У червні у “Видавництві 21” в рамках серії “Бібліотека Українського ПЕН” вийшла друком книжка Ії Ківи “Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі”. До цієї збірки ввійшли 10 інтерв’ю з провідними білоруськими авторами про протести проти фальсифікації президентських виборів, які розпочалися в Білорусі в серпні минулого року.
“Збруч” публікує розмову Ії Ківи з письменницею і дослідницею літератури Ганною Сєвяринєц – про роль жінок у білоруській історії, абсурд диктаторського режиму Лукашенки й перемогу над страхом і байдужістю.
Протестне літо 2020 року розпочалося для Ганни Сєвяринєц із репресій за мистецьке висловлювання — 6 червня вона оприлюднила у своєму блозі на «Радыё Свабода» вірш «А я за вас не голосувала ніколи…» (про Лукашенку та його сина), й за це її звільнили з роботи. Також із нею припинили співпрацювати державні культурні інституції. А треба сказати, що Ганна Сєвяринєц не лише відома письменниця й дослідниця літератури, а й не менш відома вчителька і володарка звання «Вчитель року» (2017). Так і хочеться запитати: якщо в Білорусі звільняють найкращих учителів, то кого ж залишають? Мабуть, тих, хто бере участь у фальсифікаціях результатів президентських виборів, працюючи на виборчих дільницях у школах. А 7 червня був ув’язнений брат письменниці — громадський діяч, політик і теж літератор Павєл Сєвяринєц, який пізніше (уже не вперше) отримав статус політв’язня. Родина Сєвяринців дуже відома в Білорусі, адже для неї протест почався не 9 серпня 2020 року, а давно, ще 26 років тому, коли біло-червоно-білий прапор білоруської свободи замінили на радянський зелено-червоний.
«ТАКІ РЕЖИМИ МАЛИ ПОМЕРТИ ЩЕ У ХХ СТОЛІТТІ»
— Те, що білоруський народ повстав у серпні 2020 року, за межами Білорусі стало для багатьох несподіванкою. У яких формах цей протест існував раніше й чому вихлюпнувся назовні саме влітку 2020-го?
— Існує міф, що білоруси дуже терплячі й підняти їх на протести майже неможливо. Насправді в нас, починаючи з повстання Тадеуша Костюшка 1795 року, з поділу Речі Посполитої, кожні 30 років відбуваються певні соціальні вибухи. Після Костюшка це було повстання 1830–1831 років, потім у 1864-му — повстання Каліновського, а наприкінці XIX століття білоруси долучилися до загального національно-визвольного руху, який охопив тоді Європу. У цей час з’являються культові національні тексти, національний друк. І попри те, що білоруська мова була заборонена ще з 1795 року, нею починають друкувати газети й віршовані збірочки. Наприкінці 1920-х у Білорусі, як і в Україні, відбувався національний сплеск у культурній царині. А щодо протесту, то він виявляв себе здебільшого на рівні дискусій та рефлексій в інтелектуальних колах.
Під кінець 1950-х, після страшних 1930-х і сталінських репресій, у нас знову протестували. Кілька лідерів учнівських і студентських протестів навіть отримали тоді смертні вироки. У 1960-ті роки був культурний протест, у 1990-ті — «білоруська весна», а 2020-й став іще однією точкою в 30-річних циклах протестного руху, тільки зараз уперше за всю історію Білорусі до цього процесу долучилися широкі народні маси. І я не можу сказати, що це було зовсім неочікувано. Ті ж українські події 2014 року багато в чому підштовхнули до формування політичної свідомості в ширшого кола білорусів, ніж це було в минулі століття. Можливо, цей процес відбувався повільно, але в нас з’явилося нове покоління, здатне започаткувати свій бізнес і взяти відповідальність не лише за власну справу, а й за цілу країну. Зараз у нас відбувається формування політичної нації, а люди з політичною свідомістю вже не можуть жити в авторитарному насиллі та в країні зразка Лукашенки, адже такі режими мали померти ще у ХХ столітті.
