Українці й незчулися, як від дня парламентських виборів минуло півроку. Всенародне волевиявлення відбулося 28 жовтня, а перше засідання новообраної Верховної Ради пройшло 12 грудня.
Півріччя — немалий термін, але якщо на календар спроектувати здобутки нового парламенту в законодавчій чи й загальнополітичній сфері, то проекції виявляться дрібненькими.
У таборі опозиції вибори-2012 називали «боєм за Україну». Але вирішальними ці вибори не були. Насправді опозиційний рефрен мав загострити увагу на доленосності та визначальності голосування, а отже, привабити опозиційний електорат до виборчих дільниць. Натомість ще один «бій за Україну» виявився лише… ще одним.
Добре, що не триста
Найважливіший підсумок виборів-2012 полягав у тому, що внаслідок волевиявлення Партія реґіонів недоотримала мандатів для реалізації ідеї-фікс — назбирати в парламенті 300 голосів. Конфіґурація з конституційною більшістю усунула б будь-які бар’єри чи обмежувачі для ПР (хоч їх у партії Віктора Януковича й без того часто не бачать). Зокрема, ліквідувала б перепони для прожекту, що його зараз плекають на Банковій, — зміни Конституції. Брак 300 голосів спонукає владу миритися з чинним конституційним ландшафтом або ж починати авантюру зі всенародним референдумом.
У найпродуктивніші дні парламентської роботи Партії реґіонів вдається закумулювати близько 250 голосів. За константу наразі можна брати 244 нардепів — саме стільки парламентарів узяли участь в досі сумнівному, але вже законному (бо є рішення суду, є підпис президента) засіданні Верховної Ради в актовому залі будинку комітетів. Отож до конституційної більшості ще треба схилити/примусити/перекупити 56 депутатів.
Фактично український парламентаризм зберіг статус-кво, сформований у 2010 році (щодо пропорції більшості та меншості). З тією корективою, що на зміну «помаранчевому» тандемові НУНС+БЮТ прийшов тріумвірат «Батьківщини», УДАРу та «Свободи».
Шанси на перемогу опозиції були примарними. А останні події з «тушками» та внутрішніми чварами засвідчують також, що навіть якби трійко опозиційних фракцій спромоглися на парламентську більшість, то вона була б нестійкою та леткою. І збирати голоси опозиціонерам було би ще важче, ніж «реґіоналам».
Власне кажучи, Партія реґіонів не має не лише конституційної більшості, а й реґулярної. Явка нардепів на голосування далека від номінальної кількості голосів, які назбируються під час розгляду законопроектів. Тож опозиція з перших днів піднесла на щит ідею персонального голосування, аби послабити потенціал супротивника.
Попервах Яценюк, Кличко й Тягнибок домагалися запуску сенсорної кнопки, але зрештою пристали на вуаєристські методи: віднедавна спікер зобов’язаний поновно ставити законопроекти на голосування, якщо в сесійній залі буде задокументовано неособисте волевиявлення. Відтак у ложі преси з’явилися нові кадрові одиниці — помічники, які спостерігають за волевиявленням згори й у разі чого надсилають сиґнали донизу. А депутати більшості змушені голосувати з-під газети, поли маринарки чи інших сховків. Або — проводити закриті збори у стилістці путчу. Або — реєструвати проект закону про те, щоб рішення у ВР ухвалювала відносна більшість голосів з-поміж присутніх, про що недавно заявляв Олександр Єфремов.
До речі, опозиція мала б готуватися: в майбутніх скликаннях (а може, й у цьому) за її голосуванням теж спостерігатимуть з далековидів.
Опозиція з ефектом
Ще одним подразником, крім неособистого голосування, у Верховній Раді стало мовне питання. Вимогу розмовляти в сесійній залі українською поставила руба фракція «Свобода», а відтак її підтримала й «Батьківщина». Через це парламент теж перебув у блокаді кілька днів.
Власне, блокування трибуни — головне, чим пописалися фракції опозиції у ВР-VII.
Як на це реагує виборець?
За даними свіжого опитування громадської думки, яке виконав Центр ім. Разумкова, 31,4% українців думають, що діяльність опозиції стала ефективнішою, ніж у минулому скликанні. Ще 36,3% не зауважили змін. А 16,6 побачили реґрес у діях парламентської меншості.
В реґіональному розрізі діями опозиції найбільше вдоволені на Заході: ріст ефективності супротивників Януковича зауважили 46,3%. Найбільше скептиків, природно, на Сході. Для більшості «східняків» опозиціонери не створили сюрпризів: 41,7% вважають, що дієвість «помаранчевих» не змінилася.
До речі, в суспільстві зафіксовано й певне зростання симпатій до опозиції. За даними того ж таки опитування, рейтинґ «Батьківщини» у квітні зріс проти березня на 4% — до 18,4%. Майже на 3% збагатився УДАР (до 15,5%). Натомість трохи втрачає «Свобода»: партійців Тягнибока підтримують 9,3%, і це майже на відсоток менше, ніж у березні (втім, цей показник «проковтує» допустима похибка).
Люди системи
Навіть з нових соціологічних настроїв зрозуміло, що за наявності пропорційної системи на виборах парламентську більшість формували би фракції опозиції. І звідси виплиає ще один поствиборчий висновок: українська виборча система є недосконалою й не відображає реального волевиявлення українців. Її «збочення» виявляється в тому, що політичні сили, які здобули на минулих перегонах найбільше голосів у загальноукраїнському окрузі — 49,94%, — не мають більшості в парламенті. Остаточного фасону парламентові тепер задають мажоритарники. Це, до речі, заслуга не лише Партії реґіонів, а й опозиції: закон про вибори саме в такому форматі підтримала частина нинішньої «Батьківщини».
