Теодор Курпіта


І.

 

Був прекрасний липневий ранок...

 

Сонце вже майже на три коцюбі стояло понад селом і золотом дзвонило в поле...

 

Був це ранок голубий і здоровий, як голуба і здорова жила на порепаній Паньковій руці.

 

За вікном гуркотіли танки, гармати й вози та клекотали бузьки і птахи стрясали з вершків лип селединові пелюстки квіту. Вони котилися безшелесно вітром по подвір'ї й топились у недалекій гноївці, в якій вилігувалася з дванадцяткою жвавих хрумкал здоровенна рилата льоха..

 

Хоч, щоправда, заносило від цього "швайнбаду", але Панько навіть і для звичайнісінької безроги був вирозумілий. Він знав, що хрисцінин без цалий день не має сє чису і в голову почіхрати, не то що викупати, але, вибашти, свинє мусит, бо так, як та панє, ніц не робит, но ісьць і потрібує свіжого люфту..

 

І дійсно, свиня вилігувалася у гноївці безтурботно й до своєї трагічно-мученичої смерті нічого не робила...

 

Та Панько не тільки тримав ту гноївку для свині. Часом Марина в ній, як пізно вернулася з поля, і барабольку сполокала й перепрала старому онучки й дітиська по ній радісно чалапали та забавлялись і забували про хліб.

 

Останньо, за комуністих, не було йому і так зле...

 

Був, хоч правда, як казав, посереднім господарем, значить майже звідси торба і звідти торба, а він посередині, але якось і свинка продержалась при обійсті і курочок пару проховались під стодолою і так якось ніби Панбіг благословив і дітворою і сяким таким гараздом... Зпоміж тієї біди і не від того був Панько, щоб і до коршми не заглянути. Борони, Боже! Він тримався засади, що доки діди-прадіди пили, то здорові були, не знали, що то є рак, чи там якесь файне медінє... І хлоп мав сто літ, а лупив бияком, як рекрут... І він так ніби й заглядав до келішка, щоб здоровлє си зашпарувати.. Коли була горілка моцна — пив за своє здоров'я, а коли слаба і тільки чуть-чуть пахла — так тоді пив за жидівське. Але ніби й пощо жидам і панам кріпке здоров’я, як вони за гроші всьо дістануть? Вони не їдять так собі звичайно, як хлопи, а фест си вживають. В них фурт ліґурально пиво, кобаса і палениці з мнєса...

 

— Налєй ми, Мошку, з чубком, най п’ю, най памнєтаю вашу і нашу комуністичну республіку! — гримав до жида п’ястуком об стіл... І він пив...

 

Пив, бо мав рангу, був головою сільради, значить — він но один на цале село.

 

...Мошко не давав собі багато говорити. Він не був собі такий звичайний клапцюх, як всі, а тилігентний. За "ульотки" також понюхав чим пахне польський кримінал.

 

Через того він охоче наливав; підсміхався і навіть підсміхався на стіні Сталін і навіть отой, як верета, червоний плакат, що ніхто в світі так не піклується людиною, як совєтская власть.

 

Оту совєтскую власть малощо не полюбив був Панько. Щоправда ходив щонеділі до церкви і кидав Богові на тацу з Леніном банкнота, але міг скоріше задармо випити і перекусити і вряди-годи навіть дещо Марині і бахурам принести. Це власне саме піклування людиною малощо не припало йому до вподоби... І через це не довго шукав Панько між святими образами місця для Сталіна. Допасував його поруч святого Обручника, бо і цей Йосиф і той Йосиф...

 

Допасував ведлук рихту і густу...

 

ІІ.

 

Та вчора, коли Стефанишин Митрунь приніс з міста вістку, що в криміналі, хоч купайся в крові, так понарізували наших большевикн — Панько, немов не той став! Від вчора нічого в устах не мав...

 

— Не мавім, Марино, ніц в писку і не хочу! Відсунь си той лехвар, бо ти навіть і пальцем не ткну! — бурмотів, сидячи при столі, оперши свою важку голову на порепані, мозолисті руки.

 

Плакав.

 

Так ревне — оце втретє в свойому житті.