Протести 2020–2021 років стали логічним продовженням культурної та громадянської праці, яка робилася в Білорусі, може, й повільно, але ґрунтовно. Білоруси — взагалі люди неспішні, але методичні. І якщо вони вже взялися щось робити, то будуть тягти це, як віл — не надто спритно, одначе вперто.
— Але тепер є відчуття, що це не черговий історичний сплеск протестної активності, а щось принципово нове.
— По-перше, сьогоднішні протести — це вже не купка інтелектуалів, які думають про вищі цінності й свободу слова, а масштабний масовий процес. Таке в історії Білорусі відбувається вперше. По-друге, нині це саме білоруський рух. Ті сплески кожні 30 років, про які я сказала, часто не були пробілоруськими, адже Білорусь перебувала у складі інших держав і люди не почувалися господарями на власній землі, називаючи себе «тутейшими». Коли Каліновський у 1864 році узяв за основу саме білоруську мову й пробілоруську позицію — всі агітки, заклики та інша публіцистика того повстання друкувались білоруською, — простий люд не надто це підтримував. Навіть у 1920-ті роки, коли відбувалася білорусизація, культурні діячі змагалися не лише з русифікацією та впливом Москви і Кремля, а й з тими людьми всередині країни, які цього не хотіли й не розуміли.
Усе ХХ століття білоруські інтелектуали працювали на те, щоб ширше коло людей усвідомило, що вийти з безкінечних окупацій і диктатур вдасться, лише якщо білоруси відчують себе господарями на власній землі — через мову, культуру, літературу. І в 2020 році люди, з одного боку, обурилися поведінкою та брехнею влади щодо коронавірусу, а згодом беззаконням і неповагою до них під час виборів, а з іншого — відчули потребу спертися саме на національні цінності.
Коли в перші дні протестів під бчб-прапорами стали виходити тисячі, то в тих, хто протестує вже давно, очі полізли на лоба: де люди взяли усі ці стяги, де ховали їх увесь цей час? До 2020 року такі прапори годі було побачити, а тут раптом увесь протест перетворився на один великий біло-червоно-білий прапор. А де прапор, там і мова. І за час протестів ставлення до білоруської мови почало змінюватись, а це означає зростання інтересу до своїх, а не російських, книжок, літераторів і культури. Коли я читаю просвітницькі лекції у дворах, де тепер сконцентрована вся активність, то бачу справжню зацікавленість білоруською культурою. Можна дві години поспіль читати лекцію на десятиградусному морозі, в темряві, без мікрофона, без презентацій — і люди не просто стоятимуть, а справді слухатимуть і ставитимуть запитання. І це 50–100 людей, хоч зазвичай 30 відвідувачів культурного заходу десь у музеї — вже успіх.
Сьогодні протести відбуваються на дуже доброму ґрунті та йдуть правильним шляхом, бо поки білоруси не усвідомлять себе нацією, господарями та спадкоємцями певних культурних цінностей, брати владу в руки навіть небезпечно, адже на місце старого диктатора може прийти випадкова людина.
— Тобто білоруси не намагаються форсувати події. Але рано чи пізно лідер, який візьме на себе відповідальність за майбутнє країни, має з’явитися.
— У Білорусі зараз унікальна ситуація — ми не маємо конкретної людини, яка прагне захопити владу, навіть на рівні дворових об’єднань, які тепер стали основою протестного руху. Хто першим вийшов у двір, той і лідер. Сам його вихід — сигнал, що іншим також треба виходити. Це, безперечно, сповільнює наближення перемоги, але в перспективі така стратегія правильна, адже ми знаємо з історії: що кривавіша революція, то більш злочинний режим після неї встановлюється. А ми не хочемо ніяких кривавих режимів, ми прагнемо законності й нормальних цінностей. Саме тому наш протест, можливо, не дає якоїсь яскравої картинки в медіа, однак увесь час розвивається й переформатовується, і всередині нього міцнішає тиск на місцеві органи влади, сусідів по під’їзду, силовиків, з якими тепер ніхто не вітається.
