Голова

Це був острів. У цьому не було жодного сумніву, хоча я все одно ходив і ходив його берегом – виходив ув одній точці і знову до неї повертався, замикаючи коло. Знову й знову. Неначе не міг ніяк позбутися надії на те, що одного разу берегова лінія таки отримає продовження й острів перетвориться коли не в материк, то бодай на півострів – для когось, можливо, й відділений, але для мене з’єднаний із материком – нехай би й щонайвужчим перешийком. Скелястим, заболоченим, зарослим непролазними чагарями – я би переліз, переповз, продерся…

Але ні. Скелі на моєму шляху були тільки в одному місці – там, де вони підступали до хвиль упритул, нависаючи над морем стрімким урвищем. Доводилося йти просто попри їхню стіну, метрів п’ятдесят, по пояс, по груди, по шию у воді, поволі пробираючись уперед, притискаючись до каміння, впираючись у нього руками й раменами, аби не розбитися разом із хвилями.

Це якщо відплив й немає сильного хвилювання на морі.

Припливи й відпливи бували більшими й меншими, мали свої закономірности й свій календар, і я давно вже вивчив його досконально за стільки часу. Але все одно ніколи не дотримувався. Прокидався, коли прокидався; снідав тим, що мав, – і йшов. Якщо траплялася висока вода – сідав на березі й чекав, а коли вода спадала, продовжував.

Є й такі, я чув, що роблять це перед сніданком, але я не люблю робити що-небудь натщесерце.

Решта дороги, до й після скель, – піщаний пляж. Зручно ходити босоніж. Тільки йти треба по мокрому, змоченому прибоєм й щільно збитому піску – в сухому ноги в’язнуть.

Та коли берег усе ж таки укотре закінчувався – коли щоразу наново здивований я бачив велику порожню мушлю та висушену сонцем, загиблу у ворожій стихії муміфіковану зірку межи пасмами викинутих хвилями водоростей, від яких був вирушав напередодні, – стояв і дивився на них іще якийсь час, а тоді повертав углиб острова.

Там була висока гора – властиво, найвища і, що важливо, безліса, відкрита на самому верху. За багато років я витоптав стежку до її вершини – місцями, де глина переважала над камінням, навіть глибоку. Її було видно здалеку, щойно закінчувався ліс: вона звивалася навколо плавким серпантином, так, аби зручно було підніматися, аби не дертися крутосхилом.

Я виходив, отже, на вершину, кілька хвилин відсапувався і здійснював наступний свій ритуал: подовгу й уважно вдивлявся у море. У море з усіх сторін… Аж до самого обрію...

Я шукав орієнтири. Точки у просторі. Инші острови, хоча би скелі… Кілька разів я будував пліт й вирушав ним у безвість… Я чув, що обходи острова по колу – але конче у визначеному, канонічному напрямку – дехто називає службою, а сходження на гору – паломництвом. Проте мені здається, що саме отих кілька разів я тільки-но й служив Богові…

Але щоразу повертався. Жодного з тих разів я так і не наважився відійти від свого острова – від єдиної знаної мені сталости – бодай скільки-небудь далеко. Так, аби загубити його з поля зору – його та найвищу на ньому гору над поверхнею океану. І жодного разу так і не побачив иншої незмінности, постійности попереду. Тільки хмари, хвилі й иноді кити у безкінечному русі…

Насправді я люблю їх усіх – і море з його хвилями, і хмари, й китів. Але потребував землі. У якийсь момент я зрозумів це уповні: про те, що любов до відкритого океану пов’язана із берегом, що одне втрачає сенс без иншого.

А отже – иншого берега.

Щось у мені підказувало: аби відкрити нову землю, я повинен припинити озиратись.

Тим більше – час до часу траплялися шторми…

Я думав щодо цього й дійшов висновку: було би глупством з'ясовувати, чи люблю я й шторм. Ідеться про щось инше – тоді, коли він є, залишатися в глибині острова вже неможливо. Хіба спробувати – на якусь хвилину це вдається. Та вже незабаром ревіння хвиль, що накочуються й розбиваються там, на березі, перемагає – і я виходжу просто понад морем на ті самі скелі-урвища, які перетинають мій шлях під час безглуздих блукань уранці, зупиняюсь на краю, широко розставивши напівзігнуті в колінах ноги, й, похилившись назустріч вітрові, захлинаюся ним і солоними бризками моря…

Під час шторму Бог запевняє мене в тому, що земля там є. А коли шторм вщухає, я знаходжу на березі Його слова: цілком увиразнені, ба навіть матеріялізовані й сповнені запахів – незнані мені доти невідомі плоди незнайомих дерев, які не ростуть на моєму острові…

Залишався страх – подолання страху…

На горі я сидів по-різному. Иноді стояв. Иноді довго, иншим разом менше. Але завжди, рано чи пізно, відчував голод й спускався на долину.

