Рожком буду трубити, а воликом робити

Те, що головний грецький небожитель, Зевс, умів перекидатися на бика, відомо всім. Та чи знаємо ми про зв’язок із биком нашого Перуна? Як і Зевс, цей язичницький бог панував над дощем, блискавкою і громом. Та ще й був покровителем руського війська. Йому приносили в жертву биків. А коли вже на теренах Київської держави вкоренилося християнство і Перуна «замінив» святий Ілля, по селах вигодовували і забивали бика вже до дня вшанування цього святого, наприкінці липня.

Культ бика на наших теренах встановився дуже давно, ще з часів палеоліту – кам’яної доби. І до сьогодні відчуваємо його відгомін: у нашій мові, календарно-обрядових піснях, прислів’ях, топонімах України – назвах річок, урочищ, селищ і, звісно ж, в археологічних знахідках.

«Печерні бики» неолітичних людей

Печери і гроти Кам'яної могили, що біля Мелітополя, археологи досліджують з кінця ХІХ століття. На них давні люди вишкрябували зображення тварин, людей, геометричні знаки. Інколи заглибини, що утворювали контур, ще й вкривали мінеральними чорними і червоними фарбами. Особливо багато таких зображень у так званому «Гроті бика». Як зазначає дослідниця давніх письмен та знакових систем Паола Утевська, на його підлозі є кам’яна плита, на якій зображено цю тварину. На стелі теж є зображення биків: «на одному чотири бики розставили роги вусібіч, немов приготувалися до оборони, на другому бик і дві телиці спокійно кудись ідуть». Дослідниця нагадує, що зображення у печерах Кам’яної могили створювалися в час неоліту – завершального періоду кам’яної доби, та на початку енеоліту, тобто бронзової доби. Це був час переходу від збиральництва і мисливства до одомашнення худоби та початків землеробства. Тому в цих печерах є навіть зображення супряги – пари волів у ярмі.

Древнє святилище Кам'яна могила

Дослідники зазначають, що ці творіння первісних людей – то не «реалістичне відображення побуту наших предків», а передовсім унаочнення міфологічних сюжетів. Адже саме в печерах розміщувалися найстародавніші храми. «Вирій, невидимий «той світ», лоно  – це й є захована в надрах матері-землі печера, – пояснює письменниця Докія Гуменна у своїй книжці «Благослови, Мати», де вона проаналізувала міфологічну символіку української обрядовості та найдавнішого мистецтва. – У такому уявлюваному вирії-лоні матері, в печері мадленець малював тих звірів, що повинні були бігати в реальному світі. Він їх мав уполювати. Відправити на той світ, а вони знову народяться. Така незбагненна логіка магічного мислення».

Супряга биків. Плита №37. Ямно-катакомбна культура. Кін. ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е.

В Україні, до речі, таких священних печер збереглося чимало, проте не всі вони досліджені. Зокрема, це печери над Дністром та на високому правому березі Дніпра.

А от в епоху Трипілля бика одомашнюють, і волів починають використовувати як тяглову силу. Фігурки воликів-возиків з трипільських міст дійшли до наших днів. Також трапляється зображення богині на голові бика.

Петрогліфи у гротах Кам'яної могили

У хліборобів і скотарів Малої Азії, Балканського півострова, Правобережної України, Закавказзя, Середньої Азії та інших районів упродовж тисячоліть актуальною була тема «жінка і бик». Боги індоєвропейського пантеону часто перетворюються на биків або ж мають бичачі атрибути. Так, у балканських енеолітичних культурах бик уособлює родючість і плодючість та запліднює Велику Матір-землю. Його символом є місяць, і пов’язується цей міфічний бик з грозою і чорною барвою.

Бик ночі й потойбіччя

Уже в час нижнього палеоліту в Європі були сформовані дві різні знакові системи, пов’язані з варіантами первісної космології. На заході континенту – орнаментація на основі числа 3, на сході – чотирипроменевого хреста. Вони були пов’язані зі структурою тричленного поділу світобудови по вертикалі і чотири-елементним поділом по горизонталі з чотирма сторонами світу. Цікаво, що символ бика був притаманний обом цим системам.

Горизонтальне розгортання космогонічного процесу, пов’язане з числом 4, – несло мотив переслідування мисливцем великого ссавця. Вертикальне, базоване на цифрі 3 – це мотив птахи, що пірнає у первісний океан і виносить звідти «цеглинки» світобудови. Кінь у цій, вертикальній, системі координат розміщувався у верхньому, сонячному світі. Бик – у нижньому, «нічному», і пов’язувався з місяцем.