Зараз такий час, що кожна людина на своєму місці має робити вибір. І те, що в білорусів формується розуміння, що господарі у власному житті й на своїй землі тепер вони і жоден лідер за них не відповідатиме, важливе та правильне. Мені загалом здається, що час лідерів минув, і тепер можуть бути хіба менеджери, яким делегують владу на ухвалення рішень. І такі менеджери в нас уже є. Це і Віктар Бабарика, який сидить у тюрмі, і Святлана Ціхановська, і Павєл Латушка, що показали себе людьми гідними, незламними й готовими до дій, які приймає народ.
«МИ ЗАРАЗ ЗНОВ ЖИВЕМО У 1937 РОЦІ»
— А якщо поміркувати про протести у форматі уроків, то які історичні уроки білоруси ще не вивчили і чого вони вчаться просто зараз?
— Історичних уроків до 2020 року ми не засвоїли фактично жодних. І великою мірою це пов’язано з тим, що в Білорусі досі закриті архіви. Навіть про Курапати — місце масових розстрілів — до 2020 року чув хіба 1% громадян. Я як дослідниця білоруської літератури займаюся 1920–1930-ми роками й час від часу читаю лекції для вчителів-гуманітаріїв. І інколи з’ясовується, що про Курапати вони вперше чують саме від мене. У цьому місці за одну ніч розстріляли всю білоруську інтелігенцію: 22 письменників і критиків, ректора Білоруського державного університету, президію Академії наук, — а вчителі білоруської літератури цього не знають. Й у шкільній програмі з усіх розстріляних письменників лише Уладзімір Дубовка, хоч там не сказано, що він 28 років провів у таборі, у програмі це називається «Природа в ліриці Уладзіміра Дубовки». І широких громадських дискусій про Курапати немає, і передач на телебаченні про них не побачиш. Тож не дивно, що деякі люди лише у 2020 році почали відкривати для себе проблему державного насилля й катувань.
Ми зараз знов живемо в 1937 році. По другому колу. І все, що ми читали у протоколах допитів наших письменників ХХ століття, сьогодні повторюється. Тому в білорусів великий запит на історію 1920–1930-х років і сталінських репресій. Після кожної лекції у дворах люди підходять і просять дати список літератури про цей період. Хоч ми живемо в постійному стресі, і не те що рефлексувати, а й просто читати книжки дуже важко. Нині добре читаються хіба вірші, бо вони короткі й емоційні. У нас тепер усі соціальні мережі забиті віршами: і професійними, і аматорськими.
Основний урок, який ми маємо нині засвоїти, — що все вирішує не якийсь там президент, начальник чи директор заводу, а ти. А найманим менеджерам будь-коли можна виставити рахунок і сказати: «Усе, дякуємо, йдіть у своїх справах, а ми знайдемо іншого». В людей, на жаль, досі немає розуміння, що ми маємо право спитати в керівника країни про кожну копійку наших податків. У нас досі є певна сакралізація влади, коли вважають, що якщо людина при владі, то щось у ній є. Ось цього ми маємо врешті-решт позбутися, вибити з себе кріпосне право, застрягле в людях іще з XIX століття.
— А де люди беруть інформацію про ті ж Курапати?
— Велика кількість матеріалів, назбираних дослідниками, є в мережі. Але тут, як у школі: можна довго пхати в дитину знання — і все марно, а от якщо вона справді зацікавиться, то шукатиме нагоди дізнатися. І таке правдиве зацікавлення ми бачили, коли в серпні Зьміцєр Дашкєвіч придумав ідею ланцюга від Курапат до Акресціна, а це 13,5 кілометра через весь Мінськ. Зьміцєр намалював мапу, але ми не дуже вірили, що ідею вдасться втілити. Я стояла на початку ланцюга, однак пізніше, вертаючись із Курапат автівкою, побачила, що він справді простягнувся через усе місто й переривався лише на світлофорах, щоб не заважати руху. Я тоді просто не могла повірити, що люди, які ще вчора взагалі не цікавились цією темою, раптом вийшли зі своїх будинків і прийняли курапатську трагедію як свою.