На долині маю помешкання – сяка-така хижа, дах над головою. Я їв, отже, і вкладався спати. Спочатку простягався навзнак, і простір навколо мене робився пласким й подовгастим. Так лежав якійсь час: згадував берегову лінію острова, її деталі – усе те, що тільки-но й міг згадувати. Та зрештою, втомившись, повертався на бік і засинав.

Моє улюблене положення під час сну – скрутитися калачиком. Простір заокруглювався.

А це… Воно завжди починалося надвечір. Дискусійне коло: круглий стіл, рада, віче, тінг, парлямент – все одно. Обмін ідеями – а отже промови, відтак, здебільшого, школа риторики, вправляння ув ораторському мистецтві.

Для цього існувало спеціяльне місце. Галявина у лісі. Трохи на узвишші – тут взагалі не було рівнини, трохи із видом на море вдалині, попід скелями з одного боку. І небо над нею – як завжди, просто.

Спеціяльно облаштоване. Властиво, коло витворювала вервиця з каміння, що використовувалося промовцями для сидіння. Порожнє всередині.

— Ми конче повинні покласти край соціяльній несправедливости! – сказав, наприклад, соціяліст, поглянувши на безкрає море вдалині.

— Воля народам! Воля людині! – заперечив націоналіст, перед лицем якого були скелі.

Вони так завжди казали, хоча й кожного разу иншими словами. Але переходячи через центр кола, тепер я подумав: а хіба не однаково, у який спосіб люди змагають одне одного – на рівні індивідів, суспільних прошарків а чи більших груп, таких, як ось нації; хіба змагання не передбачає переможців і переможених за визначенням?

— Світ створив Бог! – знову виголосив креаціоніст, дивлячись на хмарний рух у небі.

— Нісенітниця. Світ постав у єдино можливий, з точки зору раціо, спосіб – внаслідок тривалої еволюції! – не погодився, отже, еволюціоніст, вивчаючи форми травинок під його ногами у їхньому різноманітті. На одну з них саме сів був метелик. Дуже гарний. Але не самою лиш формою, не барвою крил – він заворожував тим, яким був Живим…  

Мені це не щоразу вдається, але кожного з тих разів буваю зачудований: від усвідомлення того, що ось мій собака, скажімо, або ж он та пташка на гілці, а чи ось цей, щойно згаданий метелик – кожен з них є особистою, окремою, самостійною одиницею… Може піти, полетіти сюди або ж, навпаки, туди… Як і я… Тільки думати при цьому, аби це відчути, потрібно, здається, про когось одного. Принаймні на початку.

А коли знову опинився посередині, спало на гадку, що є однаково закоханим і у хмари, і у рослини, і в метелика; і що сама еволюція, її закони й закономірности є Впорядкованістю, а не хаосом. І подумав іще: це все від нагальної потреби людини, її звички одразу ж оприлюднювати власні свої твори, щойно надавши їм вигляду деякої завершености. Бо ж хіба вони не потребують насправді тривалої еволюції?..

— Я вірю у Бога! – не так навіть палко, скільки бадьоро задекларував віруючий.

— Бога немає! – не повірив атеїст.

Вони нікуди не дивились, а мені стало смішно між ними обома, бо ці двоє без угаву торочили про Того, кого не знали…

Як і патріярхи. Їх було тут із добрий десяток – різних конфесій і цілих релігійних течій – й вони також не дивилися нікуди, адже були не просто душпастирями, а й неабиякими богословами, віднаходили усе нові й нові слова на підтримку своєї світоглядної цілости й просто не мали часу на те, аби подивитись.

І я подумав: якби вмів малювати, я б написав портрет-дилогію: Іван Вишенський навпроти Петра Скарги – обидва за письмом, обидва широкочолі й осяяні інтелектуальною працею… Й назвав за Никодимом Святогорцем, майже як у нього: “Боротьба видима чи невидима?”

