Кожна пандемія, як і кожна велика війна, відновлює, властиво, перезавантажує есхатологічну перспективу. Ця перспектива була активно присутньою в масовій культурі впродовж усієї епохи Холодної війни з її кінцесвітньою риторикою (хронологічно в цей проміжок потрапляє також і війна у В’єтнамі), тобто майже п'ятдесят років. Пів століття світ жив у передчутті Апокаліпсису: людство мали знищити атомна війна, біологічна зброя, невдала генна інженерія, пандемії – на кшталт тієї, що в «Протистоянні» Стівена Кінга, екологічні катаклізми, метеорити, «термінатори», прибульці, зомбі, мандрівники в часі.
Як не парадоксально, але «потік есхатологій» помітно обмілів після аварії на Чорнобильській АЕС. Чорнобиль був настільки апокаліпсичним, що, як кажуть пожежники, «вогонь зупинив вогонь». І приблизно на тридцять років різноманітні сценарії «кінця світу» – принаймні у Європі – відійшли на задній план. Не зникли, звісно, але на якийсь час зробилися менш суттєвими. До того ж за часом це збіглося з падінням СРСР, ейфорією Європи після возз’єднання Німеччини та у зв’язку з розпадом соцтабору і «парадом суверенітетів».
Тому «кінцесвітність» Френсіса Фукуями, автора статті «Кінець історії?», опублікованої в журналі «National Interest» (1989) за 5 місяців до падіння Берлінської стіни, а згодом і книги «Кінець історії і остання людина» (1992) – по суті є оптимістичною «кінцесвітністю», і в цьому сенсі вона типологічно споріднена з «кінцесвітністю» «Рекреацій» (1992) Юрія Андруховича, що є, як відомо, «Святом Воскресаючого Духу».
Якщо я вже заговорила про «Рекреації», то варто назвати також і три альманахи «Кінець кінцем» (1999, 2000, 2003), про які мені днями нагадала Ірина Старовойт і до появи яких доклався, зокрема, Ростислав Котерлін, але загалом це продукт діяльного співіснування, здається, мало не всіх представників «cтаніславського феномена». На презентації у «Дзизі» третього за порядком альманаху «Кінець кінцем» Котерлін сказав, що поняття «кінець» набуло надзвичайного поширення саме впродовж кількох останніх років і що за попереднє десятиріччя на Заході вийшло декілька сотень книг із «кодовим словом "кінець"» у назві. Мені здається, що ця ремарка Котерліна надзвичайно важлива: постмодернізм змінив ставлення до апокаліпсису, позбавивши його, образно кажучи, «серця пітьми», і детабуював ключові поняття «есхатологій».
Зараз «есхатології» в масовій свідомості прокидаються, причому відразу всі. І пандемія Covid-19 сприймається як каталізатор – принаймні на перший погляд. Але насправді «есхатології» пробудилися, на мою думку, десь після 2012 року, може, трохи раніше. Із цим пов’язані кілька чинників, зокрема масова радикалізація настроїв – глобальна, без перебільшення. Усвідомлення слабкості демократій, розхитаних механізмом функціонування нових медіа і популістами, а також передчуття «кінця світу», що почало витати в повітрі ніби зовсім зненацька, породжують багато одночасних процесів, серед яких – «зникнення» чи то нівелювання політики, руйнування суспільних консенсусів (щодо прав і свобод людини, щодо майбутнього, щодо, так би мовити, кордонів – фактичних і уявних, і в ширшому, і в вужчому значенні цього слова, старих і нових і т. п.).
Пандемія, в принципі, включає низку тригерів радикалізації. Свого часу Жорж Батай розробляв концепцію енергетичного надлишку і показував, що в примітивних суспільствах цей надлишок знаходив вихід через різні форми безмежної розтрати. Наприклад, розтрата проявлялася як обмін дарами, пишне свято з великим надміром їжі (у нас іще досі власне так відзначають Великдень або Різдво) чи колективний ритуал. Але що більше модернізується суспільство, то меншою стає роль сакрального, то меншою є оця безмежна розтрата – і то суттєвішою є функція накопичування. Таким чином, настає етап, коли весь надлишок виявляється нерозтраченим. У роботі «Психологічна структура фашизму» Батай показує, що в основі фашистського руху якраз і лежить цей нерозтрачений надлишок, який вихлюпується через масовий мілітаризований агресивний екстаз.