А у жовтні в нас відбувалася традиційна «Ніч розстріляних поетів», на яку, попри загрозу омонівських облав і арештів, зібралися тисячі людей. І оскільки ми справді боялися, що омонівці ганятимуться за людьми по всьому лісу, нам на допомогу прийшли посли з інших держав. Вони приїхали машинами з дипломатичними номерами й фактично всіх урятували — нас ніхто не чіпав. Але буквально за декілька днів відбувся недільний марш, за маршрутом якого ми також мали йти до Курапат, і цього разу були страшні розгони: по людях стріляли, кидали в них гранати, хапали навіть дітей. Бусики ганялися за людьми, як на сафарі, а тоді омонівці вискакували й били, безжально, люто. Але частині людей вдалося прорватися в Курапати. Люди фактично взяли їх штурмом, як неймовірну цінність, якою Курапати насправді і є.
— А як сьогодні реагують на події в Білорусі діти? Зокрема й ті діти, яким ви викладаєте у школі.
— Сьогодні ОМОН — головна дійова особа у шкільних творах. Якщо я прошу дітей написати твір на довільну тему, де має бути десять прикметників, то отримую текст «Штраф від ОМОНу», в якому йдеться про те, що двоє гарних, високих, сильних, спортивних і веселих хлопців зайшли у двір, а туди приїхав поганий, страшний, розлючений, жорстокий і злочинний ОМОН, забрав цих хлопців і дав їм 10 діб. І тут художня правда перемагає, адже дитина збиралася написати лише про штраф, а сказала про реальну загрозу.
Потрапляє ОМОН і до дитячих ігор. Там, де в моєму дитинстві були «фашисти», тепер — «омони». Діти їх так і називають, у множині. «Омони йдуть!», «Омони! Тікаймо!» Добрі в цих іграх — «люди», а погані — «омони». І на дитячих малюнках зараз дуже багато чорних людей з кийками. Якщо дітям треба якось зобразити зло, то це обов’язково будуть «омони».
Але це менші. З моїми старшими дітьми зі Смалявічів, у яких я викладала шість років, сталася цікавіша історія. Діти по неділях репетирують випускний вальс, а потім усім класом ідуть додому. Якось вони верталися з репетиції, приїхав бусик, їх забрали міліціянти, відвезли до РУВС, поставили обличчям до стіни й почали розбиратися. Якщо така кількість молодих людей іде вулицею, то це ж, ясна річ, протест. Не можуть же люди просто гуляти. Усі Смалявічі, звісно, стали на вуха, і дітей відпустили. Але на цьому історія не закінчилась, бо один з учителів сказав: «Чому ви йшли гуртом? Треба було вийти й розійтись у різні боки». А я йому на це: «То, може, їм тепер на животах відповзати? Уявіть, виходять дванадцятеро дітей і повзуть собі на животах додому, щоб міліція раптом не забрала». От тому ми й маємо протестувати далі, щоб після перемоги наші діти більше ніколи такого не почули.
— Ми говорили про 1930-ті, ви також сказали, що білоруси зараз живуть у 1937 році. Наскільки доречне це порівняння? Наскільки це не метафора?
— Єдине, що відрізняє сьогоднішні події від 1937 року, — це відсутність масових розстрілів. Але будь-який режим тоталітарного зразка, якщо його не спинити, рано чи пізно доходить до масових розстрілів. Якщо протест не згасає, режим збільшує тиск, а його вже немає куди збільшувати, бо від серпня в нас були і катування, і масові арешти, і переслідування за думки.
У 1930-ті в НКВД був офіційний наказ про застосування фізичних методів до підсудних, однак про катування віддавали тільки усні накази. Сьогодні ми маємо в Білорусі схожу ситуацію: існують законні акти, які легітимізують придушення спротиву, але накази, що переходять усі межі, віддають здебільшого усно.
