Іван ЛУЧУК

Франківська енциклопедія: у 7 т. / редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інститут Івана Франка НАН України. – Львів: Світ. – Т. 1: Серія «Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники»: А–Ж / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік; передмова М. Жулинський, Є. Нахлік. – 2016. – 680 с.

 

 

Ось уже багато років триває робота над «Франківською енциклопедією». Почалася вона ще в тодішньому Львівському відділенні Інституту літератури імені Тараса Шевченка, трансформованому в 2011 році в Інститут Івана Франка Національної академії наук України. І нарешті маємо первісток – перший том цього ґрандіозного проекту. Загальна кількість томів варіювалася в робочому порядку, але в кінцевому результаті випало сім кульок (як у Сараєво, пригадуючи «Пригоди бравого вояки Швейка»), тобто зупинилися на щасливому числі сім. Тож цей проект заповідається таки буди щасливим, себто успішним.

 

Із передмовою «Епохальний феномен Івана Франка в енциклопедичній систематизації» (авторства Миколи Жулинського та Євгена Нахліка) можна ознайомитися на Zbruči. Там описано, зокрема, і структуру цілого семитомника. Тож зупинятися на цьому не будемо, лише зазначимо, чому саме присвячені томи: перші три – це «Іван Франко і нова українська література. Попередники та сучасники», четвертий – «Іван Франко і давня українська література», п’ятий – «Творчість Івана Франка: Проза і драматургія», шостий – «Творчість Івана Франка: Поезія», сьомий – «Іван Франко і зарубіжні літератури. Попередники та сучасники». Наразі ж поглянемо лише краєм ока на вже виданий перший том.

 

Задля логічного чи формального обрамлення погляньмо на першу та останню статті цього тому. Я у своєму паліндромному ключі волію почати від останньої статті. Це стаття про Івана Жуковського (авторства подружжя Євгена та Оксани Нахліків).

 

Про стандартну структуру статей буде трохи згодом, а зараз погляньмо на постать ювілянта чи соленізанта останньої статті першого тому. Про Івана Жуковського мало хто вже і знає чи бодай чув. До слова, таких забутих чи маловідомих людей тут чимало, тож цей приклад є, зокрема, і показовим. Іван Жуковський (1811–1884) був мовознавцем, педагогічним і громадським діячем, греко-католицьким священиком. Згадаймо його визначніші заслуги. Коли в 1848 році була заснована газета «Зоря Галицка», він став її неофіційним редактором, хоч офіційним видавцем і редактором був Антоній Павенцький, а Жуковський був таки його душею (про що й зазначено в його некролозі). Іван Жуковський був одним з ініціаторів та організаторів, активним учасником «Собору руських учених» у жовтні 1848 року, склав програму зібрання, зачитав її та пояснив на відкритті з’їзду. Жуковський запропонував проект українського правопису на фонетичних засадах. Служачи й далі парохом, у 1848–1853 роках був водночас першим викладачем української (руської) мови у львівській Академічній гімназії. До слова, у 1848 році саме він претендував на кафедру української (руської) мови та літератури, але її віддали Якову Головацькому. Входив до комітету, створеного Міністерством справедливості для перекладу австрійських державних законів українською мовою. Засідав у 1849–1854 роках у раді міста Львова. І ще далі «таке, але інше» (як писав Назар Гончар). А який же ж має стосунок Іван Жуковський до Івана Франка, щоб мати підстави чи навіть право потрапити до «Франківської енциклопедії»? Відповідь знаходимо таку. У Франковій бібліотеці (яка зберігається в Інституті літератури) є примірники двох видань, у яких опубліковані праці Івана Жуковського. Перша – це написана німецькою мовою «Праісторія слов’ян загалом, а особливо русинів, висвітлена з історичного і філологічного боку» (опублікована у книжечці «Третя програма ц.-к. державної гімназії у Львові на завершення 1852 навчального року»), а друга – компаративістична праця про українську мову «Уваги над духом язика руського з поровнанєм того з інними словенськими язиками» (опублікована у «Слові» в 1862 році). І ще Івана Жуковського згадано в уривку зі спогадів Олексія Заклинського «Записки Алексея Заклинского, приходника Старых Богородчан», що його подав Іван Франко у власному перекладі українською мовою у своїй праці «Азбучна війна в Галичині 1859 р.». Ото і всього, але й цього достатньо, щоб бути фігурантом «Франківської енциклопедії». Адже з таких малесеньких крупинок і складається зазвичай щось величне та ґрандіозне.

 

А тепер про схему енциклопедичної статті, яку вибірково проілюструємо першою вже таки статтею (авторства Євгена Нахліка) про Ореста Авдиковича. Стаття має складатися з чотирьох частин: дефінітивної, біографічної, основної (франківської) та бібліографічної.

 

 

Дефінітивна частина. Тут вказано, що Авдикович Орест Львович (псевдоніми: Т. Ал. Зорин, Данило Троян) народився 16.02.1877 у селі Дубківці, тепер у складі села Раштівців Гусятинського району Тернопільської області, а помер у Відні 20.10.1918, похований 1.11.1918 у Перемишлі. І те, що він український письменник, літературознавець, педагог.