Проблема в тому, що коли масова свідомість у процесі розгортання пандемії рухається у коридорі есхатологічних сюжетів, виникає небезпечна ситуація крайньої радикалізації та соціального вибуху. Ідея Батая зводиться до того, що фашизм треба описувати через категорії «гомогенного» і «негомогенного» (тобто «іншого», себто іншорідного). Пандемія надзвичайно «гомогенізує» суспільство, причому також і в глобальному вимірі, водночас різко відокремлюється все «іншорідне», яке сприймається як загрозливе чи вороже.
Високий рівень глобальної «гомогенізованості» означає, що під час пандемії практично одночасно в усіх країнах спрацьовують одні й ті ж тригери, відтак одночасно формуються нові соціокультурні феномени – і це саме по собі також є соціокультурним феноменом. Спробую назвати деякі з них.
Наприклад, власне зараз, у ці декілька тижнів березня і початку квітня 2020 року, в усіх країнах світу надзвичайно ослаблюється цілий соціокультурний прошарок – середній клас. Усі розуміють, що власники ресторанів, готелів, непродуктових крамниць, виробники всього, що не є їжею або ліками, перевізники і т. д. зазнають колосальних збитків, але не всі усвідомлюють, що саме середній клас формує найпринциповіші для економіки «ланцюжки» виробництва, постачання і споживання. Синхронне ослаблення середнього класу в реальності цілого глобалізованого світу є абсолютно безпрецедентним явищем, наслідки якого, по суті, неможливо спрогнозувати.
Наприклад, в усіх країнах особливою групою ризику виявилися медики і медпрацівники. У новинах з’являються повідомлення про смерті сотень лікарів, медсестер, водіїв «швидких» тощо, бо вони контактували з інфікованими Covid-19. Але їхні смерті не є соціокультурним феноменом, принаймні не тою мірою, що інший феномен, якого, мені здається, все ще в основному не помічають. Я переконана, що пандемія Covid-19 стане глибокою психологічною травмою для медпрацівників усього світу, причому досвід цієї травми лишиться з ними (і з усіма нами) назавжди. Наразі цей феномен найінтенсивніше проявився, скажімо, в США чи в Італії, де кількість жертв перевищила, відповідно, 44 тисячі й 25 тисяч осіб, що у багато разів перевищує ресурси системи охорони здоров’я. Зрозуміло, що лікарі, які можуть врятувати життя, припустимо, тільки трьом пацієнтам із двадцяти, змушені порушувати клятву Гіппократа. Відтак вони постійно – не з власної волі, безумовно, – її порушують, раз по раз здійснюючи вибір то між молодшим і старшим пацієнтом, то між здоровішим і більш хворим, то за якимись іншими критеріями. Уже самим тільки цим лікарі безповоротно професійно травмовані. Крім того, і всі ці смерті, і безпорадність, і перевтома, і гнів, і страх нищать психіку медпрацівників суто по-людськи. Ще одним аспектом у межах цього ж таки соціокультурного феномену є масові відмови медиків виконувати свої професійні обов’язки. Я переконана, що, по суті, така відмова нічим не відрізняється від дезертирства, бо присяга залишається присягою за будь-яких обставин.
Йдеться не про поодинокі випадки вимушеного порушення клятви Гіппократа, це відбувається одночасно в усіх країнах. Процес охопив або ще охопить мільйони медичних працівників, він буде роз’їдати систему охорони здоров’я, як іржа, фактично руйнуватиме професію і дискредитуватиме – в ціннісному аспекті – особистий життєвий вибір. Оті невидимі речі у глобальному вимірі насправді значно страшніші, ніж формальні дані про смертність від Covid-19 серед лікарів та медсестер.