Крім того, радянська репресивна машина працювала за певними правилами, які давно сформулювали дослідники. По-перше, терор має бути непрогнозованим, тоді він буде ефективним: це коли забирають не лише того, хто, скажімо, ніс прапор, а й випадкових людей. І ми сьогодні в Білорусі це маємо. По-друге, терор має зачіпати всі прошарки населення, і ми також це маємо. Дзержинський казав, що не існує ніяких прав людини, є лише політична доцільність. І сьогодні в нас є лише інтереси держави, а права людей, як і законність, Лукашенку не цікавлять.
У нас зараз понад 30 тисяч затриманих, і якщо цю цифру співвіднести із загальною кількістю населення, то вийде, що відсоток потерпілих більший, ніж у нацистській Німеччині, — він наближається до показників сталінського терору. Тож порівняння з 1937 роком — геть не метафора.
«СЬОГОДНІ КОЖЕН ГОТОВИЙ БУТИ ГЕРОЄМ»
— Що здатне зупинити цей терор? Бо Європа, як-то кажуть, завжди дуже занепокоєна, але кількість жертв у Білорусі щодня зростає.
— Я сподіваюся, щось зламається всередині самої владної вертикалі, бо зараз ситуація фактично зайшла у глухий кут. Колишній президент сам іти не збирається, і білоруси припиняти протести також не збираються. І, звісно, ніхто не думає, що приїде Європа на білому коні та скаже: «Так, дорогі, розходимося, ось вам новий президент». Однак внутрішній тиск на органи влади й тих, хто від неї залежить, і зовнішній тиск через санкції рано чи пізно мають зробити терор економічно недоцільним. У якийсь момент має зникнути мотивація триматися за посади, бо в матеріальному сенсі це нічого не даватиме. Ось тоді, можливо, з’являться умови для діалогу, бо зараз його просто немає.
— Водночас білоруські події часто порівнюють із казкою. Чи відчуваються вони як диво?
— Як вам сказати... Люди весь час зауважують певні знаки. Коли в липні почали реєструвати кандидатів у президенти, то на ґанок будівлі Центрвиборчкому сокіл скинув мишу. А коли Лукашенка прямував у Гомель, то, щойно проїхав його кортеж, попадали всі огорожі з петуніями.
— В Україні так колись вінок упав на Януковича.
— От бачите, у вас — вінок, у нас — петунії.
А якось у нас була дуже страшна ніч, справді жахлива, і вранці, хоч я людина й далека від релігії, мені теж хотілося бодай якогось доброго знаку, що надія все ще є. Відкриваю я телеграм-канал і бачу, що вночі на площі Державного Прапора (є у нас така в Мінську) зі своєї величезної антени впав державний прапор, а він же не гвіздочком прибитий, там солідна конструкція. Просто взяв і сам собою звалився. Чим не диво? А герої які в нас казкові — та ж Мария Калєснікова, яка порвала паспорт, коли її намагалися виштовхати з країни. Насправді ми тут жартуємо, що коли Netflix потім зніматиме про білорусів серіал, сценаристи скажуть, що так не буває, що це все вигадка. А ми у цьому живемо й бачимо, що це дійсно казка. Щоправда, поки страшна, але, як і в будь-якої казки, в неї має бути добрий кінець.
— Що допомагає білорусам його дочекатися й вистояти?
— Не так легко пояснити це людям із-поза Білорусі, але передусім якесь дивовижне розуміння й відчування одне одного — як у мурашнику чи бджолиному рою. Ми вже як колективний розум, колективна емоція і колективна воля. І це відчувається навіть на фейсбуці. Часом зайдеш щось запостити й по реакціях бачиш, що всі твої підписники на тій самій хвилі, що й ти. Я ще жодного разу не помилилася з настроєм, адже ми зараз живемо одними новинами, одними думками, одними проблемами. І навіть якщо постиш котика, бо на душі вже зовсім кепсько, то бачиш, що люди саме цього й чекали. Ми всі зараз одне одному важливі, всі робимо спільну справу — як у справжньому мурашнику.
