Маріанна Кіяновська. Бабин Яр. Голосами − К.: ДУХ І ЛІТЕРА. – 2017. – 112 с.
14 серпня 2016 року Маріанна Кіяновська написала на своїй сторінці у фейсбуку: «Мене тут питають, чи я єврейка. Я не єврейка. Думаю, що в моїх жилах єврейська кров не тече. Але я людина. Я можу відчувати те, що відчуває інша людина. Я можу уявити, що відчували євреї, коли їх вели на розстріл. Або що вони відчували перед брамою до крематорію. Тому пишу: «я Рахиля». Бо я можу відчути себе Рахилею. «Я — Рахиля». І так, я лишила нині оту валізку на дорозі у куряві. І понесла у Бабин Яр тільки своє єврейське ім’я і дуже багато болю».
У цьому дописі Кіяновська актуалізує важливе для мистецтва питання — право на висловлювання, право на інтерпретацію чужого досвіду. А разом із тим проблематизує межі національного та можливість виходу за ці межі. Чи ми готові ховати лише «своїх» мерців і оплакувати тільки власних небіжчиків?
Інша річ — чому книжка «Бабин Яр. Голосами» з’явилася саме тут і тепер і чому я пишу про неї. Євреї стали жертвами Голокосту через свою єврейскість, Інакшість. Тобто єдиною їхньою провиною було те, що вони євреї. Але роль жертви завжди є вакантною. Особливо під час війни. Скажу навіть більше, на війні всі — жертви, бо окрім смерті, поранень, руйнувань та втрат, існують біль та психологічні травми, які десятиліттями передаються з покоління у покоління. Через мовчання зокрема:
...біль
це місце в майбутньому
місце яке несеш із собою в майбутнє
діти його успадковують і діти дітей
я став біль.
Кожен воліє бачити лише власні травми, власний біль, часто відмовляючи іншому в праві на страждання. Так було під час Другої світової, так є під час російсько-української війни в Донбасі. І позиція байдужості та відсторонення від страшного досвіду, який маркується як чуже горе, як те, через що не варто перейматися, загрожує взаємною глухотою та не менш страшною війною «своїх правд» у майбутньому. В той час як співчуття і намагання встати на позицію жертви уможливлює порозуміння і усвідомлення того, що відбувається. Відбудеться. Відбувалося. В Бабиному Яру зокрема. Звісно, ніхто не може змусити співчувати, так само як і не вважати Голокост приватною справою євреїв. Але Бабин Яр є частиною української історії незалежно від того, лежать там українці чи ні, незалежно від того, хочемо ми про це пам’ятати чи ні. Жертви та їхній біль не мають національності, так само як і злочини. І в цьому сенсі книжка «Бабин Яр. Голосами» — це спроба зрозуміти (почути?) майбутнє через минуле, війну сьогоднішню через звернення до війни попередньої, подолати мову ненависті створенням наднаціональної мови жертви.
Мінімалістське оформлення обкладинки зі світлиною Бабиного Яру у вигляді дубового листя одразу задає координати сприйняття: Київ, війна, смерть, яр, пам’ять. Окреслюється час (1941-1943 роки) та місце. Хоча назва і без того не залишає сумнівів щодо змісту. І тут треба зазначити, що в 64 віршах (а загалом їх було написано 302), з яких складається книжка, лунають не лише голоси тих, кого було вбито просто в Бабиному Яру, а й голоси тих, кого було застрелено під час облав, тих, хто переховував і переховувався, і це не лише голоси євреїв, але про це нижче.
Наче «Книга буття», хоч асоціації виникають швидше із книгою небуття (хто кому помер, кого кому вбито), твір починається з вірша про створення образу матері:
придумати маму нехай буде хаву таку щоб була моя
щоби голову мила мені щоб була чи просто була зі мною, —
бо лише матір Єва-Хава дає життя, лише матір пам’ятає всіх своїх дітей по іменах. Матір як початок власної історії, пам’яті про себе, як відтворення генеалогії (тут і кревність, яка в євреїв ведеться за материнською лінією), як пошук власного коріння. Інакше кажучи, спочатку була жінка, і голоси, які ми чуємо у віршах, — її діти, в яких єдиний голос крові та спільна доля. І разом з тим у першому вірші виразно звучить голос автора-Адама, на якого покладено важкий тягар говоріння і називання речей своїми іменами — «важкі механізми придумувань».
