Виховна самокритика — похвальна, потрібна, необхідна річ. Коли вона яскраво підкреслює темні риски зі шкодою для ясних — річ щонайменше зайва, дарма, що роля кожного критика невдячна. Коли ж робимо вже землякам своїм закиди — будьмо справедливі: надто не хвалім, але й не гудім. Очевидно, злободенним завданням преси є зазначувати негативні риси рідного громадянства для педаґоґічних цілей. З природи речі такі критичні статті стають дещо однобічними, хоч напевне автор таких статтей сам, крім тіней, бачить також світла.  

  Жмінка споминів та спроба характеристики над свіжою могилою Миколи Голубця.   "Може б ви написали що, Мольо?" — я не мав відваги до Вас приходити — казав саркастично Микола Голубець, підсміхаючись прикметною йому усмішкою, — але коли самі питаєте — напишу". Урочисто обіцював, що "напевне" принесе замовлену рецензію чи статтю і — здебільша не приносив. Згодом з'являвся у редакції "Діла", як би нічого, з усмішкою приймав лайку та з стоїчним спокоєм доказував, що "не мав часу", бідкав на злидні та захоплювався плянами.