(Зміст: Що дїяло ся в Сїчовім Коші на Купала 1916 р.? — Прогулька У.С.С. до таємничого каміня в Підгородю. — Про народню символїку. — Інформації старої бабусї. — Як шанували заклятий камінь? — Чому скалїчіла жінка? — Вигляд таємничого каміня. — Скорі теорії. — Про старославянську мітольоґію й її основні риси).
Як до Сїчового Коша заблукала зараза й застукала до дверей мужицьких хат, де були малі дїти з волоссєм білим, як лен, — тодї отаман Сїчового Коша др. Никифор Гірняк видав приказ, щоб його залога вийшла з мужицьких хат і стала табором на великім майданї Святослава на північний схід від села Потік. На величезнім ставищі між Рогатином і Підгородєм, рівнім як стіл, на котрім могло-б поміститися і сто тисяч війська, замаячіли довгими рядами стрілецькі намети поруч пахучих копиць і скирт сїна.
Але ті, що стояли близько пера, всякі канцеляристи та їх прислуга, отримали дозвіл мешкати дальше в хатах. Одначе душно було в просторих мужицьких хатах, що пахли мятою і сїном. І якийсь неспокій дріжав у них і на квітах, що ними були прибрані образи, і на сволоках з надписями й на старих годинниках і на мисниках. Повітрє було парне й тяжке, хоч вікна день і ніч стояли на роствір.
А на полях дріжала золота повінь ясного гарячого світла й жовтого збіжа, замаєна зеленими лентами конопель, заквітчана синїми волошками. І пахла чебриком і пахла мятою і пахла теплом землї. Зближало ся свято Купала, таємнича ніч, найкоротша в роцї, ніч, в котрій цвіте папороть, що приносить щастє.
Хто розвяже загадку народньої символїки та її глибини? Хто в тій безіменній масї сотворив лєґенду про символ щастя, що появляєть ся в найкоротшу ніч? Не в день, тільки серед темряви, що триває дуже коротко... Чи звенить у тій лєґендї рівний, як промінь, голос великого учителя Азії, оберненого лицем до Гімаляїв, що вчив про неґативізм почувань, в тім і приємних? Мабуть нї. Ся лєґенда виглядає на ориґінальний твір наших батьків — тих, що в білих одежах ішли до святих місць Велеса й Дажбога й всевидючого Світовида. Її автор не радить шукати щастя, але й не відраджує: засада психіки Українця, улюблене реферованнє...
Нечутною ходою зближав ся Великдень старої віри, найбільший день у роцї, найбільше свято Дажбога й найбільша побіда Світовида, що дивив ся на землї Славян вісьмома всевидючими очима.
В такий час і в такий день трудно було всидїти в хатї та й навіть у селї. І нас 16 вибрало ся з Коша до старого передмістя Рогатина, що називаєть ся Підгородє, відвідати подобу старого бога Велеса, викопану там перед самою війною. Вістку про се отримав я від професорів української ґімназії в Рогатинї й зараз зорґанїзував прогульку.
Дїйсний її провід мав "вуйко" Леонтович, найсильнїйша людина з цїлого Коша. Він узяв з собою великий топір і, застромивши його за пояс, виглядав, як жрець старого бога. "Принесемо Велесови збіжа в жертву" — жартували дорогою стрільцї.
Від рогатинських професорів знали ми лише, що подобу Велеса знайшли на обійстю одного господаря, що тамошній священик, освічена людина, дуже зайняв ся тою знахідкою, що біля подоби знайдено череп барана й решту костей звіряти, очевидно з принесеної жертви, та що хотїли його перевести до Рогатина й уставити перед ґімназійним будинком, але треба було на те робити окремий, дуже міцний віз — і через те справа перевозу затягнула ся. А як вибухла війна, вже годї було займати ся тим.
Перед селом стрічаємо стару бабусю, поморщену та згорблену.
"Бабуню", питаємо, "є тут у селї стародавнїй камінь?"
— "Є".
"А що cе за камінь?"
— "Заклятий".
