Вечір експериментальних показів Work-in-Progress, що відбувся 3 листопада у львівському Центрі інтелектуального мистецтва “Меркурій”, об’єднав три перформативні танцювальні видовища. Це можна назвати репетиційними виставами в процесі відшліфування, де глядачі мають змогу стати співучасниками або ж, якщо буде враховано їх конструктивні відгуки й пропозиції — навіть співтворцями наступних показів. Відсутність сцени як окремої (відділеної чи окресленої) частини простору також поглиблює ефект співучасті та співприсутності, спільного проживання емоцій і вишукування сенсів у торкнутих перформансами питаннях.
“За столом”
Хоча Марія Бакало назвала свій виступ перформансом-лекцією, як на мене, то було спільне, у взаємодії з авдиторією, занурення в історію дідуся танцівниці й ширше — нашої нації через одну родину. Марія почала з розмови про парадигму нарцисизму, в якій більшість мешканців сучасної планети почуваються самотніми, не важить наскільки насиченим подіями та інформаційним контентом є їхнє життя.
За спогадами Марії Бакало, її дідусь слухав усім тілом. “Слухав так, наче обіймав”, — хореографка розводить руки широким півколом, аж шкірою відчуваються ті глибокі обійми. — “Я говорила з ним так, як вміла тоді: грала на сопілці, співала його улюблену пісню “Там де Ятрань круто в’ється”.
І я подумала про власний поспіх, гонитву наввипередки з часом. Про доню, яку слухаю зазвичай, одночасно роблячи ще якусь справу: готую вечерю, збираюсь до супермаркету, перечитую робочу пошту. Як нечасто в сьогоденні ми слухаємо обіймаючи. Як рідко чуємо обіймами.
На початку свого танцю перформерка вкусила себе за плече. Чи то був якийсь незбагненний сторонньому ритуал-забобон, чи спосіб налаштувати тіло до неуникного в тих фантастичних літаннях, киданнях, перевертаннях і приземленнях болю — я вирішила поки залишити це загадкою, не випитуючи танцівницю. Вкушене плече нагадало мені про власну спину, спазмовані м’язи якої (тригери) я вже шість років лікую за допомогою ґумового м’ячика з шипами. Знаходиш, де болить найбільше, і сильно тиснеш. Що більше болю, то швидше біль мине.
Позагравітаційність рухів хореографки вражає. Важко уявити, що було б із тілами будь-кого з глядачів, якби кидати їх з такою рвучкою силою, з такою відчайдушною енергією, з якою жбурляє себе на підлогу Марія Бакало. Мої доволі спортивні 60 кг напевне перетворилися би на суцільний синець. Попри те магічні можливості на позір тендітного тіла Марії Бакало цілком реальні не лише завдяки вродженому таланту, а й невтомній праці. Людські тіла (і мозок!) здатні на більше, аніж собі уявляємо. Можливо, завдяки неусвідмлюваній витривалості й українці досі є в цьому світі.
«Я, Бакало Григорій Омелькович, народився в кінці 1923 року в селі Богуслав на Дніпропетровщині. У родині було семеро дітей. Жили разом з дідом та бабою Явдохою.
Жили небагато, але, по тих часах, і не бідно. Як тоді казали — зажиточно. Від батька вимагали вступу в колгосп: приходили часто в хату і погрожували. Малий Василь (1929 р. н.) боявся чужих і плакав, тому мати виносила його з хати. Так він простудився і помер».
Перформерка демонструє своїм танцем жагу до життя, бажання витривати, прорости кульбабою крізь товщу глухого асфальту, яким намагався замостити нас, українців, одвічний ворог. Поки Марія танцювала, кілька глядачів, що зголосилися заздалегідь, читали вголос спогади її дідуся, якому пощастило пережити Голодомор у своєму Богуславі на Дніпровщині. Нині його свідчення зберігаються в архівах Музею Голодомору, звідти й цитую:
«Під весну, у лютому, коли трохи потеплішало, всі так охляли, що тільки лежати могли. Ходив лише я. Пам’ятаю, як сестра покликала: «Гриша, піди жабу впіймай та принеси мені». Походив я по городу, сходив до річки та й повернувся. «Нема», – кажу. А вона: «Подай ножиці, я собі волосся одріжу та буду його їсти»…
Пізніше сестра пообгризала шкіру на пальцях рук. Мати її били та замотували ганчірками пальці, а вона ганчірки знімала і знову кусала і смоктала пальці.