Наприклад, буквально зараз формується нова соціокультурна ситуація карантинних (а згодом, припускаю, і посткарантинних) «правил для всіх», коли і дуже багаті, і дуже бідні люди отримають у певних аспектах приблизно рівні можливості та майже однакові обмеження. Такі нібито вмотивовані обмеження і згода на «трохи менше свободи», а в процесі – глобальна орієнтованість на нову «політику тіла» з часом можуть повністю змінити наші уявлення про людину і людяність.
І так далі.
Усі названі феномени і безліч неназваних будуть так чи інакше засвоєні на глобальному рівні. Більшість з-між них залишать глибокий слід, відчутний навіть для наступного покоління. Наприклад, уже зараз зрозуміло, що в країни «третього світу» ВООЗ та інші організації, а також найбагатші держави спрямують величезні ресурси для забезпечення там належного рівня охорони здоров’я, і що цього разу ці ресурси у цих країнах нікому не вдасться порозкрадати, а ще, можливо, саме із цих країн у майбутньому рекрутуватимуть медперсонал для ковід-клінік в усьому світі.
Проте зіткнення «гомогенного» і «негомогенного» як глобальне явище може стосуватися і тригерів насилля. Нерозтрачений надлишок, про який говорить Батай, що за певних обставин є чи не найважливішим ресурсом культури, у ситуації занадто тривалої або занадто інтенсивної «гомогенізації» може вихлюпнутися через різні прояви масового афекту, зокрема через пряму агресію. В умовах сучасного світу ця пряма агресія здатна проявитися як хвиля бунтів, локальних сутичок, мінівоєн або навіть у формі якоїсь великої і вже зовсім не гібридної війни – і, кажучи це, я маю на увазі не тільки Росію з її неоголошеними війнами у кількох частинах світу. Якщо «гомогенізація» буде надто довгою або надто непроникною, ексцес може статися де завгодно.
А ексцес назріває. Наразі ми скрізь спостерігаємо специфічну «втому масової культури», бо в умовах повсюдного багатотижневого карантину серіалів і ток-шоу стає явно забагато. Їхній ефект наразі не слабне, але надмір пропозиції (а головне – майже безальтернативність) породжує запит на щось нове або інше. Люди, тотально вирвані з повсякденного життя, перемикаються з серіалів на більш безпосередні «хліб і видовища» – наприклад, на приготування їжі та близьке-віртуальне, а це в основному комп’ютерні ігри та життя в соцмережах. Новини у телевізорі зазвичай не сприймаються глядачами, навіть «просунутими», як продукт масової культури, хоч вони власне таким продуктом і є, відтак їх трактують власне як «новини», натомість новини у соцмережах мають принципово іншу природу і формують уже цілком новий рівень реальності, недоступний «старій» масовій культурі, а отже, вони засвоюються не лише як «близьке», а як «дуже близьке» чи навіть «своє». Засвоюються, як їжа.
Однак і більшість ігор, і більшість новин, і майже всі інші опції близького-віртуального так чи інакше «інфіковані» вірусом гібридного насилля. Про це пише Пітер Померанцев, на це звертають увагу десятки інших дослідників інформаційного простору в цифрову епоху. В наш час насилля заполонило не тільки новини як жанр у старих мас-медіа, а й усі нові медіа, що генерують новини у соцмережах, у тому числі фейкові та вірусні «новини».