— Натрапивши на цю метафору мурашника в одному з ваших текстів, я подумала ще й про силу безсилих, адже мураха — істота ніби маленька, але може витримати вагу, в п’ять тисяч разів більшу за вагу її тіла. А потім я побачила у вашому профілі на фейсбуці мою улюблену цитату із Сент-Екзюпері про силу маленьких кроків, і мені вони якось заримувалися.
— Сила маленьких кроків — узагалі філософія мого життя. Але стосовно протесту я трошки в іншій позиції, ніж люди, які вперше долучилися до нього лише влітку 2020 року. Наша сім’я у протесті вже 26 років, і мені легше бути в ньому впертою і наполегливою, ніж тим, хто чекав на швидші результати або радикальніші дії. Однак загалом білоруси справді свідомі того, що ми будемо рухатися маленькими кроками, але робитимемо їх упевнено.
— Тобто повільність, про яку ви сказали на початку, білоруси зробили своєю силою?
— Так, але повільність, мабуть, завжди й була нашою силою, адже за темпераментом білоруси набагато ближчі до стриманих і прохолодних балтів, ніж до своїх південних сусідів-українців.
— Ви також сказали про лекції, які читаєте у дворах. Як ви зрозуміли, що вони потрібні, про що в них розповідаєте?
— Я спершу скажу, що всі ці лекції відбуваються в умовах партизанщини, адже збори у дворах тепер небезпечні, за них можна зазнати покарання. Тому ці лекції навіть неможливо викласти в себе на фейсбуці. І я ніколи не думала, що колись доживу до того, що читатиму лекції в гаражах, на закритих парковках і в зачинених кав’ярнях. Якось я навіть виступала в закритому сільському клубі, який давно не працює. Ми туди йшли якимись обхідними шляхами, а всередині ні світла, ні тепла — і повна зала людей. У дитинстві мені б усе це здалося неймовірно цікавою пригодою.
А щодо самої ідеї, то я і в «дореволюційні часи» часто читала лекції і мала багато популяризаторських проєктів, тому мене якось запросили виступити в один двір. Потім я написала про це на фейсбуці, хтось виклав фотографії, і в телеграмі люди почали писати, щоб я приїхала й до них. А згодом Летючий університет¹ узявся все це організовувати і склав список потенційних лекторів і тем. Моя тема — поети 1920-х і репресії 1937-го, а є ті, хто розповідає про самоуправління в європейських країнах, ще щось. Там так усе влаштовано, що люди обирають цікаву їм тему, а волонтери стараються організувати все безпечно і для лектора, і для слухачів.
Я спочатку намагалася розповідати щоразу інші речі, щоб оповідь не перетворилася на мертву завчену історію, але згодом викристалізувався текст із певними виразами, метафорами та байками, які вставляєш, щоб люди і посміялися, і поплакали, і замислилися, і не надто втомилися. Дві години слухати монотонну розповідь неможливо.
— Ще й теми «веселі».
— Так, теми складні, але моя мета — не просто розповісти певні факти, а підтримати в людях відчуття, що вони роблять важливу справу не лише за себе, а й за всю країну і всі ті покоління, які не перемогли. І люди спочатку лякаються цієї думки, але коли я її розгортаю, то бачу, що зараз кожен справді готовий бути героєм і повірити, що маленький крок, який він здійснює у протесті, сповнений великого сенсу. І коли ти під це відчуття даєш історичний ґрунт, то цей сенс лише міцнішає.
— Водночас багато людей через свою громадянську позицію та переконання втратили роботу чи можливість працювати, бо їх побили, затримали чи ув’язнили. Як суспільство їх підтримує?