Рецептом, який міг би вирішити ситуацію, називають ідею з «відкритими списками» — систему, коли виборець голосує за конкретну партію й самотужки визначає почережність кандидатів у списку. Головним супротивником цього механізму виступає Партія реґіонів, яка дедалі частіше оголошує намір повернути в Україну систему виборів 1990–1998 років — чисту «мажоритарку». Але не варто мати ілюзій і щодо опозиції. Ідею «відкритих списків» ще 2006 року пропонував Юрій Ключковський, але тогочасні БЮТ і «Наша Україна» не палали аж таким ентузіазмом, аби конвертувати проект у закон.
Їхній мотив був і є очевидним. Якщо віддати виборцеві право самому визначати пріоритетність кандидатів, опозиція втратить можливість ставити на прохідні місця списку кандидатів кшталту Табалова чи Немілостівого. А від цієї практики опозиціонери, на жаль, відмовитися не можуть.
Звісно, можна покладати певні надії на те, що усталений орнамент бодай якось допоможе змінити європейська спільнота. Бо одна з вимог ЄС напередодні саміту «Східного партнерства» — змінити виборче законодавство. Авжеж, цей пункт губиться у затінку «питання №1» — звільнення Юлії Тимошенко, а проте, можливо, саме це до певної міри посприяє деполітизації проектів щодо виборчої системи і зніме з виборчих ініціатив зайву напругу.
Особистість чи пересічність?
І ще раз про «вирішальність бою». Ніч проти 29 жовтня справді була гарячою. Кремезні братки на виборчих дільницях, завзята боротьба за підрахунок голосів, стихійні мітинґи на захист результатів — усе наштовхувало на думку, що дух протесту в Україні отримує новий ковток повітря, а опозиціонери здобули досить запалу, аби змінити ситуацію у сесійній залі на краще.
Скільки було мажоритарних округів, де велася відчайдушна боротьба! Скільки всього ставилося на кін! Кандидати з «вищої ліґи» кинулися у горнило змагань, сподіваючись стати першим номером принаймні в своєму окрузі — а може, й на вищому рівні, якби поталанило. Не можна судити за кожного з них, але частина кандидатів планували зберегти цей вогонь для подальших справ у сесійній залі. Чим це обернулося? Промовистий факт: помічники одного з депутатів, який переміг у Західній Україні, кажуть, що чоловік за кілька місяців роботи у Верховній Раді сильно розчарувався. Іноді його навідує думка все це облишити і скласти мандат. Добре, коли в частини депутатів ще є частина сумління, доступна внутрішнім докорам. Хоча більшість влаштовує роль статистів: коритися руці Чечетова, з-під газетки натискати на сусідські кнопки, грати роль живої силової маси. Часом не віриться, що їх влаштовує така дрібна роль. Який був сенс так боротися за першість, щоби потім стати «одним із», пішаком?!
Сама ж боротьба за округи тривала теж недовго. Спершу в списку опозиції було 15 мажоритарних округів, де будь що належало обстояти перемогу демократії. Пізніше список «проблемних округів» звузився до 5. І теж пройшов свою «еволюцію». Якщо попервах опозиція обіцяла встановити перемогу своїх висуванців за даними «мокрих печаток» або ж обстояти вікторію в судах — і ніяких тобі перевиборів, то тепер вже й перспективи перевиборів не видно. Днями з'ясувалося, що Конституційний Суд аж 4 місяці не міг узятися до розгляду клопотання щодо повторних виборів. А коли таки взявся, то вирішив, що це не в його компетенції. Долю перевиборів знову перекинули на Печерські пагорби (на одному — Верховна Рада, на іншому — Центрвиборчком). До речі, суддя-доповідач у цій справі, Дмитро Лилак, після неї подав у відставку… Коли ж тепер відбудуться вибори у п'ятьох округах (а точніше, в шістьох, бо один з ВО звільнився у Криму після призначення Павла Лебедєва міністром оборони) — невідомо.
Насправді також не зрозуміло, чому Партія реґіонів не дає провести ці вибори. Їй вистачає хисту зневажливо ставитися до цілих трьох опозиційних фракцій. І за теперішнього знаменника сесійної зали ці півтузіня депутатів не є визначальним чисельником. Тим більше, що з кожним депутатом можна «попрацювати» віч-на-віч, можна й намацати «тушку» чи спокусити комітетом.
А можна взагалі атакувати мандат народного депутата за сценаріями, вжитими до Павла Балоги чи Сергія Власенка. Власне, ось це й є ціна виборів. Колись казали: головне не те, як голосують, а те, як рахують. За останні півроку ця теза набула нових варіацій: тепер і те, як рахують, — не запорука.
***
Штрих на завершення: невдовзі після виборів прокуратура повідомила про те, що за фактом виборчих порушень заведено 9 кримінальних справ, із них 5 стосуються підкупу виборців. Станом на 30 квітня в базі Єдиного державного реєстру судових рішень нема жодного вироку в категорії «злочини проти виборчих прав», ухваленого після 28 жовтня. Нещодавно також відмовлено в порушенні кримінальної справи за фактом фальсифікації актів, на підставі яких визнали недійсним голосування у 94-му окрузі, де балотувалися Віктор Романюк і Тетяна Засуха. Сьогодні Романюк перебуває за кордоном; на нього заведено карну справу.
08.05.2013