В рамках Одеського кінофестивалю відбудеться один з найважливіших показів – крайнього фільму Сергія Лозниці «Лагідна», що презентувався в конкурсі цьогорічних Канн. Є велика надія і невеликий шанс побачити його в прокаті України відразу після фестивалю. Адже непересічність, незвичність та значущість цього фільму – в чіткому вислові знаного в усьому світі режисера, який вперше дозволив собі публічно сказати, що сучасна Росія є великою в’язницею.
Як на мене, невідомо, що більш важливе: що Лозниця назвав Російську Федерацію в’язницею, чи що показав її такою художніми засобами, і показав це переконливо, аж до фізіологічного відчуття. Ефект підтверджений на власній шкурі – жах візуалізованого лякає не гірше за майстерний фільм жахів, оніміння чергується з зволоженням рук, а захват – з огидою. На закритому показі фільму в кінотеатрі «Оскар» в ТРЦ «Гуллівер» продюсер з української сторони, Сергій Лавренюк, як варіант, чому фільм не отримав відзнак на Канському кінофестивалі, назвав політичне рішення – аби не підігрівати пристрасті перед приїздом до Франції пуйла. Байдуже через що, опустимо формальності. Якщо Богу не має різниці, які людина носить на собі регалії, то нам так само має бути все одно. Хоча, переконаний, пан Лавренюк чітко розумів, для фіналізації чийого фільму він дає гроші – того самого Лозниці, котрий, як документаліст, отримував призи в найбільших фестивалях документального кіно в Кракові і Карлових Варах,Лейпцігу та Оберхаузі, а два його перших художніх фільми обидва були взяті в головний конкурс Канн. Тепер вже три.
Каверза відчувається в самій назві нового фільму Лозниці. «Лагідна» вже навіть звучить як «жорстока». Але підступ не в цьому. Запускаючи головну героїню, мов Алісу в країну чудес, Лозниця нівелює свободу протесту, надану Алісі Кероллом, а світ навколо неї залишає жорстоким і несправедливим, доводячи його спочатку до дикості, що межує з абсурдом, і врешті – до цілковитого абсурдизму… Чи ні? Адже абсурд – це щось вигадане, штучне, вживане в літературі та театрі, зрештою, просто щось «немилозвучне», а за вікіпедією – це «безглуздість, нісенітниця, те, що суперечить здоровому глузду». Тобто, є чіткий натяк на неіснуюче, нелюдське. Втім, режисер жорстко дотримується концепції реалістичного, навіть натуралістичного вживання цього слова, і конкретно в ситуації, в яку потрапляє героїня… Якось до неї повертається бандероль, незадовго до цього відправлена нею до чоловіка у в’язницю. Вона збирається і сама їде до місця перебування чоловіка. Вже самостійно передає бандероль, та її не беруть, кажучи: «Не паложена». «Почему?» «Женщяна, гаварят вам – не паложена. Обращайтесь па інстанциї». А яка може бути інша інстанція, ніж сама в’язниця? Чорне коло ситуації в «Лагідній» - це те ж саме, що й було у Кафки в «Замку»: людині кажуть прибути до потрібного місця, вона прибуває, а їй не відкривають...