— Тут ситуація строката. Я знаю людей, які перебувають у серйозній фінансовій небезпеці, а з іншого боку, коли шукаєш, кому допомогти, то не відразу й знаходиш — така в нас нині неймовірна солідарність. Я на собі вповні її відчула ще на початку літа, коли мене звільнили з роботи через вірш про сина Лукашенки. Я була шокована кількістю пропозицій допомогти. А ще ж люди допомагають моїй родині, бо мій брат Павєл Сєвяринєц — публічна особа, політв’язень, який з червня сидить у тюрмі. Ми якось навіть написали йому листа, бо не знали, що робити з усією цією допомогою, тоді він попросив передавати її далі — іншим, менш публічним політв’язням. І я перебрала не один десяток контактів, перш ніж знайшла сім’ї, з якими зможу ділитися тією допомогою, яка приходить мені.
Також білорусам допомагають наші емігранти. Наприклад, наша діаспора в Америці запустила проєкт, у якому люди замовляють продукти на території Білорусі й оплачують доставку сім’ям зі складною фінансовою ситуацією. Можна заповнити форму, і продукти будуть доставляти регулярно. Нам якось теж привезли, хоч ми нічого не просили, то мої діти відразу ж сказали: «Мамо, а давай і ми так для когось зробимо!». І я донині не можу знайти, кому допомогти їжею.
А ще в нас була гучна історія з районом Нова Борова у Мінську. Коли їм із якогось збоченого почуття помсти за громадянську позицію відімкнули воду, то в телеграмі відразу створили чат «Допомога Новій Боровій», і цей чат моментально обвалили пропозиціями пожити й приходити митися. А коли люди з Нової Борової попросили просто привезти води, то її навезли стільки, що стіл, на якому складали пляшки, зламався. Але волонтери його відразу поремонтували.
«Я Б ХОТІЛА ВИХОВАТИ В СОБІ РОЗУМІННЯ БЕЗ ПРОБАЧЕННЯ»
— Те, що відбувається сьогодні в Білорусі, — не лише час творення майбутнього, а й час великої травми, яка ще довго відгукуватиметься білорусам у різних сферах. Чи вдається культурі з нею справлятися?
— Культура може бути одним зі способів долання травми, бо людині завжди простіше переживати власне горе, якщо вона знає, що комусь було важче. З іншого боку, на багато питань, що їх ми ставимо собі нині, білоруська культура вже давала відповіді. Й у 1920-ті, й у 1930-ті, й у 1960-ті люди багато чого пережили й відрефлексували, і їхні слова й механізми виходу з травми можна прикладати до власних досвідів. І зараз люди справді шукають книжок про репресії, насилля, беззаконня, державний тиск. Ця спрага історії, культури, мистецтва сьогодні абсолютно небувала. Коли Купалівський театр у жовтні показував онлайн «Тутейших», написаних Янкою Купалою сто років тому, кількість переглядів була якась нереальна. Так само було і з «Вільним хором»². Коли він давав великий концерт онлайн, хоча його репертуар — це переважно історичні пісні, лише в день прем’єри були десятки тисяч переглядів. А це означає, що велика кількість людей, які раніше білоруську пісню вважали якимось колгоспним непорозумінням, тепер сидить і слухає. І то без жодних популяризаторських зусиль із боку культурної спільноти.
Але потреба в мистецтві сьогодні виявляється і у сплеску бажання щось створювати. Я не знаю чому, але особливо помітно це стало після загибелі художника Рамана Бандаренки. Читаєш, наприклад, лекцію десь у дворі, а потім виходить людина й каже: «Ось ви нам зараз розповідали про поетів. А можна я власного вірша прочитаю?». А за ним виходить ще хтось і ще. Це, звісно, здебільшого аматорські тексти, але так і має бути — культура повинна рости з кожної людини.
— Я знаю, що ви хотіли зафіксувати події протестів у книжці «Як я провів літо». Чи мав цей задум продовження?
