Рішення Нобелівського комітету щодо присудження Нобелівської премії Ласло Краснагоркаї очікувано викликало цілу зливу коментарів – здебільшого, звичайно, повʼязаних із літературним доробком угорського письменника, твори якого тільки починають бути відомими українському читачеві.
Для мене ж важливим виявилося дещо інше – як так сталося, що письменник, який присвятив свою творчість молодості у химерності комуністичного «веселого бараку» Угорської Народної Республіки Яноша Кадара, сьогодні виявився жорстким критиком популістської Угорщини Віктора Орбана? Як так сталося, що антиутопії Ласло Краснагоркаї не стали цілющими ліками для угорського суспільства, натомість зробили його легкою здобиччю талановитого демагога? Так, мені можуть сказати, що література нікого ні від чого не лікує – це очевидно, але ж вона створює у суспільстві певну атмосферу, окреслює «червоні лінії» моральності, через які не варто переступати, якщо не хочеш пошитися в дурні. Тим більше, що Ласло Краснагоркаї – не письменник з башти зі слонової кістки, а добре відома своїм співвітчизникам людина, за творами якої популярні режисери знімали культові угорські стрічки. І що? І виявилося, що ці стрічки мали на угорське суспільство та його вибір майбутнього приблизно такий самий вплив, як «Покаяння» грузинського режисера Тенгіза Абуладзе – на суспільство радянське і пострадянське. Покаялись на сеансі – і пішли собі шукати нових вождів. Хороших.
Можливо, раніше я написав би, що проблема насамперед у відсутності в таких суспільств демократичного досвіду. І дійсно, коли угорцям доводилося жити у вільному суспільстві відповідальних людей? Їхній потяг до свободи раз за разом знищувався російським багнетом – і люди залишалися без жодного реального впливу на власну владу, так що їм хіба доводилося втішатися тим, що в їхньому «бараку» дійсно більш веселе й ситне життя, ніж у сусідніх. Або росіяни, в історії яких був один-єдиний день вільно обраних Установчих зборів – так чому ж треба дивуватися, що за недовгий час після краху Радянського Союзу російські мешканці також опинилися в літературній утопії – у романі «Москва 2042» блискучого сатирика Владіміра Войновича. Як і Ласло Краснагоркаї, Войнович написав свою антиутопію ще в комуністичні часи, але згодом виявилося, що це не сатира про минуле, а розповідь про майбутнє.
Красногоркаї з його апокаліптичним баченням життя і дещо меланхолійною вдачею сховався від Орбана і його Угорщині у ностальгійному Трієсті, італійському уламку Австро-Угорщини, що колись послужив притулком для іншого вигнанця, Джойса (також нездатного змиритися з реальністю післявоєнної Ірландії). Войнович, навпаки, остаточно повернувся до Росії якраз у зеніті путінізму, коли політичне й громадське життя завмерло, поступаючись чекістській сваволі. Саме тоді, коли Войнович повернувся до Москви, я відчув пустку на бульварах російської столиці – і зрозумів, що мені нема чого розповідати про російську політику, бо її більше немає. А Войновичу, навпаки, подобалося жити просто на сторінках власної книги, і коли я запитував його, як йому ведеться у «Москві 2042», він тільки хитро примружувався. Втім, все це саркастично викладено в його останньому романі «Малиновий пелікан».
Отже, не є таким важливим, чи жахається письменник зла й тікає від нього, як Ласло Краснагоркаї, – чи насміхається над ним і готовий перебувати в його епіцентрі, як Владімір Войнович. Головним є те, що суспільства, позбавлені усталених демократичних традицій, продовжують у нестямі танцювати своє сатанинське танго зі злом і дурістю прямо на краю провалля. А справжньою сенсацією, що робить нобелівку Ласло Краснагоркаї актуальною для всіх, є те, що до цих позбавлених демократичної сталості суспільств у безсоромному танці приєднуються і суспільства, які ще вчора здавалися нам маяками й взірцями демократичної традиції.
12.10.2025