"А у кого він є?"
— "У господаря, Бойкевич називаєть ся, але то на ґрунтї його жінки".
Ідемо дальше шукати Бойкевича. А за нами збираєть ся і йде сїльська дїтвора, жінки й дївчата. Як мак, цвітуть. На дворі ясно й тепло. Тільки тїнь воєнної журби лежить на лицях усїх, з виїмкою дїтвори. Приходимо на обійстє Бойкевича. У воротах зустрічає нас господар Андрух Бойкевич. Вдаємо ся з ним у розмову. Він має вже 62 лїт. Його покійна жінка Катерина, на ґрунтї котрої пристав, походила з Ґудзїїв, а сей ґрунт мала по маминім батьку Степані Задорецькім. Відколи він запамятав, "заклятий камінь" стояв навпростець в городї, звернений фронтом до гостинця, що веде з Рогатина до Львова. Кругом того каміня був цвітник, бо шанували той камінь здавна. І оборогом його накривали, аби не мок. А як він похилив ся, почав Андрух копати під ним, аби зсунув ся на землю й не убив коли дитини. Тодї його жінка спротивила ся тому, бо — казала — мій тато й дїд не рухав того каміня, не рухай і ти. Але він таки підкопав камінь і положив його на обійстю. Тодї його жінцї відняло руки й ноги й вона померла, ще нестара лїтами. При відкопуванню каміня відкрили під ним від заходу при дорозї кости, між ними щоку з барана.
Громада, що стояла кругом, зібрана вже у великім числї, притакувала однодушно й раз-у-раз докидав хтось то одно слівце, то друге.
Ми пішли докладно оглядати "заклятий камінь". На землї під мужицьким плотом лежала велика камяна плита темно-сїрого колїру з невиразними слїдами якогось оброблення або й "природними" зарисами. Її ширина виносить 4½ пядей, довгота майже 11 пядей. Вона троха ширша в підставі й має в противній сторонї такий вигляд, що в сумерку або здалека може робити вражіннє великої голови. На підставі є вглиблення, котрі могли бути виконані дуже примітивним знаряддєм. Менше-більше на серединї є якісь знаки, виконані напевно людською рукою. Форма тих знаків пригадує вужа.
Що се?
Між нами були інженїри, малярі й будівничі, правники, фільольоґи і т. ин. і кождий завдав собі певно те саме питаннє. Почала ся завзята дебата й появили ся ріжні теорії, почавши від крайно скептичних ("се звичайний камінь", "се якийсь граничний камінь" і т. ин.). Але відки та давня пошана місцевого населення?
Стрільцї почали підносити "заклятий камінь" — з великим трудом, при помочи дручків і підставлюваного каміння. Сипали ся дотепи в родї таких: "Як хто матиме ласку у Велеса, може тут легко здобути основу до висуду"... І дїйсно небезпечно було підносити сей тягар.
Піднесений і навпростець поставлений камінь робив значно сильнїйше вражіннє нїж лежачий. Ми довго уставляли таємничий камінь і робили світляні знимки. Маляр Курилас відрисував його. Вже було добре з полудня і днина виглядала, як утомлена війною країна, коли ми опускали Підгородє.