Важкість говоріння («у мене розлад мови розпад світу», «не маю слів це як параліч мови / знечулення не біль а щось за ним»), праця говоріння, необхідність говоріння, біль говоріння («вірш який роботу робить Божу / а тоді роздряпує лице») — одна з найважливіших тем у збірці. Велика трагедія завжди вимагає пошуку відповідної мови. Але тут: і робота з травмою (у психологічному аспекті зокрема), і емпатія як спроба вслухатися та почути іншого та Інакшого, і вивільнення болю, і проговорення як усвідомлення, і фіксування в слові, бо мова — універсальний носій пам’яті. Вже не кажучи про емоційні та мнемонічні особливості поетичного висловлювання. Ці 64 вірші — пам’ятання та запам’ятовування водночас.
У цьому сенсі кожен вірш у книжці стає способом ідентифікації, а реконструкція голосу жертви — процедурою впізнання трупа та перепохованням. Належним похованням. Невипадково у збірці так багато власних імен. Забуття ніби долається називанням.
У цій реконструкції голосу жертви та голосу свідка Кіяновська відходить від виниклих в повоєнній літературі перформативів «я там був» і «мене там не було», використовуючи замість них «я свідчу» та «я говорю» (що дорівнює «не можу мовчати»). Вибір саме такого наративного режиму дозволяє, з одного боку, уникнути непричетності, дистанційованості та оцінності, а з іншого — зробити акцент на ідентифікації з жертвою і привласненні її пам’яті як своєї. Це не претензія на правдивість в історичному чи документальному сенсі, це зміна оптики та ідентичнісного контексту.
В збірці — 128 імен. Це і євреї, і українці, і нацисти. Вбивці і вбиті, ті, хто переховував, і ті, хто доносив. Більшість із них написані з маленької літери, ніби їх вишикувано в один ряд із словами, які ніколи не були власними назвами, ніби після страшної насильницької смерті носіїв змінилося їхнє написання. До речі, імена фашистів з’являються в тексті (кажу «в тексті», бо книжка сприймається як монолітний твір) лише в передостанньому вірші — так, ніби матеріал опирається їхньому увічненню, ніби автор не хоче викарбовувати імена вбивць на своєму словесному монументі і вносити їх до анналів історії.
У масовій свідомості, в підручниках та популярних статтях історія здебільшого представлена з точки зору завойовників та переможців. Власне, за СРСР пам’ять про Бабин Яр та Голокост на території України було репресовано на догоду створенню великого міфу про непереможний радянський народ. І з цієї точки зору «Бабин Яр. Голосами» — це альтернативна історія очима та голосами жертв воєнного часу, сповнена болю, страху та страждання, в якій всі виявляються переможеними.
Люди, які опинилися в пастці, стали заручниками темних часів, розстріли, облави, доноси, страх, голод, безвихідь та смерть, що торохкотить кістками за кожним рогом, — саме так виглядає світ у книжці Маріанни Кіяновської. Час ніби стискається до маленької кулі і душить киян у своїх металевих обіймах. Все, що відбувається, трактується як останні часи, «кінцесвіття», Судний день, перелам світобудови на кшталт потопу, «смерть цілої епохи», як велика соціальна та культурна катастрофа («зіпсувалась в криницях вода і стовпи вогняні /знаменують останні часи от махають хвостами /плями схожі на кров...», «у києві сталося щось не з жидами а з часом / у часі не стало майбутнього в часі...»).
Разом із тим за цією атмосферою тотального жаху ховається не бінарний світ, не узагальнений образ жертви і не сухі та невиразні цифри. Так, 29 та 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру було вбито 33 771 єврея (подаю цифру, щодо якої нема суперечок), не враховуючи дітей до 3 років, але це були геть різні люди, з різними досвідами, емоціями, інтересами, турботами.
Тут, до речі, варто зазначити, що на сторінках книжки цифри та імена ведуть запеклу боротьбу. Одразу скажу — імен більше. Цифри, рахування людей, як худоби чи предметів, створюють уявне враження маси і тим ніби знецінюють життя окремої людини, знеособлюють її:
мала шуламіта виходить з одної пітьми
й заходить у другу вся чорна в дорожній кіптяві
і три соломони край ями нагі у яру
і все посортовано відчаї речі і тіні.
Нейтральне на позір словосполучення «три соломони» вражає цим знеоособленням. Наче йдеться не про трьох людей (скоріше за все — дітей), а про щось однакове, неживе, посортоване, як уточнюється рядком нижче. Тож присвоєння не індивідуального номеру, а індивідуального голосу — «шлях і спосіб повернення» історичної та суспільної пам’яті.