Тотальність масово доступних опцій цифрової, віртуальної реальності для проведення вільного часу існувала і раніше, причому щонайменше десять років – у масовому форматі. Однак нинішня ситуація, в умовах карантину і самоізоляції для двох мільярдів людей, – унікальна, безпрецедентна і небезпечна. Ігри, новинні патерни віртуальної реальності, зокрема «новини», індивідуально структуровані з чийогось особистого або псевдо-особистого досвіду, а також спілкування у соцмережах як форма комунікації, навчання, дозвілля і т. д. не є емоційно нейтральними, радше навпаки. Треба нарешті почати усвідомлювати ризики. Віртуальна реальність саме зараз генерує нові патерни гібридного насилля, і цей процес стає дедалі інтенсивнішим, бо загострюється боротьба за увагу якомога більшої кількості людей, конкуренція за кількість переглядів і за кількість лайків. Кожен із нас – мимовільний учасник цього процесу. У поєднанні з одночасністю (підкреслюю: глобальною одночасністю) реакції сотень мільйонів людей на тригери медіа можуть спрацьовувати як зброя масового психологічного ураження, ставши одним із ключових механізмів нового – медійно-«пандемійного» – терору.
Від кінця лютого я живу з постійним відчуттям, наче хтось постійно бомбардує моє почуття безпеки. І я розумію, що в такий же спосіб з дня на день знищується почуття безпеки кількох мільярдів людей. І якщо світ осмислюватиме пандемію через патерни есхатології, це буде одним із найгірших сценаріїв для всіх нас.
Ще задовго до пандемії антропологи й соціологи, аналізуючи різні стратегії взаємодії тіла людини і її свідомості з віртуальним, досліджували вплив цифрових технологій на соціокультурну реальність та розглядали різні «еволюційні» підходи і різні «версії» біополітики. Цифрові технології уможливлюють принципово інший підхід до людського тіла і до свободи розпоряджатися ним, а також абсолютну трансформацію інформаційних та соціальних середовищ та явищ – у зв’язку з тенденціями до масового переходу на дистанційне навчання, дистанційну роботу, дистанційну комунікацію з лікарями, юристами і так далі. Зрозуміло, що в певній тяглості це неминуче спричинить глибинні трансформації на рівні не тільки соціуму і держави, а й на рівні «політики тіла» і «політики свідомості». Уже зараз у Китаї масово застосовують цифрові ідентифікатори, вшиті у тіло, без яких працівники не мають доступу на деякі підприємства, не кажучи вже про алгоритми розпізнавання облич.
На жаль, те, що виглядає як можливості, насправді – пастка. І це не метафора і не перебільшення. Дистанційні контакти – річ набагато крихкіша, ніж може здаватися. Ризики в цьому разі значно більші, ніж суспільна вигода. Інакше кажучи, хто контролюватиме канали комунікації, той, безумовно, контролюватиме і доступ до них, а також, без перебільшення, фізичну реальність світу. Наступне питання може бути сформульоване таким чином: коли і хто отримає засоби, щоб контролювати наші тіла?
Ще в 1970-х роках вчені заговорили про загрозу настання для людства «нового Середньовіччя», але тоді йшлося насамперед про різкий спад рівня грамотності. Зараз розмови про «нове Середньовіччя» ведуться у контексті деяких тенденцій глобальної біополітики. У поєднанні з пандемією Covid-19 це, на жаль, – надзвичайно реалістичний сценарій. Нагадаю, що в історичну епоху раннього Середньовіччя період глибокого занепаду тривав фактично кількасот років.
Парадоксально, але я думаю, що всім буде набагато краще, якщо ми переживемо і осмислимо пандемію Covid-19 не через патерни Апокаліпсису, а як глобальну катастрофу вселенського масштабу.
Тільки в такий спосіб, мені здається, пандемія може стати чинником емансипації (і перезавантаження, і розвитку), а не навпаки. Тому що, в якомусь сенсі, пандемія Covid-19 – унікальний шанс для нашої культури: мало коли соціокультурна трансформація збігається в часі з економічною і політичною. Це велике випробування, надзвичайно жорстокий виклик – але також і спосіб та дійсно рідкісний шанс на к’єркегорівський екзистенціальний «стрибок», на створення «нового майбутнього» замість «старого майбутнього», яке уявлялося-пригадувалося на підставі «старого минулого» і «старого теперішнього».
