Уривок споминів про Б.Лепкого

 

Не хочеться вірити, що це вже рік минув...

 

Десь ніби вчора — я на Сонячній 1. у Кракові, дзвоню на другому поверсі до дверей, чую спокійні, поважні кроки, цокнув засув...

 

— Добре, що прийшли! — говорить Богдан Лепкий глибоким, мяким голосом. — Чому не показуєтеся так довго!? Прошу, заходіть!

 

І я заходжу.

 

В знайому наріжну кімнату, де на стінах образи, на полицях книжки, на бюрку манускрипти, далі різьба в дереві, квіти і фортепіян. Оце ціла обстанова письменницької робітні поета. Тихо тут як у храмі, а рівночасно й гамірно. Заповняють робітню герої його творів, що їх покликав до життя силою Богом даною всім письменникам, силою творчої уяви і набутого знання.

 

Ось при фортепіяні Мотря Кочубеївна, рожевими пальцями по клявішах блукає. Ось біля неї Сотниківна, стоїть задивлена у далеч. Ось у глибокому кріслі Мазепа, зі старою головою, але з молодими очима, а коло нього священики і селяни з Галичини, мов делегація якась. Ось у куті, коло печі, Босаковський, козацький Цяпка, вуса докручує і якусь придибашку акторам театру "Бесіди" розказує. Але півголосом, щоб часом ясновельможний не почув та не рушив невдоволено бровами.

 

А між усіма тими постаттями снуються, як тінi, невикликані ще до життя, а тільки в творчих замислах намічені, особи історії і буденщини. Вони ще німі, ще безобразні, але вже тут, у робітні, ждуть на свою чергу.

 

В кімнаті Богдана Лепкого можна сидіти годинами самому і не нудитись. То люди говорить, то ріка шумить, як думи поета, то гуде дзвін з дзвіниці, то бражчать шаблі козацькі під Полтавою, то дівчата гагілки виводять, то хлопці з колядою йдуть...

 

Не хочеться вірити, що вже рік минув, як не стало господаря наріжної кімнати на Сонячній 1. Не сходиться вже туди вечорами різновиде брацтво, розбрилося по світу, а задумані поетом постаті таки зовсім пропали — ніколи вже не вернуться.

 

Коли господар заходив у кімнату — стихало все, тільки мовчазні постаті-тіні обступали його кругом: може позве котрусь із них ближче. Бувало так нераз, і тоді тінь набирала виразистости, ставала майже живою особою. Тільки ще мови не мала. Мусіла ждати, аж письменник своїм пером розкриє її уста.

 

А бувало й так, що Богдан Лепкий не поринав у світ уяви та творчости, а йшов зі мною стежками будня і лагідно, навіть без досади відкидав терня, що лежало на тих стежках і нерідко вкололо його боляче в ногу. Нераз сходила мова на цього, чи іншого їдкого критика.

 

— Ну, він людина талановита. Може часом занадто субєктивний, але незлий чоловік. Скажіть йому, як побачите, що я радо повитав би його тут, або нехай до Черча приїде. Інтелігентний, цікаво з ним буде поговорити.

 

Великий чоловіколюбець не вмів навіть несимпатизувати з кимсь. Умів тільки більше або менше любити когось.

 

Вічно запрацьований, від раннього ранку до пізньої ночі водив слухняним пером по папері. А все таки завсіди знаходив час на швидку і обємисту відповідь на письмо від знайомих. Цікаві були його листи, клапті його серця, обривки його думок і переконань.

 

Була в мене цікава і немала збірка його листів, незвичайно цінна з огляду на літературні теми, що їх заторкував Лепкий у цих листах. Нажаль багато з цього пропало мені підчас большевицької інвазії і ледви, чи відшукаю щось.

 

Все ж таки кілька листів збереглося, а між ними лист із Берліна з 1922 р.

 

Видавав тоді Лепкий антологію "Струни" і писав до мене в цій справі. Післав я йому кілька своїх віршів, а за це дістав цікавого листа. Пише в ньому поет про поезію і поетів та про "поезію" і "поетів".

 

"Творити можна тільки так, як сам розумієш і чуєш, бо поезія це Псіхи, мистецтво обявлення свого власного я, — навіть у епіці, а про лірику, то вже й казати нема що".

 

А в другому місці:

 

"В нашім народнім житю єсть тільки гарного, в теперішности, чи у споминах, тільки щирого, свого, що нам не треба снуватися за чужими кораблями і мов дельфіни ловити те, що з тих кораблів у море кинуть.

 

Ні, ні, пишіть, як Вам Ваше серце диктує,

 

"Пишіть просто й щиро,

Щоб з серця в серце, з ума йшло до ума,

Бо щирість і краса це той єлей, те миро,

Яким намащена народня наша дума".

 

"Та досить того!" — пише наприкінці. — "Розбалакався я, як старий дідусь на пасіці. А тут роботи повні руки. Я з коректи не вилажу. Це моє нещастя. Через коректи нема часу написати того, що хотілось би..."

 

Коректа і письменник! Франко, Лепкий і так далі, і так далі. Кого вона не забивала, не відривала від багато важнішої праці — від праці творчої. Який трагізм нашого життя, яка невіджалувана шкода для нашої літератури. Письменник писав твори тільки в вільних хвилинах від... коректи!..

 

"А все ж таки кортить писати. І — пишу," — кінчить думку Богдан Лепкий.

 

В однім із своїх листів написав між рядками вірш:

 

"Отсе тая червона калина,

Що по вік не зівяне"...".

 

Ми повідомили його, що хочемо помістити його в калєндарі "Червової Калини". На це Лепкий: "Коли Вам цей віршик подобався, друкуйте, де хочете. Як матиму час, то ще щось пришлю. Нині переписую отсеє:

 

"Осінний опаловий день,

Павутиння снується над полем...

Заспівай забутих пісень,

Моя незабутая доле.

 

Заспівай забутих пісень,

Вони найкращі у світі

Догасає осінний день, —

Чи дощ, чи роса це на цвіті?"

 

Не хочеться вірити, що цей лист має вже двадцять літ, а ще більш не хочеться вірити, що вже рік минув, як Богдан Лепкий відійшов у засвіти.

 

На краківськім кладовищі стоїть його тимчасовий гріб. Ростуть там квіти довкола, а щодня на тих квітах то дощ, то роса. Блищать, як сльози жалю. Не тільки за великим письменником, але й за людиною з голубиним благородним серцем.

 

[Краківські вісті]

21.07.1917