Більшість жертв-голосів у тексті — люди, заскочені смертю. З різним розумінням того, що відбувається, з різним ставленням до смерті, кожен — із власною історією. Але всі — на межі буття та небуття. Частина із них стоїть в черзі за смертю у тлумі до Бабиного Яру, інші — десь переховуються і чекають на смерть, треті — застрелені у власних будинках, четверті — оплакують вбитих. Тут і голоси тих, хто приречений на смерть, і тих, хто дивом врятувався, і просто хворих чи самотніх (не конче євреїв), яким нема кому допомогти. На момент подій, про які йдеться, це голоси неупокоєних душ, які ще не полишили місця їхнього вбивства, голоси поранених і помираючих, голоси живих, які очікують на смерть, і голоси тих, хто вижив в той чи інший спосіб.
Хто ці люди? Чим вони переймаються? Про що говорять?
Текст є ніби маленькою моделлю міста. Це чоловіки, жінки та діти; коти, собаки та голуби; шевці, скрипалі, вчителі, лікарі та рабини; старі й молоді, одружені та самотні, хворі та здорові, розумні та не дуже; євреї, українці та німці; фашисти, поліцаї, донощики й ті, кого згодом назвуть праведниками Бабиного Яру. Є навіть свої божевільні. Така собі людська мапа окупованого Києва.
Дехто з цих людей, як старенький професор, розуміє, що оголошення з вимогою всім євреям міста Києва прибути на ріг Мельникової та Доктерівської означає смерть:
дід сказав прочитати іще раз дід тихо питає
чи дотямили ми що і нам умирати пора
він говорить миш’як недалеко миш’як під рукою
мама каже він марить не слухай його маячні.
Інші йдуть до Бабиного Яру з цілковитою покорою:
не треба тих всяких думок і не треба ідей
ніхто не питає куди нас везуть і для чого
сказали прибути прибули усі як одне.
В ситуації примусової смерті мова ніби втрачає свою комунікативну функцію, обертаючись на неможливість пояснити будь-що собі, переконати близьких. При цьому вірші мають дуже велику щільність, почасти цей ефект посилюється відмовою від розділових знаків, хоча Кіяновська не є автором, який свідомо та послідовно їх не вживає. Слова ніби насуваються одне на одне, мова перетворюється на потік, без вдихів та видихів, так, ніби кожне слово завдає страшенного болю, а говоріння забирає всю енергію. Але разом із тим, як у вірші «у мене куля під язиком точніше гільза присмак металу...», говоріння стає спробою уповільнити час, заговорити смерть, прирівнюється до дихання, до життя («ти мусиш дихати говорити»).
Неодноразово підкреслюється приреченість та цілковита безпорадність людей. Навіть сльози перестають працювати як дієвий механізм подолання страху та виштовхування болю за межі власного тіла:
без розради в сльозах бо ніхто тут здається не плаче
ця беззахисна смерть не розділена всіх з усіма.
Так само втрачають силу голоси людей, чия діяльність зазвичай вважається рятівною. Слова рабина не дають втіхи («ребе вчив що ніхто не вічний тепер мовчить / кулеметна куля його впіймала і все минуло»), вчителю нема кого вчити («я б сказав їм якби ще учив не вбивайте ніколи...»), лікар позбавлений можливості лікувати.
Люди збирають валізи, наповнюють їх речами, ніби йдуть не в останню путь, ніби їх не буде вбито («тільки ключ і листи фотографії брошка і гроші», «я взяла теплий плед трохи хліба і трохи води», «я з наплічником алік з валізою й віолончеллю»). Колишня балерина переймається через те, що не вбралася у гарнішу й теплішу кофтину («я ще думала вранці що треба кофтину вдягти / ту привезену з кантиком білим бо вже прохолода / дуже гарна була і улюблена ще до війни»), хтось хоче курити. Побутові дрібниці, якими насичені свідчення жертв, поряд із розстрілами виглядають жалюгідними та недоречними, демонструючи хиткість терезів між життям та смертю, коли раптом все звичне та улюблене втрачає вагу і стає надто легким. Інерція життя, в якому насправді життя вже майже немає, виглядає як гірка посмішка долі. Але реакція на трагедію під час трагедії і мова про трагедію з пізнішими рефлексіями щодо неї — різні речі. Тому голоси-жертви в книжці здаються засліпленими, позбавленими розуму:
хто відчинить вікна двері віка повіки
мені аврамові
аврамовому народу.
Але й ті, хто вижив, не знаходять розради, бо трагедія Бабиного Яру ніби висмоктує з них життя, травмує без права на повноцінність. Тож поняття «вижити» та «вціліти» в цьому контексті виглядають як слова, що не мають нічого спільного:
щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні
вціліти це інше ніж вижити голосу ради
бо вижити в цій перепроклятій богом війні
подібно до зради і вдруге до смертної зради
У тих, хто вижив, з’являється комплекс провини, відчуття зрадництва. Біль розростається і заповнює сторінки, наче ракова пухлина. Біль досвіду, біль пам’яті.