Михаїл Ямпольський в одній з лекцій сказав, що в катастрофі є щось таке, що унеможливлює повернення в минуле, в попередній континуум. З точки зору теорії катастроф, пандемія – катастрофічний перехід в інший стан, причому не тільки на рівні економіки чи нових поведінкових «карантинних патернів», а й на рівні повсякденних практик і масової свідомості. Тут головне питання – хто і як будуватиме дискурси.
А отже, відповідь на питання про те, яким буде світ після пандемії, надзвичайно проста: він буде таким, якими будуть дискурси. А дискурси будуть такими, якими ми їх спільно збудуємо. У ці дні все ще триває отой унікальний світотворчий момент, коли «слово» може буквально втілюватися у «тіло» – причому на рівні абсолютно матеріальному. Саме зараз наша щоденна дійсність і наше майбутнє значною мірою залежить від творців дискурсів та від їхніх середовищ – і від здатності цих середовищ до радісної, оптимістичної і водночас прагматичної взаємодії.
Я це бачу так, що суспільство, починаючи від еліт, але насправді так чи інакше ціле суспільство в Україні, ціла європейська спільнота, мільйони чи мільярди людей мають мати відкритий (і це принципово) проєкт майбутнього, тобто суму різних, але не взаємовиключних проєктів, властиво – проєктів-можливостей, пам’ятаючи, що жорсткі, агресивні, «гомогенні» проєкти утопій, як у комуністів чи в гітлерівців, спричиняють безпрецедентно жахливі наслідки. Ці проєкти-можливості могли би бути об’єднані спільним «відчуттям майбутнього». І при цьому треба, щоб існував потужний і одночасний запит на проєкт майбутнього – і від еліт, і «знизу».
Одночасний запит на проєкт майбутнього – і від еліт, і «знизу – це дуже важливо. Без цього одночасного запиту, причому саме зараз, великий шанс на наступну модернізацію може виявитися змарнованим.
Мало хто пов’язує аварію на Чорнобильській АЕС і утворення Євросоюзу в його теперішньому статусі. Тим не менше, я припускаю, що якраз Чорнобильська катастрофа стала остаточним каталізатором втілення грандіозного проєкту Європейської спільноти власне в його нинішньому масштабі, хоча, безумовно, перші кроки до об’єднання було здійснено ще в розпал Холодної війни. У кожному разі, Єдиний європейський акт, який визначив стратегію і цілі Європейської інтеграції, хоч і був підписаний у лютому 1986 року, набув чинності допіру 1 липня 1987 року, тобто коли він отримав підтримку на національних референдумах. Я вважаю, що Єдиний європейський акт отримав абсолютну підтримку в більшості країн, де пройшли референдуми, насамперед тому, що майже всі ці референдуми відбувалися відразу після Чорнобильської катастрофи.
Пандемія Covid-19 вимагає і неминуче вимагатиме як «наднаціональних» рішень, пов’язаних, скажімо, з дотриманням карантину і системою карантинного контролю, з коронабондами, так і прицільно «національних». Навіть уже зараз у зв’язку з пандемією уряди окремих держав приймають тимчасові постанови, скажімо, щодо гарантій для мігрантів. Крім того, втілюються різноманітні інші заходи, в тому числі узгоджені з ВООЗ та МВФ. Але серед усіх цих рішень повинні бути не тільки спрямовані на збереження життя і здоров’я, а й такі, які захищають людяність, емоційну і ціннісну «якість» людини як індивідуума, «вашу і нашу свободу».
Я виразно уявляю цей гіпотетичний ланцюжок: від пандемії Covid-19, мисленої як катастрофа, через єдність і солідарність країн усього світу, через стадію переосмислення, наприклад, окремих аспектів ідентичності й суверенності – й аж до втілення проєкту майбутнього.
Таким спільним для всіх і на мікро- і на макрорівні проєктом – і реальним шансом на загальнолюдський модернізаційний процес – може бути, наприклад, ідея комплексного, стратегічного, глобального формування через «складну культуру» «складної людини». Бо без «складної людини» немислимі ні високі технології, ні справжній креатив, ні еволюція суспільства споживання до умовного «суспільства майбутнього».
23.04.2020