НАШ УНІВЕРСИТЕТ: Викладач

«Кожні 5-6 років американським професорам дозволено протягом року не займатися прямими обов’язками, не читати, наприклад, лекцій в університеті. Тобто я отримую зарплату і можу робити все, що заманеться, але що це дає? Наука змінюється, технології змінюються, фінансуючі агентства змінюються, і є можливість озирнутися, подивитися, що відбувається у світі, поїхати в інші лабораторії, навчитися чомусь новому, написати книжку.»

 Юрій Гогоці

Викладачі українських університетів – вкрай різнорідна соціальна група. Від поважних професорів, які «вже все і так знають», і блискучих лекторів, котрі б стали окрасою будь-якого європейського університету, до божевільних ентузіастів науки чи молодих, але вже цілковито демотивованих асистентів. Усі вони цілком різні – але всі живуть у цілком іншому світі, ніж професор Дрексельського університету у Філадельфії Юрій Гогоці. У світі жорсткого недофінансування. У світі, де панує бюрократія і неадекватне навантаження. У герметичному світі кругової поруки, де взаємні домовленості часто є важливішими за викладацький талант чи науковий доробок.

Картина Джузеппе Арчимбольдо

«Це треба любити»

Будь-яку розмову про вітчизняну освіту варто розпочинати з проблеми фінансування. Тема викладачів аж ніяк не становить винятку з цього правила. Середня зарплата доцента кафедри коливається в межах 4-7 тисяч гривень (за винятком хіба що КНУ Шевченка). Тому вітчизняні викладачі, це, в кращому разі, ентузіасти, котрі викладають у кількох вишах водночас, підробляють публіцистикою чи критичними статтями, подаються на гранти і т. д. В українських реаліях викладання в університеті, за поодинокими винятками, це аж ніяк не шлях до забезпеченого життя. В Україні викладання просто потрібно любити. На щастя, таких ентузіастів у наших університетах наразі вистачає.

Некомпетентність

Велика ж група університетських викладачів «здається» ще до початку власне викладання, займаючи безпрограшну позицію «як платять, так і працюємо». Реальних причин для незадоволення в середньостатистичного університетського викладача справді вдосталь. Всюдисуща бюрократія: заповнення різноманітних нікому насправді не потрібних семестрових планів, індивідуальних навантажень, укладання пустопорожніх методичок, заповнювання академічних журналів та сумнівне часопроводження над іншими рудиментами радянської системи освіти. Навантаження, яке часто не залишає простору ані для додаткового заробітку, ані для наукової роботи і є абсолютно неспіврозмірним із навантаженням, яке отримують його західні колеги.

Крім цього, існує і чимало обставин, котрі ставлять вітчизняних викладачів у невигідне становище й у суто науковій площині. Відсутність доступу до багатьох західних інформаційних ресурсів та електронних бібліотек. Низький рівень мобільності українських викладачів помножений на катастрофічно низький (у порівнянні зі західними стандартами) рівень володіння іноземними мовами – все це аж ніяк не сприяє академічній конкурентоспроможності вітчизняних науковців. Про можливість схожих тривалих «творчих відпусток», які отримують західні фахівці для написання книжок та монографій, узагалі не йдеться. Намагання молодих викладачів потрапити на стажування за кордон може викликати не лише підтримку, а й значну дозу скепсису. Далеко не всі керівники сприймають закордонні відрядження як щось позитивне, адже потрібно якимось чином заповнити прогалини в розкладі, які виникають через відсутність викладача. Тому науковий рівень, назагал, в Україні залишається вкрай низьким. 

Разом із цілком очевидним недофінансуванням усі ці фактори ніяк не сприяють вмотивованості викладача. Втрата мотивації – прямий шлях до некомпетентності. Проте у вітчизняних вишах існує і «протилежний» рівень некомпетентності – це викладачі старшого покоління, які не мають ані бажання, ані внутрішньої потреби засвоювати нові наукові підходи та винаходи. «Забронзовілість» вітчизняної професури, на жаль, подекуди стає нормою для вітчизняної вищої освіти.

Протест науковців у Києві

Між цими полюсами некомпетентності все ж знаходиться місце для значного прошарку ентузіастів від науки. Часто цей суто науковий ентузіазм поєднується з активною громадянською позицією та людським ідеалізмом. Особливо помітними такі «ідеалістичні рецидиви» стали після Майдану. Проте не всім університетам така ситуація до вподоби.

Мікросвіт кругової поруки  

Усі перераховані причини значно ускладнюють життя викладача в університеті. Проте це, так би мовити, «точкові» проблеми. Адже навантаження можна зменшити, бюрократію скасувати, зарплати підвищити. Тільки проблема від цього не зникне, адже має системний і вкорінений характер.

Університет поволі перетворюється на закритий світ «для своїх», у якому дедалі важливішими стають лояльність та «правильність» поглядів, аніж власне наукові здобутки. Таке середовище формується протягом років – система важелів впливу на викладачів може мати найрізноманітніший характер – від підкилимних домовленостей до очевидного тиску при призначеннях на посади. Така система кругової поруки дозволяє в потрібний момент отримати «правильний» результат.