На смерть люди теж реагують по-різному. Когось охоплює страшенна жага життя («біль у тілі пульсує і хочеться жити як перше»), когось — злість через неспроможність нічого вдіяти, комусь страшно, а хтось не має ані краплини страху («я не боюся ні кулі ні справді нічого / біль я і більше ніж біль...»), інші сприймають смерть як кінець стражданням («ці облави це спосіб померти принаймні для мене / дуже шкода усіх цих людей але в енкаведе / поламали мою праву руку і душу»), треті — як спасіння, бо в Києві панує голод («а вдома речей бракує / міняти на крупи й хліб / тож смерть це тому і діло /що й голод почавсь якраз»). Усвідомлення приреченості межує з повним нерозумінням того, що відбувається («зусібіч напирають спітнілі стривожені люди / і ніхто з них не вірить не вірить не вірить не вірить мені /нас ведуть убивати нічого в нас більше не буде», «хтось вітається з кимось сміється кричить до зв’язку»).
Серед голосів-жертв дуже багато дітей. І не лише тому, що до Бабиного Яру німці гнали переважно жінок, дітей та старих. Голос дитини, яка продовжує грати в ігри, просити їсти, плакати, потребувати захисту — символ загальної безпорадності. У світі дорослих дітям рідко надають право голосу, ніби дитина не може розповісти правильно, ніби її досвід не важливий. Але в дітей інакше відчуття страху, тому їхні свідчення часом є яскравішими та відвертішими за дорослі.
Діти у віршах Маріанни Кіяновської реагують на світ, що зійшов зі своєї осі, теж геть по-різному. Хтось свариться через скляну кульку, хтось просить груш та кавунів, хтось боїться не смерті, а спізнитися, бо вдома чекає мама.
Ось хлопчик мріє про пряники, голубник, автомобіль, говорячи:
я виживу і стану просто татом
таким як мій або як тато раї
у мене буде пряників багато
я буду татом тато не вмирає, —
і в цьому «тато не вмирає» відлунює сучасне «герої не вмирають».
А ось хлопчик, батька якого вбили, і родина якого взялася переховувати єврейського малого Яшу, чия рідня — у Бабиному Яру, раптово та несвідомо дорослішає і як старший чоловік серед усіх збирається захищати свою українсько-єврейську родину:
я не дуже єврей тільки трішки беру молоток
і кладу під подушку щосили усіх захищати
головне не заснути а німці кати і козли.
І додає:
мама каже сусідка марина напевно доносить
яшу треба сховати тепер ми євреї усі, —
бо сховати єврея означає стати євреєм, ні, навіть більше — скласти смертний вирок своїм рідним дітям.
Серед основних локусів у книжці фігурують Бабин Яр, вокзал, вулиця, будинок, шлях. Тобто місця, що стають важливими під час війни та небезпеки, — місця втечі, переховування та смерті. Наскрізний мотив дороги — до Бабиного Яру, із землі на небо, із життя у потойбіччя — та ходи, постійного крокування робить текст динамічним, об’ємним, додає йому кінематографічності. Люди вихоплюються із страшної рухливої темряви променем світла і тільки тоді починають говорити: без підготовки, без попередження про зйомку, намагаючись сконцентруватися на головному, — і так само раптово зникають. Ніби плівка обривається (пострілом?)
Хоч Кіяновська працює з широким спектром реакцій, емоцій і інтонацій (особливо вражає пісня Вірки, в якої вбили чоловіка-єврея Давида, з моторошними фольклорними повторами), майже всі історії в книзі уривчасті, як осколки. За ними неможливо реконструювати все життя вбитих. Вони ніби спрощені до родових понять: чоловік або жінка, старий або молодий тощо. Така фрагментарність проговорювання підкреслює те, що ці життя не були прожиті повністю, їх перервали в насильницький спосіб. Всі ці розповіді діряві, наче прошиті кулями, побиті, покалічені, як ті, кому вони належать. У цьому сенсі «Бабин Яр. Голосами» — книга-калейдоскоп.
І водночас ця книга — тяжка молитва і великий тужливий плач. Плач Рахилі, матері скорботи:
вірш ненатлий вірш у високості
йду з ним як рахиль у вифлеєм
сине туги вірше беньяміне
сам у полі воїн сам же й рать
в кублах сліз отруйне кровоспинне
сигми літер стигмами горять.
