Після багатьох років польових досліджень і опрацювання безлічі усних історій прийшов до висновку, що архітектура, архітектурні простори є цитатами із різних типів ландшафтів. Тобто будинок, грубо кажучи, моделює не тільки печеру чи барлогу, гніздо чи нору, але й є збіркою цитат із відкритого простору. Також цими самими дослідженнями було виявлено, що кожна людина не тільки залежить від того, в якому закритому просторі зафіксувалося її світобачення, але й має у своїй абстрагованій уяві який фрагмент внутрішньої структури будинку, з яким вона асоціює власний внутрішній світ. Комусь пивниця, комусь анфілада, комусь комірочка, комусь собою сформований кабінет, комусь майстерня, а комусь стаєнка, комусь тераса, а комусь стрих.
Отож мені – стрих. У ще не занотованій типології я би назвався людиною стриху, стриховою людиною. Може тому, що у моїх перших роках найдивовижнішим замкнутим простором був якраз стрих. У мовному сенсі, до речі, теж. У школі мене часто поправляли, бо треба було казати горище. Міські вуличні пацани – коли ми обходили усі доступні стрихи у кількох старих кварталах – не знали слова стрих. У них були чердаки. Натомість гірські діти дивувалися з мого стриху, бо у кожній їхній хаті був під.
А у нас був найдосконаліший стрих. Дзядзьо щось таке вигадав і вимайстрував, чого я не бачив більше ніде і ніколи. Стрих мав двоє входів. Один звичайний – приставити драбину, великі двері. Туди лізлося з плахтою, наповненою сіном. Аби викинути його на купу, яка займала половину стриху. Туди ж подавалися всілякі довгі лати, тички, драбини, щоби більярдово точно подолати кут і закинути їх на ригелі. На сіні ми спали, коли до нашої маленької хатки приїжджало надто багато гостей. На ригелях вилежувалися також татові саморобні ясенові лижі і довжелезний патик з прикрученим до кінця павуком з гаків, як делікатний якір. Він бував критично необхідним раз на кілька років: коли уривалося відро у криниці, інакше його не виловиш.
Натомість другий вхід був тим шедевром. З веранди на протилежному боці прямокутника. Там був люк, закритий лядою. Була спеціальна паличка з гострим наконечником, яким відкривалася дощина на люкові. У шпарку можна було побачити залізну пластину-засувку з діркою, до якої пасувала та сама паличка. І на тій засувці стояла драбина. Майже як сходи, з широкими дощаними щаблями. Тим часом у прихованому закутку на рівні піднятої руки був забитий гачок, на який чіпалася петля тонкого сталевого тросу. Трос ішов через дірку на стрих і був примоцований до верху драбини. Був отже ще один фраґмент тросу з точеним дерев'яним руків'ям. Його точним гачечком доштуковувалося до троса першого. І тоді, відкривши запори, велося всю систему тросів – притримуючи рух – догори. Драбина-сходи опускалася вниз. Прошу лізти. Люк відкривалося впертою головою. Ти на стриху. У тому переділі, де ліжко зі стертими ліжниками, де нічний люфт, де дзядзів воєнний спальний мішок – попросту білизна з льону. І якась дерев'яна валізка із Сибіру, вмощена на кронштейнах. Там – тютюни, люльки, якими перестав користуватися, роблені власноруч ялинкові різдвяні забавки. І ще всілякі чудасії у педантичному порядку. Як дитина може не стати за таких обставин людиною стриху…
Коли згодом я сушив там цвіт липи, час від часу вилазив, щоб поперегортати, занурювався – заки ніхто не бачить – у нього головою, то відчував, що так виглядає чи відчувається щастя.
І власне з того часу не перестаю довіряти стрихам. Зрештою, знаю з десять, на яких було так само щасливо. А у пізньому дитинстві знайшов такий німецький плакат з двадцятих, на якому було зображене людське тіло яко дім. На стриху там був центр прийняття рішень.
Ну, як був меншим, то уявляв собі, як на нашому стриху функціонує якась підпільна академія.
14.11.2024