 

Біографічна частина. Вказано, що Авдикович народився в родині греко-католицького священика, де навчався (зокрема, закінчив Академічну гімназію у Львові). Працював у Перемишлі, викладав українську, німецьку, грецьку та латинську мови та літератури. Був членом Наукового товариства імені Шевченка. Захворів на туберкульоз спинного мозку. І ще інше. Подано перелік його творів тощо. А зрезюмовано цю частину тим, що Орест Авдикович у найкращих зразках своєї новелістики наближався до «нової школи» в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

 

Основна (франківська) частина. Список стосунку фігуранта до Франка доволі розлогий (багато пунктів евентуальні): коли вперше ознайомився з Франковими творами; коли Франко ознайомився з його творами; коли вони познайомилися; де й коли вони зустрічалися особисто; характер і зміст співпраці (якщо така взагалі була); творчі, громадські та особистісні стосунки; публікування текстів один одного; взаємовпливи чи інтертекстуальні зв’язки; відгуки один на одного будь-де; присвяти; листування; публікація творів відповідного автора у збірниках на пошану Франка; відгуки про їхні стосунки у листах третіх осіб.

 

Послідовність пунктів із цього переліку не завжди мусить бути дотриманою задля систематизації та логічного викладу, що випливає із хронології, змісту та характеру стосунків. Тож погляньмо бодай вибірково, яким чином (і які саме) ці пункти викладені у статті про Ореста Авдиковича.

 

Орест Авдикович, починаючи з 1898 року, мав бажання публікувати свої оповідання в «Літературно-науковому віснику», тож надсилав до редакції свої твори. Іван Франко мав намір умістити в дев’яту чи десяту книжку за 1899 рік котресь із оповідань Авдиковича. Проте, ознайомившись із оповіданням, він повідомив у листі співредакторові Михайлові Грушевському, що воно його не задовільнило: «Оповідання Авдиковича я прочитав, і воно зовсім ні до чого – цілковите дитинство». Все ж наступного 1900 року (том 10) у «Літературно-науковому віснику» було надруковано один із найкращих Авдиковичевих творів – психологічний образок «Така… дурна справа».

 

Про те, що Авдикович міг особисто зустрічатися з Франком, можемо виснувати зі спогадів Катрі Гриневичевої, яка писала, що Франко по суботах збирав в редакції «Літературно-наукового вісника» молодих авторів, і Орест Авдикович також туди приходив.

 

Новелістичні твори Авдиковича отримали прихильні та загалом схвальні відгуки Франка, хоча й не без певних застережень. Зокрема, Франко у статті «Українська література за 1899 рік» поставив в один ряд трьох молодих «надзвичайно плодовитих» новелістів – Ореста Авдиковича, Антона Крушельницького та Євгена Мандичевського, зазначивши: «Усі три новелісти виявили неабиякі здібності, але у всіх трьох, крім добрих речей, трапляються праці ще не зовсім зрілі: їхнє літературне обличчя ще не розвинулось так, щоб можна було про них скласти остаточну думку».

 

У літературознавчих розвідках Ореста Авдиковича є чимало згадок про Івана Франка та поклики на його праці.

 

Будучи викладачем Перемиської гімназії, Авдикович пропонував учням письмові роботи, зокрема, на теми «Хід гадок у “Заспіві” до поеми “Мойсей” І. Франка» і «Сумніви Мойсея». Авдикович був куратором гімназійного драматичного гуртка, який 15 січня 1911 року поставив Франкову драму «Учитель».

 

В основній (франківській) частині статті можуть також бути відображені: наявність рукописних текстів (автографів або списків) фігуранта у фонді Франка в Інституті літератури, наявність книжок цього автора (редактора, видавця) в бібліотеці Франка в Інституті літератури, спільні світлини із Франком. У фонді Франка зберігається коротенький лист Ореста Авдиковича до Наукового товариства імені Шевченка від 25 лютого 1904 року з Перемишля.

 

Бібліографічна частина (твори, література, архіви). Всі три публікації творів Ореста Авдиковича відносяться до 1989 року – у збірниках «Українська новелістика кінця ХІХ – початку ХХ ст.» і «Образки з життя: Оповідання, новели, нариси», а також в журналі «Україна».

 

Із літератури про фігуранта згадано дві публікації: книжку Є. Нахліка «Орест Авдикович – письменник, літературознавець, педагог» (Львів, 2001) та статтю М. Нестлєєва «Нарис одного декадансу (особливості стилю Ореста Авдиковича в контексті доби)» в часописі «Слово і Час» (2014, № 5).

 

Архівні матеріали тут не відображені, але в інших місцях таких відображень чимало. От візьмімо хоча б наступну (другу) статтю з цього першого тому – про Ореста-таки, але вже Авдиковського. Там відображено таке: «Арх.: [Зб. Ліричних віршів і новел А. 1866-67] // ЛННБ. Ф. 1 (НТШ). Спр. 441». Мається на увазі, що згадана збірка зберігається у фондах Львівської національної бібліотеки імені Василя Стефаника.

 

Сливе у кожній із статей цього першого тому «Франківської енциклопедії» можна знайти якусь цікавинку. Це цілі поклади корисної інформації, яка може стати у пригоді всім, хто цікавиться життям і творчістю Івана Франка. Перший том «Франківської енциклопедії» – це направду перша миля семимильного кроку в сучасному франкознавстві.

 

27.07.2017