Сумну ілюстрацію того, як така система працює на практиці, нещодавно продемонстрували у Львівському національному університеті імені Івана Франка під час конкурсного призначення на посаду доцента кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства. Сама кафедра рекомендувала на призначення відомого літературознавця Богдана Пастуха. Вчена рада факультету всупереч рекомендації кафедри таємним голосуванням віддала перевагу іншому кандидатові. Юридично ситуація цілком «чиста» – процедури дотримано, рішення легітимне. Проте в академічному середовищі ситуація викликала неабиякий резонанс. Богдан Пастух – не лише якісний фахівець, чий науковий доробок значно перевищував аналогічні показники конкурентів, а й талановитий викладач, на чий бік стали студенти – провівши відкриті акції протестів. Проблема загострюється і тим, що Пастух протягом останніх років у багатьох ситуаціях «ішов проти течії» – відкрито озвучував конкретні випадки плагіату на факультеті і став на бік студентів під час корупційного скандалу, який спалахнув на факультеті у 2015 році. Сам факт, коли вчена рада факультету всупереч рекомендації кафедри голосує за іншого кандидата – вкрай рідкісний і дивний прецедент. В академічному середовищі університету активно заговорили про «покарання неугодних». З дотриманням усіх юридичних процедур. Ані наукового доробку, ані громадянської позиції, ані популярності поміж студентів при подібних голосуваннях до уваги не беруть. Залишається загадкою, чим же, власне, в такому разі керується вчена рада при прийнятті рішень.

Ситуація навколо Богдана Пастуха оголила ще одну проблему університету – думки студентів практично не враховують. При цьому в західних університетах є звичною практика посеместрового анонімного оцінювання викладачів студентами, яке згодом стає предметом розгляду та аналізу керівництвом вишу, так само як і самих викладачів. Це одна з вимог, яку студенти ЛНУ також озвучили під час акцій на підтримку свого викладача. 

Львів. Протест на захист Богдана Пастуха

Наслідки схожих ситуацій можуть бути для будь-якого університету вкрай серйозними. Робоча атмосфера все більше віддаляється від академічних стандартів – адже і для викладачів стає зрозумілим, що наука і навчання не є пріоритетом. Основне – вчасно промовчати або ж уміло домовитись. Говорити про мотивацію до власне наукової роботи більше не доводиться. Важкий удар по престижності університету як наукової установи: логічне питання «якщо університетові не потрібні науковці рівня Богдана Пастуха, тоді кому потрібен такий університет?» повисло у повітрі. Вихід, звичайно, є – втручання найвищої адміністрації університету, яке дасть змогу як «зберегти лице», так і продемонструвати, що при всіх «але» університет залишається установою, в якій пріоритетними є наука і якість викладання. У протилежному разі  університет впевнено прямує до власного перетворення на «конвеєр дипломів», які насправді не матимуть (мають?) жодного реального якісного наповнення.

Ринок. Конкуренція.

На противагу університетам, які активно практикують «закритість» – ситуацію, коли «чужакам» украй важко потрапити в університет, – в Україні все ж існують острівки альтернативної моделі освіти. Передусім традиційно йдеться про Києво-Могилянську академію та Український католицький університет у Львові, який активно розвивається протягом останніх років. Ситуацію у Львові можна вважати показовою ілюстрацією того, як розвивається українська освіта. Тенденція, коли найкращі випускники з «традиційного» університету Франка намагаються потрапити у значно сучасніші магістерські програми УКУ, простежується з кожним роком усе виразніше. УКУ, без сумніву, має свої недоліки, та все ж пропонує те, чого в університеті Франка стає дедалі менше, – власне якісні знання та прозорість внутрішніх механізмів університету. За таких умов уже в найближчому майбутньому цілком імовірною є ситуація, коли ЛНУ ім. Франка буде надалі тішитись «кількості», але площину «якості» освіти в регіоні цілком буде забезпечувати саме УКУ.

Вихід для традиційних університетів один – максимально відкритися для «свіжої крові»: прозорі об’єктивні конкурси на вакантні місця з максимальним залученням людей з-поза університету, випускників закордонних вишів тощо. Для цього, без сумніву, необхідна «політична» воля керівництва університетів зламати герметичні колективи «для своїх», створення відповідної академічної атмосфери, акцент власне на наукових досягненнях і т. д. Це означає – вийти з власної зони комфорту і піти проти традицій, які формувалися десятиліттями. 

Суспільство

Усі озвучені проблеми вищої освіти варто розглядати в загальносуспільному контексті. Будь-які зміни, тим паче в секторі освіти, можливі лише в разі, коли існує суспільний запит на такі зміни. В разі, якщо суспільство (читай – університетська спільнота) у своїй більшості залишається задоволеною ситуацією (принцип «аби не гірше» залишається для багатьох українців дуже актуальними), очікувати змін немає від кого. Декілька років тому під час Революції гідності тисячі українців переосмислили своє ставлення до держави, її інститутів, до своїх життєвих цінностей. Виник значний прошарок людей, які справді прагнуть змін. Дедалі важче очікувати реальних реформ у країні, яка знову занурюється у стан загальної байдужості і класичного українського «маємо те, що маємо». Але будь-яке реформування, так само як і якість освіти, і надалі залежить значною мірою саме від суспільства, від університетської спільноти і навіть від зусиль окремої людини.

Це четвертий текст із запланованого циклу автора про девальвацію вищої освіти в Україні. Перший – "Університет, симулякри та нові еліти" – опублікований 15 червня 2017 року. Другий – "Наш університет: студент" – 23 червня. Третій: "Наш університет: аспірант" - 29 червня. Усі три попередні публікації викликали активну дискусію у зацікавлених колах.