І ще: як добре, що тут немає Франциска з Асижу (що для нього, як я знаю – щоправда, тільки з кіна, – було важкою трудністю укладання уставів і який так прагнув знаку від Бога, так палко просив про це у Нього, що на тілі йому з’явилися стигмати), Сергія Радонезького (того, про якого я люблю думати, недержавного – до якого приходив старець у дитинстві й ведмідь-приятель, коли він жив у пустині), Дмитра Туптала (маю гадку, що коли впорядкувати, переписати стільки житій – нехай навіть і тих тільки святих, що їх шанує східна Церква, – мусиш зробитися святим і собі). Мені хотілося думати, що вони нині гостюють у Єгипті, в Антонія Великого… Хоча ні – саме вони й мали б розуміти це найкраще: послідовники, які виломлювали двері до його пустинної обителі, завжди були для нього чи не найбільшим тягарем. Тасанке Вітке (“Скажений Кінь”) усе одно б не прийшов – щодо нього я не переймався, адже читав: відповіді на питання він шукав у видіннях й відмовився був їхати до Вашингтона, на зустріч із президентом: сказав, що між ним і Великим Духом – якого дакота називають Вакондою і який насправді духом не є, а радше Богом, тому що присутній у всьому, – немає жодного “великого батька”. Баал Шем Тов (“Володар Доброго Імені”), як я чув, навчав тому ж самому – простоті й Божій всеприсутности, і я був радий з того, що його тут теж немає. Мені б дуже хотілося назвати на ім’я когось із суфіїв, але, на жаль, про них я знаю лишень те, що вони пишуть любовну лірику, у якій насправді йдеться про любов до Бога. (А оце щойно згадав: це як в історії Абеляра й Елоїзи?!). І їх тут не було. Як і Гаутами. Адже він узагалі розірвав коло сансари й припинив народжуватися. Й…

Були політики – митці управління, пастухи тіл. Всілякі різні: з різних партій та з однопартійних систем, й ті, які нікому не знані. Але всі на одному камені.

Дискусія тривала, й надвечір’я перейшло у вечір. Сонячний диск почервонів і обережно торкнувся до моря, сягнувши обрію. Так здається – це відомо – такою є особливість зорового сприйняття. Але иноді, слухаючи своїх учених, мені важко повірити, аби до цього відкриття могли прийти вони. Надто короткими є проміжки їхнього перепочинку в стислому графіку наукових конференцій. Напевне, Колумб був правий – напевне, їм розповіли про це моряки.

Або ж Ератосфен мав би ним стати, але, з якихось причин, зробився натомість ученим…

Патріярхи, отже, не бачили, як сонце опускається в море, розчиняється у ньому, як змінюються кольори навколо. А я подумав знов, цього разу жартома: кожен із них, ясна річ, чоловік прогресивний, кожен із них, поза сумнівом, – екуменіст; але для кожного екуменізм – це з’єдинення Церкви, а з’єдинення – це об’єднання навколо центру, навколо влади. А коли вже так, най би створили новий, окремішній престол – на нейтральній території, в Антарктиді. З папою південного полюсу…

Але одразу ж спохопився. Адже, з одного боку, тамтешня станція, названа на честь норвежця Роальда Амундсена та британця Роберта Скотта, належить Сполученим Штатам, і тому про нейтралітет вже не йдеться. А з иншого, дізнався оце, що попри міжнародний Договір про Антарктику, Протокол з охорони довкілля до Договору, демілітаризацію Південного Заполяр’я й Приполяр’я та п’ятдесятирічний мораторій на видобуток мінералів на континенті – останньому, вільному від копалень – існують також і поняття: “територіяльні претензії в Антарктиці”, “Аргентинська Антарктика”, “Австралійська антарктична територія”, ба навіть “Нова Швабія у 1939–1945 роках”…

Ну ось. А тим часом я й сам був спробував дивитися – знічев’я. За об’єкт обрав собі зорю вечірню – яскраву й неомильну. Вона саме з’явилася з-за бескиду. Спочатку я дивився в обá, двома очима – а як же ж инакше, як і завжди, – аж раптом щось спонукало мене до експерименту і я затулив одне з них. Й зірка зникла… Себто, скоріш за все, вона залишилася там само, де й була, але я перестав її бачити. Тоді я затулив инше око й став дивитися першим. Деякий час на оці був туман, але коли він розступився, коли око призвичаїлося, я знову побачив зорю – мерехтливо блимаючи світлом крізь нашу атмосферу, вона дійсно і надалі визирала з-поза каменя…

І я подумав: яка дивовижа, що деякі люди виявляють нічим не виправдану, самовпевнену сміливість стверджувати, нібито мають стійкі переконання, коли навіть два їхніх власних ока бачать по-різному.

— Я люблю солодке! – облизуючись сказав один.

— А я гостреньке! – сказав инший, ковтаючи слину.

А я йшов собі та думав про те, що люблю солодке із чаєм, а гостре – до страви…

Я опинявся посередині щоразу, коли проходив поміж каменями опонентів. Я мусив так ходити, тому що був тут один – я був самотнім на цьому острові.

                                                                             Дмитро Єльніков

                                                                             20 червня р. Б. 2017, м. Львів