Джордж Р. Р. Мартін?

04.08.2017