Перед нами простягала ся велика рівнина, осушене дно величезного ставища між Підгородєм і Рогатином, що входило колись в систему кріпостей сього старого города. Може тут у передмістю сього города стояла при головнім шляху ся подоба Велеса — й кождий князь, що переходив сюди з дружиною, і кождий купець, що переїздив з товарами, складав йому жертву... Се місце настроювало сильно до побожности, особливо вечерами. Як заблищали вогнї у вербах кругом великого ставу й блудні світла почали тиняти ся по шуварах і мочарях, відки заглядали русалки й річні духи, що пильно дивили ся на споконвічний шлях, котрий провадив берегами ставища. Так, се місце знаменито надаєть ся на відтвореннє всього безмежного багацтва форм старославянської мітольоґії наших батьків. Вона сильно ріжнить ся від грецької тим, що не мала впорядчика й будівничого, яким був Гомер. Бо будівельний матеріял тут зовсїм не уступає старогрецькому, хоч і ріжнить ся від нього, як ріжнить ся тепла, морем пошматована грецька країна від наших суцїльних і безмежних степів, пралїсів і непрохідних болот. Тут людина мала більше захисту нїж на морі або в пустинях Азії. Длятого тут не витворили ся мітольоґічні велитнї зла та знищення. І се засаднича ріжниця між старославянською мітольогією та мітольоґіями напр. азійських народів. Якіж невинні в порівнанню з Аріманом або Шівою наші страхи й хованцї, підміни й потерчата, покутники й потопельники, опирі й вовкулаки, хмарники й інклюзники... Се напів духи, напів люде або зовсїм люде. І тим пригадують вони грецькі божества. А ріжнять ся від них (у догомерівській епосї, бо опісля порівнювати їх годї) тим, що їх злоба більш жартобливо-пустїйська нїж дїйсно злобна. Ті духи не заслуговують навіть на назву "злих" (поняттє "чорта" принесене очевидно з христіянством), бо що "злого" в їх "злобі". Вони сплїтають гриви коням, обмотують їх у ночі посторонками, сиплять з писка огнем, котрий нїкого не пече, мечуть каміннєм, котре нїкого не калїчить, ходять з палицями з костомах, завдають загадки людям і навіть стають до служби у людей. Правда, часом блудний огонь заведе когось на багна, мочарі, часом заскобочуть когось русалки, часом перестрашить когось якийсь дух, — але якеж те все невинне в порівнанню з принципом зла, олицетвореним у такім Аріманї, що котить урагани по пустинї й засипає та задушує все, що живе, навіть трави й ростини, навіть промінчик світла. Зрештою наша народня уява дає перед страхами цїлковитий "пропуск" (перепустку) деяким людям, а саме: первакам і мизинкам. Вони зовсїм нїчого не боять ся. Так забезпечує вона рід. Благородна уява наших батьків.
А над тим усїм зносять ся могутнї постатї зовсїм инших богів. Годї називати їх "добрими", бо де нема засадничо "злих", там не може бути й засадничо "добрих". Ся друга катеґорія старих божеств нашого народу ріжнила ся від першої своєю територіяльною й всеобнимаючою могутністю в данім напрямі або в кождім напрямі. Тут належать такі божества, як Сварог, Дажбог, Світовид, Велес. Між ними й духом ("дїдом"), що сидить у бзинї й опікуєть ся домом, біля котрого та бзина росте, нема засадничої ріжницї. Є тільки велика квантитативна ріжниця. Бо коли "дїд" з куща бзини пильнує одної домівки та її гаразду, Світовид глядить на всю країну, на весь світ своєю чотирообличою головою, а Велес опікуєть ся культурою всього народу. Так, Велес то перший культурний бог наших батьків у тїснїйшім значінню того слова: він бог освоєної худібки, з котрою починаєть ся та культура, на якій спочиває наша. На нього слушно присягають "сли і гостї" княжої доби. Він стає й родоначальником духових творців народу.
Якуж величню й ориґінальну будову можна-б сотворити з того мітольоґічного матеріялу!
Але — як можна все те вязати з підгородецьким камінем, примітивним і майже безформним? Саме тому можна, що він примітивний і майже безформний. Славний свого часу, а тепер ославлений памятник Світовида, витягнений з ріки Збруча, показав ся фальсифікатом (він стоїть тепер у передсїнку музею Оссолїньских у Львові. Він був за добре виконаний, щоб міг бути правдивий. А підгородецький камінь примітивний і грубий, — такий, що немов говорить: у мене відпало все зовнїшнє, зостала ся тільки внутрішня суть, — я не маю форми.
Зрештою — се річ фаховцїв сказати своє слово про таємничий камінь у Підгородю, котрий від непамятних часів квітами квітчають і зеленю замаюють малі українські дїти з волосссм, як лен, що тепер гинуть з голоду й від хоріб...
[Вістник Союза визволення України]
01.07.1917