Зооморфна чаша з головою бика (сер. ІV тис. до н. е.) з розкопок трипільського поселення поблизу села Сушківка Черкаської області

Літературознавиця, перекладачка, дослідниця знакових систем в літературі Марина Новікова у своїх коментарях до видання «Українські замовляння» пише, що корова у найдавнішій язичницькій свідомості ототожнювалась із первісним, могутнім, але ще «нічним», невпорядкованим станом буття. І наводить паралелі – зв'язок небесного бика з місячним божеством у міфології Шумеру; священну корову в давньоіндійських культах; «корову»-богиню Геро в давньогрецькій міфології; середземноморський культ бика та його зв'язок із лабіринтом як моделлю «іншого світу». А також численні слов’янські, зокрема, українські загадки, де корова розгадується як ніч і вселенське «довпорядковане» начало, як от: «чорна корова весь світ поборола».

Аріель Голан (під таким псевдонімом писав після репатріації до Ізраїлю уродженець Херсонщини Аркадій Гольдштейн), дослідивши дуже багато зразків зображень і стародавніх текстів, припускає у своїй книжці «Міф і символ», що земля свого часу не вважалася «матір’ю», а була «чоловіком». А «жінкою» уявлялося небо. Люди бачили підземний світ місцем перебування бога родючості, який дає життя і забирає його. Цього бога уособлював чорний бик. До речі, в деяких культурах померлих ховали у бичачій шкурі. Відгомін цього обряду зберігся в казках, де, аби потрапити на той світ живій людині, потрібно вдягнути шкуру бика.

У ті часи світ іще не поділявся на «добре і погане». Первісна свідомість до-раціональна і до-етична. Чорний колір і підземний світ стали «страхітливими» після роздвоєння світу. Разом з ними до списку «неправильних», а то й «підвладних злому духові» потрапили також ніч, ліва сторона і… жінка.

Капище Тура

У добу бронзи уявлення змінилися: земля вже стала уявлятися жінкою, а небо – «чоловіком»-биком, що запліднює її за допомогою грому і блискавки. Скандинавський бог грози Тор зображувався з бичачими рогами. Аріель Голан наголошує, що подібними назвами нарікали божество неба і грому естонці, фіни й карели та інші народи.

Так виглядав велетень-тур, який водився в українських лісах до XVII століття.

Цікаво, що турові – дикому бикові, поклонялися на українських землях до XVII століття. Власне, тури на наших теренах, у лісостепах та степах, згодом – у мішаних лісах, водилися аж до XVI століття. За свідченнями очевидців, їхнє ревіння було подібним до грому. Є припущення, що цей великий грізний звір був уособленням бога грому Перуна. Пізніше тур став символом чоловічої сили, плодючості. Згадки про дикого тура як міфічну істоту є в українському фольклорі – обрядових піснях, казках, легендах. До речі, в українських весільних піснях молодий і молода називаються туром і турицею, а сватання символічно зображується як полювання на тура.

В українській топоніміці «тур» також залишився: міста Турів, Турійськ, Турка, річка Турія, озера Турське та Туречне на Волині, місто Турійськ, села Туричани, Туропин, Тур тощо.

У прислів’ях і приказках слово «тур» є синонімом слову «ідол», «бовван». Цікаво, що у Чорній могилі в Чернігові, де археологи розкопали поховання князя Х ст., знайдено бронзового божка, який сидить і тримає ріг тура у гарній срібній оправі. Зараз ця пам’ятка, на жаль, перебуває в Державному історичному музеї Москви.

Археолог, автор книжки «Світогляд давніх киян» Ярослав Боровський нагадує, що в Іпатіївському літописі згадується Турова божниця в Києві. Так називали Борисо-Глібську церкву, побудовану в ХІІ столітті. Вчені майже одностайні, що вона розташовувалася на Подолі, в районі сучасної Борисоглібської вулиці. І була побудована на місці язичницького капища. Уся місцевість навколо цього капища – а це нижнє правобережжя Почайни (від долини її притоку Турця до Турової божниці) називалася Турець. У київській топоніміці збереглися такі назви, як озеро й урочище Турець та однойменна річка, що була поблизу сучасної вулиці Туровської.

Жертви для ідолів

Ярослав Боровський зазначає, що турині роги давні кияни підкладали під кут зрубу при будівництві житла. Пару таких рогів археологи знайшли, розкопуючи житло 983 року на Контрактовій площі в 1972 році. На цій же території знайдено різьблений віконний наличник із зображенням шести голів бика.