 

Раз з радості, жи сам єден на висіллю дав раду трьом, ди на него з ножима форікували, другий, як мамуню небіжку ховали, з втретє оце зараз.

 

Плакав, бо серце боліло, бо пекло, як підбіл невистояний, а завчасу брудною й тупою голкою проколений.

 

Плакав, завіщо аж стілько помордували...

 

В хаті було сумно. І діти плакали, і Марина плакала, святий Микола плакав, і один Йосиф плакав. А другий, тоже Йосиф — ні. Він не плакав, тільки так підсміхався, як тоді, коли Панько пив за Мошкову і свою республіку.

 

Біль піднімався в серці, як градус...

 

І коли залила уже жовч усе Панькове серце — він підніс очі на стіну між святих і гнівно провертів зором веселого Йосифа:

 

— Ех, ти, Йосиф, Йосиф! До вчора мавім те за сьвітого, але ти не світий, а сукин син, якого люцке воко виділо.

 

Згодом пірвавши ножа — кинувся до стіни:

 

— Поріжу тє, покавальцюю.... То ти дававісь ми горівку тай пиво жльопати, жиб тепер мою кров точити? Га?

 

І бив.

 

Гримав п'ястуками до стіни, поров папір ножем, аж в хаті лемент счинявся...

 

— Ой, Паньку, Кальвіне якийсь! — благала жінка. — Та хату ми повалиш тай не буде де голови притулити! Колижісь так в него моцно вірив, то бери си того дідька з хати і забирайми сє з мого віна!

 

— Так, віривім, як дівці, але якім сє переконав, жи вуж, то роздопчу го, як гадє на дорозі. Ой, роздопчу, роздопчу.

 

На благання жінки Панько схаменувся.

 

Мав, щоправда тверде серце, але мав і м'єку натуру.

 

Рвонув миттю зо стіни образа й виніс надвір. Виніс, жиб се люди дивили і плювали і зрода-врід приповідували, як, рахувати, голова сільради, ніби Панько Прищіпка зо Сталіном сє розправив.

 

— Положу тє насеред подвірє і буду бив, як лєцтого злодія, як востатного мордерцу! — викрикав на ціле горло.

 

І усе село дивилось, як Панько бив Сталіна.

 

Положив на подвір'ї і молотив ціпом... Та так молотив його, що аж піря летіло, кури порозкудкудакувались і та, що ніц не робила без цаде жітє, но се купала та потребувала люфту — вивтікала з гноївки разом з карапузами в найтемніший заулок хліва.

 

Так страшно бив.

 

Бо хрисцінин вже як любить, то любить, але, як му хто занадто вже залєє сала за шкіру, то вже го без помишленія б'є. А те по криміналах вже було занадто і без помишлєнія!

 

— Б'ю тє, Сталін, жись нас вобдурив свободов!

 

— Молочу тє, жись брехав, жи ми всі рівні.

 

— Гаратаю тє, як тримітє, бось понарізував нашого тіла, як той Ірод з коліди.

 

— Магулєю тє і за то, жись ми борше вочей не вітворив, аж мусіла ми та невинна кров їх відкрити!

 

Бив, сопів і перевертав аж поки той самий вітер, що стрясав з вершків лип селединові пелюстки та котив їх у недалеку гноївку — не заніс туди і порваних шматочків вчорашнього фальшивого "сонця народів..."

 

— Ви, людоньки, якісьти мудрі, то ми сє ніц не дивуйте! — говорив. Хрисцінинові сє нарешті вітворили балуха і видиш куда вісьта, куда гайта! Так! А ти, Марино, приготуй ми чисту сорочку, дай в платок кавалок хліба і сира і най іду воювати! Піду, бо чую земсьць за кров, за баламутство!

 

_________

 

За вікном гуркотіли німецькі танки, гармати й вози, клекотали до сонця бузьки і птахи стрясали з вершків лип селединові пелюстки квіту.

 

_________

 

По опорошеному, липневому шляху йшов за зеленими солдатськими валками голова, рахувати, сільради, щоб убивши Сталіна, воювати за свою віднайдену батьківщину.

 

[Львівські вісті]

15.07.1942