Абсурд очевидний. Та знову ж таки, Лозниця стоїчно наполягає, що це – не придумане, що це реально існує. Він пускає головну героїню галопом намотувати кола «пекла» навколо в’язниці, підкидаючи їй на цій дантовій дорозі то нарвану бабешту, що здає койко-місця для приїжджих, то пацанчіка-рішалу з обіцянкою все залагодить, то правозахисницю, яку сусіди називають фашисткою. Так, це не біблійне пекло, ніякого полум’я чи смоли гарячої немає. І чортів з рогами також. Але ці метафори перестали бути літературним тропом суто практично, чітко уявляючи собою навколішню дійсність – пекло на землі. Аби контраст був максимально гострим, обрізаючи у глядача всяку надію на розсудливість, режисер (який паралельно є сценаристом) не дозволяє героїні обурюватися, лаятися, навіть кричати, і тим паче вимагати справедливості. А з іншого боку, він не робить героїню блаженною, і точно не святою. Ні в якому разі! Вона виглядає як часина цього страшного світу – худа, висмоктана життям до межі ледь живої, з сивуватим волоссям, зіжмаканим у дульку на потилиці, глибоко запалими очима і незмінно кам’яним виразом обличчя. Але навіть виглядаючи, як решта людей її світу, вона відмінна від них, бо лагідна. Може і не лагідна – нічого лагідного за сценарієм вона не робить, – але в порівнянні з іншими її можна назвати лагідною, як біле відрізнити від чорного.
На швидкості, серед натовпу інших «бігунів по колу», підводячи глядача до логічного висновку – де це все відбувається, - Лозниця трохи пригальмовує біля правозахисниці, вказуючи глядачу, як Мефістофель Фаусту, значущість цього персонажа. І не випадково, що на її роль була запрошена саме Лія Ахіджакова. Тут не суттєво, що вона блискуча акторка, зрозумілий типаж і певний символ кіно, суттєва її позиція - вона й в житті правозахисниця, нетерпляча до насильства над тілом, душею і совістю. Але сценарист вкладає їй в уста слова, єдині в усьому фільмі є зі світу нормальних. Тобто, для фільмового світу – вони не є грою, прописаною в сценарії, вони як голос Бога. «Я борюсь за їх права, – крізь плач і хворобу горла каже правозахисниця, – а вони мене називають фашисткою, і поливають взимку сходи в під’їзді, щоб я не дійшла до офісу!». Це могло б бути написано на плакаті, який тримали б люди на Червоній площі перед Кремлем пуйла. Це могла б бути фраза із документів для трибуналу в Гаазі. Це фраза не з фільму, як витвору мистецтва, а з життя, що вкраплено в мистецтво для розуміння життя.
Усю історію Лозниця завершує кафкіанським «Процесом» навпаки. Героїню не судять, а вшановують, та роблять це в абсурдистській формі, схожій на «Місто Зеро» Карена Шахназарова (коли він ще був притомним, не оповитим рашистським божевіллям). В шанобливих промовах беруть участь усі, хто траплявся на шляху героїні. Зокрема, і правозахисниця. Яка й говорить сакраментальну фразу з посмішкою блаженного, комуністично-комсомольсько-путінського щастя на обличчі: «Я щаслива, що народилася, прожила і померла в цій в’язниці, в Російській Федерації!» Ура, товаріщі, ура! Всі плескають, всі в білому, всі дебільно радісні невідомо від чого, так, як і на московських парадах на честь «9 мая». Всі – єдина побілена маса. А героїня залишається такою ж, як і була. І далі з покірністю виконує поради. Залишається чекати на вокзалі, де всі… сплять в очікуванні. І, здається, вони не прокинуться навіть, якщо б щось сталося. Бо це – сон розуму…
Накидаючи саван на мертвого, Лозниця не тішиться. Він страждає, як людина, що прожила з цим мертвим багато років (він навчався в Москві, а працював в Пітері), як митець, що багато від цього мертвого взяв, зокрема російську мову. Його «Лагідна» – це плач, це промова над могилою, саркастична і викривальна промова, але без зла, гірка і сумна, часом гнівна, але загалом крізь сльози, з описом страждань і тяжкої хвороби мозку і душі померлого.
Якщо «Щастя моє» виявляв діагноз Росії, а «В тумані» - полемізував з цього приводу, то «Лагідна» – це вже постфактум, це – некролог. Та зроблений він з усією пошаною і силою таланту автора, чим мертвий (посмертно?) може пишатися, як і сам Сергій Лозниця, бо він зняв свій кращий фільм, і наразі він є кращий фільмом 2017 року.
19.07.2017