Виховна самокритика — похвальна, потрібна, необхідна річ. Коли вона яскраво підкреслює темні риски зі шкодою для ясних — річ щонайменше зайва, дарма, що роля кожного критика невдячна. Коли ж робимо вже землякам своїм закиди — будьмо справедливі: надто не хвалім, але й не гудім. Очевидно, злободенним завданням преси є зазначувати негативні риси рідного громадянства для педаґоґічних цілей. З природи речі такі критичні статті стають дещо однобічними, хоч напевне автор таких статтей сам, крім тіней, бачить також світла.
Можна підписатись під багато заввагами: про український примітивізм, проте не зовсім можемо погодитись з твердженням, що "Галичина стала найменш примітивною частиною українських земель" (див. мк.: "Примітивізм — наш найбільший ворог", "Кр. Вісті", ч. 112 з 28. 5.). Таке твердження викликує застереження з двох причин: 1) воно може мимохіть нагадувати жалюгідні дискусії з часів 2-ої української еміґрації 1919—23 на тему "галичани й наддніпрянці", і 2) воно не зовсім відповідає правді. Актуальні справи у сумній українській дійсності за Польщі й Московщини поклали край тодішнім обласно-сепаратистичним тенденціям в нутрі українського громадянства, а творча й гармонійна співпраця галичан і наддніпрянців у культурних і господарських установах у Галичині, на терені НТШ, на терені літератури й мистецтва, вплинула чимало й на вирівнювання політичної проблематики. У добро української еміграції з рр. 1939—41 треба вписати, що її внутрішні спори (і так зрештою досить трагічні) не велись у площині територіяльного походження та обласного патріотизму й обласної антипатії. Через те тепер треба вистерігатися найменших, навіть, підсвідомих познак перечуленого обласного патріотизму. І то не лише тому, що "так треба", але тому, що такі погляди здебільша невірні, як ось погляд про здогадну вищість галичан, коли річ іде про познаки українського примітивізму.
Галицька політика в часах розвалу австро-угорської монархії; різні періоди української політики в Польщі; хитання між екстремами у політиці й тактиці; переплутування ідеології, політики і тактики; перещіплювання на непідготований рідний ґрунт наосліп чужих зразків; постійна перевага чуттєвого елементу над розумовим, — та деякі інші риски поведінки і вдачі галицьких українців не доказують їхньої вищости над наддніпрянцями.
Галицький овид та взагалі можливості світосприймання галичан стояли — і все ще стоять — під вантажем географічних умовин. Вдача галицького українця мусіла формуватись у тісних рямцях між Карпатами на півдні та пінськими болотами на півночі, між річками Сяном на заході і Збручем на сході. Коли наддніпрянці мали психіку громадян, які можуть свобідно рухатись між Чорним і Білим морем та між Балтиком і Тихим океаном, галицький "звязок із заходом" так мовити "фізично" кінчався в часах перед першою світовою війною на подорожі до — Відня, з якого галичани раніш і так не вміли повнотою користати (скільки галичан цікавилось тоді буйним мистецьким, зокрема театральним життям Відня та як воно відбивалось на галицькому житті?) Правда і німецька мова і греко-катол. Церква зближували до заходу. Далі: галицька природа позбавлена романтики й широчіні степів, Дніпрових порогів, могил, розсіяних "свідків слави минулого''. Звязок із давнім минулим у Наддніпрянщині сильніший, ніж у Галичині, де традиція, увірвана в половині 14-го століття, почала наново творитись щойно у рр. 1914/18. Галицьку "парафіянщину" порівнювано з наддніпрянською "хуторянщиною". Проте по наддніпрянських хуторах ще у 1917/20 рр. скривались за святими образами козацькі грамоти і по скринях козацькі шаблюки. Очевидно, большевицький буревій звіяв ці памятки української традиції і культ української романтики та старався настановити на їх місце комсомольське покоління й сірину "совітської людини". Але вплив большевицького чаду щезає на наших очах.
Зарозумілість галичан, що дошукуються своєї вищости над наддніпрянцями, це таке саме погане свідоцтво, як зарозумілість наддніпрянців, що ставляться легковажно до "галічменів". Галичани не повинні забувати, що їх національно-культурне відродження прийшло в наслідку відродження Наддніпрянщини. Коли в Галичині діяла "Руська Трійця", на Наддніпрянщині діяло Кирило-Методіївське Брацтво з таким велетнем, як Шевченко, Куліш, Драгоманів, Грушевський і Липинський — кожний з них штовхав уперед і галицьку і загально-українську думку. Проте наддніпрянці, що хотіли б вбачати в Галичині лише окраїнний провінціональний загумінок, не повинні забувати, що багато швидше позбудуться комплексу "малоросів", якщо використають Галичину, як поміст до західньої Европи. За княжих часів над Дністром, Сяном і Бугом було продовження державности, що впала над Дніпром. Галичина й Волинь дали перших українських друкарів, дали Мелетія Смотрицького та Петра Сагайдачного й виховали Богдана Хмельницького. Перенесення української політичної думки та культурного руху до Галичини повторилося вдруге в історії України в часах царcькo-мoскoвcькoї реакції і втрете — в часах большевизму в Україні, Галичина врешті видала УСС-ів і СС-ів, які були саме запереченням тісної обласної думки.
*
Але до цієї теми можна підійти ще інакше. Чи ми справді такі примітивні і такі винуваті? Не забуваймо, що панщина скасована на Наддніпрянщині щойно в 1861 році й у Галичині в 1848 р. Адже нема ще сотні літ з того часу! Погляньмо на той шлях, що ми його пройшли у тому короткому часі: чи він дає більше причин до зневіри чи до гордости? Коли пригадаємо, що в тому часі заборонювали ще двічі на Наддніпрянщині всякі прояви українства (у рр. 1876 і 1914), що в Австрії була теж доба реакційного абсолютизму, що тут і там українці мусіли ввесь час боротися з найбільшим натиском русифікації і польонізації та що водночас ішов процес національного відродження; коли усвідомимо собі, що від світової війни аж по нинішні дні на всіх українських землях були лиш короткі ясні епізоди спокою і розцвіту а зрештою була — кров, вічне пручання, гарячкова боротьба, горе й руїна; коли поглянемо на те, що ми таки встигли всупереч усьому здвигнути і як на очах відроджується тепер українська нація з другої — куди страшнішої від першої — татарської навали, що давила нарід понад 20 років; коли признаємо, що за несповна 100 літ з етносу виросла нація — то справді:
Чи маємо нарікати, чи черпати з правди про українську тугість, силу і пруживість — віру в невмірущість українського генія?!
[Краківські вісті]
04.07.1942