— У мене справді був задум зробити книжку невеличких есеїв у жанрі шкільного твору і щоб оповідачами були не письменники, а звичайні люди. Щоб про своє літо написали вчителі, які сиділи у приймальних комісіях і фальсифікували результати виборів. Я навіть мала кандидатуру. Моя колишня одногрупниця керувала відділом ідеології на великому підприємстві, але, побачивши всі звірства влади, приїхала до мене на дачу і сказала: «Я хочу сісти у в’язницю, нехай мене покарають. Я не думала, що те, що я роблю, настільки серйозно». Мені хотілось опитати людей різних професій, які брали участь у протестах, серед потенційних героїв у мене був навіть розвізник борошна. Але таку книжку годі зібрати, поки події не завершилися, бо її не вдасться структурувати. Такою вона вже не вийде, адже літо скінчилося, а за ним прийшла осінь, а потім зима, але є ще одна проблема: опитувати людей лише з одного боку чи з обох? Із того боку навряд чи охоче йтимуть на контакт, однак знати, як усе це виглядало очима тих, хто бив, убивав і катував, важливо, бо в оповідях про терор 1930-х мені як дослідниці часто бракує саме розповідей катів.
— Але вести такі розмови не надто приємно.
— Власне, але «тому боку» слова не надають і з іншої причини: коли починаєш людину розуміти, то пробачаєш їй. «Зрозуміти — означає пробачити», — так казала Маріна Цвєтаєва. А в мене зараз немає на це ресурсу, я б хотіла виховати в собі розуміння без пробачення.
— Наостанок хочу спитати про майбутнє. В якій Білорусі ви хотіли би прокинутися завтра? Можливо, як побажання самій собі.
— Я б хотіла прокинутися й побачити: мій брат Павєл — вдома. Я б хотіла, щоб білоруси прокинулися й побачили: всі наші жінки й чоловіки — вдома. Решту ми побудуємо. А тоді почнуться наші улюблені бульбосрачі, страшні й запеклі, і ми знов будемо сваритися з найменшого приводу. Бо зараз ніхто ж не свариться. Навіть на фейсбуці. Навіть у письменницькій спільноті, де завжди все кипить і вибухає. Мені б дуже хотілося, щоб ми, пам’ятаючи про все, що пережили останнім часом, нарешті потішилися з можливості посперечатися й посваритися, щоб наше життя знову стало схожим на мамський форум, де люди ніяк не можуть дійти згоди, як краще годувати дитину — молоком чи сумішшю. Бо зараз у нас навіть проблем таких немає. Я б хотіла, щоб білоруси нарешті почати думати про щось інше, ніж політв’язні, затримання, арешти, побиття та катування.
Розмовляла Ія Ківа
______________________
¹ Летючий університет (біл. Лятучы ўніверсітэт) — некомерційна ініціатива з надання безкоштовної альтернативної освіти. Створений як осередок для вільного (зокрема й від ідеології) обміну думками та формування білоруського інтелектуального середовища.
² Вільний хор (біл. Вольны хор) — об’єднання музикантів, що виникло в серпні 2020 року як реакція на події в Білорусі й форма протесту проти свавілля режиму Лукашенки.
Ганна Сєвяринєц (нар. 1975) — письменниця, дослідниця білоруської літератури, вчителька. Членкиня Спілки білоруських письменників. Закінчила філологічний університет і аспірантуру Білоруського державного університету, викладає російську і білоруську мови та літератури, веде блог на «Радыё Свабода». Авторка художніх і документальних книжок, архівних і наукових публікацій з історії білоруської літератури, лауреатка літературних премій «Гліняны Вялес» (за роман «Дзень святога Патрыка») і «Празрысты Эол» (за виявлення дати написання одного з віршів Алєся Дудара). Сфера дослідницьких інтересів — міжвоєнний період в історії літератури, білорусизація 1920-х років і сталінські репресії в письменницькому середовищі. Як популяризаторка історії та літератури виступає з лекціями, веде авторські освітні проєкти. Заміжня, виховує трьох дітей.
Знимки Єгора Вайнова
30.06.2021