Краків, 28. травня 1942. р.
Від довшого часу можна в нас почути при різних нагодах нарікання: "Що за примітивізм! Яке це все примітивне! Що зробити з такими примітивними людьми! Нас вбиває наш примітивізм!" Такі завваги можна почути з приводу різних подій нашого політичного і громадянського та культурного життя. Виходить, що хвороба примітивізму звязана не тільки з нашим збірним життям, але також і з діяльністю поодиноких осіб. При тому треба зазначити, що нажаль перед хворобою примітивізму не боронить нас дуже часто ні походження, ні вік, ні освіта.
Але ж наперед зясуймо собі, як проявляється ця недуга примітивізму? Поверховність, наївність, безкритичність, надмірна вразливість і чутливість на дрібниці й одночасна сліпота на великі справи та процеси сучасного життя, змінлива настроєвість, недостача ширшої перспективи, недостача витривалости та якоїсь одної провідної ідеї, недостача всякого зрозуміння відмінних поглядів та ідей, вузьке завзяття що дуже часто може перейти навіть у засліплений фанатизм, що зовсім не рахується з наслідками — ось це все поодинокі прояви тієї хвороби, на яку покищо просто годі найти лікарство. З нею дуже часто буває так, як з тим казковим змієм. Коли йому відрубати одну голову, то на її місце виростає 10 нових голов. Отже мало поборювати примітивізм у збірному політичному і громадянському житті, бо він зовсім несподівано вискакує в іншій ділянці нашого життя. Таксамо замало воювати з ним у ділянці культурних справ, бо вони дуже часто нерозривно звязані з політичними питаннями нашого часу. Досвід виявив також, що навіть особиста культурність не забезпечує перед політичним і громадянським примітивізмом. Тому дуже часто доводиться аж за голову братися на вид того, що можуть робити люди, про яких ми набрали переконання, що вони вже охоронно защіплені перед примітивізмом.
Виходить, що примітивізм звязаний з нашою вдачею і нашою психологією, що його лікування треба починати від самих основ, себто від дитини, від її відношення до найдрібніших буденних справ і потреб. Важка це і довга праця, але без неї мабуть ніколи не зможемо вийти з тієї прикрої і такої вже довгої стадії існування, яку найкраще можна би назвати "безцільною шарпаниною на всі боки". Примітивізм — це найбільший наш ворог: він осмішив і звів унівець майже всі великі ідеї, якими горіли великі люди нашої історії, він затроїв, ба що більше — скоротив життя неодного з наших великих провідників, він також відігнав від нас багато людей, що зражені його невговканою стихією, ішли в чужі табори. Під тягарем нашого примітивізму заломилася неодна вразлива душа, що не найшла в собі стільки сили характеру, щоби стати до боротьби з тією "гидрою без голови" нашого громадянського життя.
Але заки перейдемо до того, як лікувати наше життя від примітивізму, хай вільно буде зупинитися на деяких його причинах. Це облегшить зрозуміння самого явища і дасть ясніший погляд на те, як з ним боротися. Можна сказати, що є 3 головні причини нашого примітивізму. Перша з них звязана з нашою національно-політичною молодістю, з характером нашого національного відродження і недостачею тривкого живого звязку між новою інтеліґентско-селянсько-робітничою добою нашої історії та її попередніми епохами, коли ми були повновартним народом зі своїми верхами, середніми верствами і низами. Через те майже ввесь наш життєвий досвід як народу мусить обмежуватися здебільша до того, що пережила відроджена українська провідна верства за останніх 100—150 років. 150—100 років для одиниці це дуже багато, бо майже ніхто так довго не живе, але для народу — це розмірно замало, коли при тому взяти під увагу його великі завдання, звязані а його чисельністю, прикметами його території і вимогами сучасної бурхливої доби.
Другою дуже важною причиною нашого примітивізму, стала постійна змінливість культурних впливів на українських землях. Змінлива границя між Заходом і Сходом, що ввесь час нашої історії переходить по нашому живому тілі ніколи не дозволила на якесь суцільне і тривке формування українського національного характеру. Тому то наш культурний розвиток означає безнастанне чергування найбільше суперечних сил. Нічого дивного, що в таких умовинах, замість твердости, виросла хиткість і вразливість, замість внутрішного спокою, що дає історичну перспективу, почуття міри і нахил пляново і систематично діяти, метушливість, що ніколи не дає іти одним шляхом і за якоюсь одною ідеєю.
Третя причина нашого сучасного примітивізму виростає зі своєрідних умовин політично-громадянського життя в Україні за останніх півтора століття і літературно-теоретичного характеру нашого відродження. Поневолена чужими силами Україна за виїмком західно-українських земель, майже ніколи не мала за останніх 160 років такого розвитку власного політично-громадянського життя, де би українське населення могло практично в щоденній праці здійснювати свої думки та ідеї. Коли до того ще додати літературно-поетично-мрійницький характер українського відродження, що було не так боротьбою за нову українську дійсність, як радше втечею від неї, то матимемо повне пояснення українського примітивізму, що головним чином виростає з недостачі безпереривного життєвого досвіду.
Врешті на закінчення годі промовчувати те, що понад 20-літнє панування большевизму за Збручем та 22-ох місячне поневолення Галичини большевиками, від вересня 1939 р. до липня 1941 р., також чимало причинилося до поглиблення нашого примітивізму. На всякий випадок большевики, як найбільші примітивісти світу, встигли поважно підірвати ті українські національні вартості, що органічно повиростали по цей і той бік Збруча. Сам большевизм, поза викривленим культом технічного поступу, все ставив на руїнницькі людські гони і через та відкидав усякий дотеперішний досвід, традицію і звязані з ними установи. Як ідея бунту проти цілого дотеперішного ладу, большевизм мусів причинитися до поглиблення нашого примітивізму.
Який же лік на цю хворобу? Наперед беззастережний звязок України з Европою і Заходом. Яку це має вартість — видно хочби по Галичині, що завдяки свойому 150-літному перебуванні під безпереривним впливом західної культури, стала найменше примітивною, найбільше громадянськи виробленою і найбільше національно скристалізованою частиною українських земель. Далі беззастережна і вперта боротьба з хаосом українського духа, з невпорядкованістю української думки, хиткістю або таки лінивством української волі. Починати треба як мога найскоріше, поки ще можна формувати характери. Побіч хати і школи — мусять допомагати в цьому всякі організації молоді, збірні табори аж до Української Служби Батьківщині включно. Другим засобом у боротьбі з примітивізмом мусить стати солідна фахова освіта, яка дає змогу творити дійсне щоденне життя і через те виховує людей чину, людей, що не можуть існувати без очевидних додатніх вислідів своєї діяльности. Третій шлях — це по змозі глибока загальна освіта, доконче сперта на знанні старої античної культури, щоб ніхто не думав, що світ від нього починається і що перед ним уже не було того всього в якійсь іншій зміненій формі. Врешті, щоб набрати дійсного розуміння громадянського життя і вміння нам кермувати, треба користати зі сприятливої нагоди і ставати до кожної праці в державних і самоуправних установах, щоби навчитися найтруднішої і заразом найважнішої прикмети: культури і такту в користуванні тими засобами примусу, які дає влада!
[Краківські вісті]
28.05.1942