«Рахиль плаче за дітьми своїми, не хоче потішена бути за діти свої, бо нема їх…» (Єремія 31:15) Плаче Рахиля за дітьми своїми, яких Ірод наказав повбивати у Віфлеємі та по всій околиці. Плаче Рахиля за дітьми своїми, яких було вигнано з домівок, з життя, з пам’яті та вбито в Бабиному Яру. І 64 вірші, що увійшли до книжки «Бабин Яр. Голосами», — спроба пройти їхній шлях у зворотному напрямку. Через слово — до пам’яті — до життя в житті інших.
Можна сказати, що головним героєм книжки «Бабин Яр. Голосами» є смерть, яка приймає подоби різних людей і кричить на всі голоси. Можна сказати, що ця збірка — трагедія без героя про велику братську могилу людей різних національностей та Вавилон мовчань («але тут у нас перемішано не мови а мовчання і кості»). Можна сказати, що це твір для великої кількості голосів. А саме — для хору, приреченого на смерть. Як зауважила Маріанна Кіяновська в одному з інтерв’ю (посилаючись на вислів Бродського із Нобелівської промови: «У справжній трагедії гине не герой, гине — хор»): «Мені написалася смерть хору».
Чи можливий катарсис після загибелі хору? Google каже, що Бабин яр працює 24 години на добу.
Ія Ківа, м. Київ
=========================
МАРІАННА КІЯНОВСЬКА
з «БАБИН ЯР. ГОЛОСАМИ»
***
наповнити очі такими сльозами щоби не текли
солонішими аніж сіль кам’янішими аніж камінь
і дім збудувати з усього що всюди й не знати коли
було у дитинстві у небі в пісочниці під руками
придумати маму нехай буде хаву таку щоб була моя
щоби голову мила мені щоб була чи просто була зі мною
називаючи речі в крамниці де хліб молоко але ще по краях
вітрини багато зимового з ковзанки щастя і сухостою
мене уже не рятує ніщо чи ніщо крім можливо сліз
які проламують тло поверхню і дещицю решти тіла
щоби не вмерти я мушу мати в судинах на дні і на дні валіз
важкі механізми придумувань витіснень крила крила --
***
старість насувається коли дізнаюся новини
раніше чотири конфорки означали б нонконформізм
а тільки одна означала б що передумала
та зараз буде уявний липовий чай і розмова з невидимим
який знає де я живу та не кличе до себе і не приходить
аутодеструкція вона не тому що немає а що маю те не моє
і не тому що шия не така як була або руки чи груди
і не тому що в далекім яру на околиці міста
чотири кулі (мабуть) між брунатними нечорнобривцями
а тому що немає снів кожен крик на сходах насправді
щоночі спускаюся у під’їзд чи навпаки піднімаюся аж до неба
і запитую в кожного і з кожним із них говорю
телесику синку не плач мама повернеться це не її долоня
лежала там коло тебе вона до тебе летіла летіла і вознеслась
а ти пішки пішов до неї ще й пішечки і так лебедів івасику лебедів
що я серед білого дня не впізнала тебе і собі не повірила
але наче у яму впала в твоє ячання
семиліточко донечко яка ще минулого тижня мені знайшлась
з закривавленими ногами і з піском та щебенем у волоссі
а я притулила тебе до серця сама питала й сама відказувала
птиця не перелетіла кінь не перебіг якими ж ти слізьми доню
плакала доки осліпла
що за місто вирубане спалені води пожаті і помолочені
за одну лише ніч
я тоді не вміла тебе поховати бо кулі тяжкі і сім чаш божого гніву
тому ти спала в моєму ліжку а я не спала бо не могла
ані їсти ні пити ні дихати ні сидіти ані стояти
тільки зникала семиліточко донечко вся зникала і ніщотіла
вимовляючи слова в найтемнішій темряві голови світила
себе для тебе
ніби скіпку глухої ночі а тоді він явився і ти встала собі пішла
семиліточко донечко безшелесно не озираючись
безшелесно не озираючись наливаю в чотири горнятка
уявний чай
безшелесно п’ємо його тільки я слухаю і говорю
***
вірш яким кричу тому що можу
тільки це робити тільки це
вірш який роботу робить Божу
а тоді роздряпує лице
зведене судомою до кості
і горить антоновим вогнем
вірш ненатлий вірш у високості
йду з ним як рахиль у вифлеєм
сине туги вірше беньяміне
сам у полі воїн сам же й рать
в кублах сліз отруйне кровоспинне
сигми літер стигмами горять
25.07.2017