Мати насипала юшку, а я розносив братам. Свою частку вже з’їв та й сиджу чекаю, може, ще залишиться мені хоч трохи. Мати: «На, понеси Архипові». Я приношу, а він каже: «Постав мою миску, мені не треба». Потім помер. А Іван нічого не просив, тихо помер. В березні та квітні, крім мене, Колі та матері, всі померли».
Дід Марії ловив і їв їжаків. Поки глядачі читають його спогади, дівчина танцює так, що здається: спроба кимось іншим повторити її рухи переламала би наслідувачу кістки. Проте на тілі танцівниці не видно навіть синців. Її дідусь вижив, аби онука могла тілом і словом розповідати його історію, історію їхнього роду.
“Дід жив поза парадигмою нарцисизму. Мав багато жінок, дітей. Любив”.
Рецепт виживання народу у витривалості, гнучкості й любові. Любові долі до людини, людини — до життя.
Друга частина перформансу несподівана й для мене емоційно незграбно поєднувана з першою. Я не хотіла виходити з уявлених слухання-обіймів дідуся Марії, через них я торкалася своїх дідів, яких мені не судилося бачити, які також пережили розкуркулення, Голодомор, війни, аби я зростала вільною, аби переживала теперішню війну заради майбутнього мого роду… Але шоу зривається у дискотечні веселощі під пісню “We will rave on putin's grave”. Охочі приєднуються до танцю зі жбурлянням рулонів туалетного паперу з портретом “пу”. “Репетируйте свої мрії також”, — закликає Марія Бакало. Але для мене та “дика вечірка” була не про мрії, а радше про необхідність давати вихід складним і суперечливим емоціям сьогодення через тіло. Для когось це біг, для іншого медитація, хоч би й через викурювання пів пачки цигарок за раз — вдих, видих. І знову.
“(Анти)Крихкість”
Марія Кондратьєва з першої миті захоплює увагу залу своїм образом — майже оголена жінка, тіло якої перетинають смуги пакувального скотчу з написом червоними літерами “FRAGILE” — “крихке”. Таким обліплюють пакунки з посудом чи скляними прикрасами. Але українська жінка лише на перший погляд крихка.
Танцівниця захоплює гнучкістю, зграбністю, граційністю своїх рухів. Її тіло немодельного середнього розміру й це надихає. В сучасному танці ти не конче мусиш бути стереотипних балетних розмірів чи чітко визначеної вагової категорії. Важать здібності твого тіла. Твоє тіло важливе, бо в ньому — ти. Тіло танцівниці вібрує в унісон зі звуками хвиль. Море пульсує в ритмі взаємного чекання.
Марія Кондратьєва, балансує на валику з різновидом чаймзу — кожен рух народжує мелодійне бряжчання, нагадуючи: у кожного нашого рішення й кроку — своє відлуння. Далі черга кришталевих келихів. З ними в руках і між пальцями ніг перформерка ділиться короткими історіями: про дівчинку-танцівницю зі своєї танц-школи в Дніпрі “з дуже талановитим тілом”; про знайому Лєну з вушною інфекцією і несподіваними плюсами хвороби в часі війни — заглушеними сиренами; про краш-кімнату в Бухаресті, яка допомогла скинути тягар емоцій. Весь перформанс — про наше щоденне балансування між крихкістю й міццю. З вірою в успіх останньої.
“Опора”
Акробатично найскладніший пластичний перформанс вечора базується на довірі, злагодженості й спрацьованості хореографок-тезок: Юлії Вільт та Юлії Скиби.
Створений їх тілами фантастичний кудлатий звір переміщується по залу, витанцьовує найдивніші «ритуальні» танці, нагадуючи то перетікання лави через береги вулкана, то довершену синхронність кружляння пташиної зграї, то бій, де група вояків перетворюється на єдиний організм заради ефективності й власного виживання.
Перформерки змінюють чудернацькі одяг і конфігурації, граються з напругою зваби. Одна з Юлій рачкує через залу з балансуючою іншою в себе на спині. Ми опора одне одному, а ще — своїм прагненням та мріям? Так, головне — відшукати власний стрижень, вісь, точку сили. І довіритися їй/собі/своїм.
Фото: Юлія Баір
15.11.2024