Дещо про вибір звання

Краків, 15. липня 1942.

У деяких українських гімназіях уже закінчилися, в інших щойно почалися іспити зрілости. Після перерви кількох літ знову кількасот молодих людей стане перед питанням, що далі робити, який вибирати життєвий шлях?

Саме в тій хвилині, коли тій молоді треба рішатися, яке їй вибирати звання, варто послухати голосу тих, що тому 15—10 років таксамо раділи визволенням із тісного "гімназійного ярма" і таксамо мусіли собі тоді відповісти на питання: що ж далі, кудою підемо? Хоч майже кожне нове покоління і кожна одиниця сама собі мусить відповісти на те настирливе питання, то проте варто скористати з життєвого досвіду тих, що колись те саме переживали. Це може неодному заощадити зайвої внутрішньої боротьби, прикрих хитань, а деколи і пізніших гірких розчарувань. Бо — як це загально майже відомо — вибір звання нелегка справа. Мало є таких молодих людей, що вже підчас гімназійної науки встигли собі ясно усвідомити, що робитимуть після її закінчення, які їх природні нахили і здібності, більшість мало з тим рахується і починає думати про вибір звання вже тоді, коли минають вакації та треба їхати на науку до високих шкіл. Щойно тоді починається метушня, наради і поради. Досвід учить, що такі рішення не завсіди щасливі. Вони здебільше випадкові і мало звертають увагу на справжні внутрішні зацікавлення і здібності молодої людини. Найчастіше кермують ними мотиви зовнішньої корисности — мовляв — тепер нам треба техніків, отже студіюйте технічні науки. Або під сучасну пору гарні умовини існування для медицини — отже варто стати лікарем. Деколи знову такий однобічний гін можна було бачити в бік гуманістичних, деколи юридичних або суспільно-політичних наук. Згідно з тією загальною модою більшість молоді кидалася то в один, то в другий бік.

Очевидно, що це були явища шкідливі і неприродні. Замість брати під увагу першусього справжні внутрішні індивідуальні здібності і нахили людини, головною мірою при виборі майбутнього фаху ставала його життєво-матеріяльна дохідність. Люди дуже часто забували, що з часом вона міняється і що вже ніяк не можна тим кермуватися в бурхливих воєнних часах, що спричинюють основні й глибокі переміни дотеперішніх відносин.

Тому, коли сьогодні знову виринає перед абсольвентами українських гімназій питання — що нам студіювати, на які високі школи записуватися, — ми "старі" і "старші" відповідаємо: Йдіть за голосом внутрішнього покликання. Вибирайте тільки те, що справді любите з глибини серця і з глибини душі. Не бійтеся за хліб і за гроші. Життєва конюнктура вічно міняється. Тому змінюється також і поплатність поодиноких фахів. Але ніколи не змінюється і не пропадає внутрішня вартість людини і звязана з нею найглибшим замилуванням фаховість. Хто любить свій фах усією своє душею, хто в своїй професійній пpаці бачить ціль свого життя, той завсіди займатиме таке становище, що не пропаде без засобів до життя і не могтиме жалуватися на недостачу признання, поваги і життєвого вдоволення. Тільки треба одного — піти за внутрішнім голосом душі тим шляхом, який видається єдино правильним.

Але вже чуємо, як могутній хор голосів кличе: Скажіть, як це робиться, щоби пізнати той внутрішній голос душі, як нам оминути гірких розчарувань? Це справді нелегка справа... Духовість кожного з нас — це справжній хаос найрізнородніших зовнішніх впливів та неусвідомленних внутрішніх гонів. Усі вони кидають людиною, наче хвилі човном. Мало буває таких людей узагалі, що йдуть крізь життя заслухані у внутрішній голос власної душі. І ще менше таких буває між молодими. Треба великих зусиль розуму, волі й характеру, щоби перемогти і ті всі зовнішні впливи середовища та чару і неопановані та неусвідомлені гони власної душі. Щойно після того можна звичайній людині почути дійсно те, що називаємо внутрішнім голосом душі. Щойно після такої внутрішньої боротьби можна спокійно вибирати звання, себто своє місце в житті.

Від цього важкого обовязку життя нікого не звільнює. Як кожне терпіння, кож ний біль і кожну прикрість кожний із нас мусить сам перенести, таксамо кожний, хто готується вибирати собі життєве звання, мусить сам у глибині власного духа рішити, кудою йому йти. Від цього залежить його майбутнє: або буде щасливою і вдоволеною людиною, що з осягів своєї праці черпатиме почуття своєї сили, вартости і корисности, або стане трагічно роздвоєною людиною, яку замилування дертиме в один, а житєвий чи професійний обовязок у другий бік. Хто знає життя, той зрозуміє, що нема нікого більше трагічного і сумного, як саме таке роздвоєння в душі людини, яка колись зробила цю маленьку похибку, що або легкодушно або нещасливо вибрала собі своє звання всупереч своїм здібностям, своєму покликанню, всупереч голосові власного сумління.

Тому ми "старі" ще раз повторяємо: вважайте, послухайте нас, бо ми те все вже пережили. Чого ж тоді і вам те все переживати? Замість робити ті самі помилки і переживати ті самі трагедії та невдачі, скористайте з нашого досвіду. Зрештою на досвіді спертий увесь поступ і розвиток людства. Гарно ми виглядали б, коли кожне людське покоління мусіло би само переживати все від доби печерної людини аж до наших часів радія і телевізії! Тоді мабуть не було б ніякого поступу і ніякої культури. Щоправда, народи не дуже то користають із досвіду свого минулого і дуже часто роблять ті самі помилки. Таксамо мало користають із власного життєвого досвіду і поодинокі одиниці. Але ж саме в тому вся трагедія людства і людини! А яке це немодне гасло в нас, українців, користати з досвіду попередніх поколінь! Про те краще не згадувати!

Та все ж коли тільки один або одна з тих, що цього року склали матуру, прочитає ті рядки і вони спонукають їх до застанови, то ця стаття вже осягне свою ціль!

[Краківські вісті]