Ритуальний ріг тура та фрагмент дуба Перуна (знайдений в гирлі Десни в 1975 р.). Інститут археології НАН України, Музей історії Києва, фото І. Парнікози

Свійські бики також були жертовними тваринами наших предків. І, радше за все, бик був тотемом племен, які населяли на той час територію України та брали участь в етногенезі українців.

Археолог Ярослав Боровський пише, що на київському Подолі зображення бичачих голів з рогами можна було бачити в декоруванні дерев’яних будинків навіть у ХІХ та на початку ХХ століття. Улітку 1986  року під час будівельних робіт на горі Щекавиці виявили жертовник з кількома десятками бичачих черепів з рогами, впереміж із вугіллям і попелом. А в 1964 році під Житомиром на річці Гнилоп’ять було відкрите святилище хрестоподібної форми VIII – IX століття, орієнтоване за сторонами світу. Посередині стояв великий стовп, оточений з півдня і півночі дещо меншими стовпами. Перед центральним стовпом колись горіло велике вогнище, на його згарищі знайдено кістки биків. На цьому ж капищі знайшли також пряслиця від веретена. На думку археолога Бориса Рибакова, це свідчить про посвяту цього капища жіночому божеству.

Місяць чи сонце?

У фольклорі бик, відповідно, і волик, пов’язується з родючістю, потойбіччям і місяцем. Бик, як і місяць, за народними віруваннями, має вплив на вегетацію землі й на родючість рослин і тварин. «У Європі (а також в інших місцях світу, наприклад, у Бразилії, Китаї, Меланезії) є повір’я про те, що трава росте при місяці; навіть у наш час у Франції селяни вважають за доцільне сіяти при місяці, – зазначає Аріель Голан. – Ця дивна і раціоналістично не пояснювана думка базується на уявленні про те, що місяць – то бог землі, що піднявся в небо, податель земної родючості». Про бика-бога землі вже мовилося вище.

Бик Марії Примаченко на поштовій марці Укрпошти

Цікаво, що з жіночим календарем вагітності збігається тільки цикл самок биків (10 місячних місяців). А от цикл вагітності коней і оленів майже збігаються з річним циклом Сонця.

Однак бик пов’язувався і з сонцем. Як уже вище зазначалося, ця велика тварина присутня в обох міфологічних системах світобудови – і горизонтальній, і вертикальній. І всюди пов'язаний з родючістю рослинності та плодючістю худоби. Археолог Ярослав Боровський припускає, що в пізні язичницькі часи культ сонячного божества Ярила і Тура були ідентичними. Це питання потребує глибшого дослідження. Наразі юр'ївська веснянка може додати плюсик до цього здогаду:

Ой вийду надвір – бички бушують.

Ой, Юр'я, Юр'я, бички бушують.

Бички бушують, бо весну чують.

Ой, Юр'я, Юр'я, бо весну чують…

А в стародавній українській колядці згадується туриний ріг, в який, до речі, трубили пастухи двічі на рік, на свято Юрія відкриваючи пастуший сезон на полонинах, а на свято Дмитра – закриваючи його:

У святого Юрія труба із тура…

Святий Юрій як се затрубив,

Всю кригу розбив, дерево розвив…

Як пише старший науковий співробітник відділу фольклористики Інституту народознавства НАНУ Надія Пастух, бик у міфології багатьох народів символізував небо. Його атрибути – зірки, дощ, грім. Утім, він поєднується і з рослинністю, водоймами і землею. А також зі стрілами, які мають… запліднюючу силу. Ріг бика уявлявся як запліднюючий орган. А грім – як ревіння вола, як от у загадці: «Ревнув віл на сто гір, на сто кроків, на сто потоків". До речі, ревіння тура, за спогадами очевидців, було гучне і страшне, реально як грім. Грім і оранка ниви уявляється як запліднення землі.

Предок із рогу

Хто не чув відомої «дитячої» щедрівки про теличку, яка бігла з березничка, заколядувала дядькові і за те вимагала пирога? «Як не даси пирога – візьму вола за рога, та виведу на моріг, та викручу правий ріг, рожком буду трубити, а воликом робити!». Утім у цих простих, на перший погляд, словах приховується стародавній культ бика – покровителя роду, носія «рогу достатку», втілення божества грому і дарувальника родючості.

Весільний коровай також пов'язаний із биком. Письменниця Докія Гуменна, на основі досліджень археологів та етнологів, робить висновок, що ділення короваю між усіма учасниками весілля – це відгомін родового жертовного бенкету, поїдання тотемної тварини. «Урочисте розділювання короваю-бичка, що напевно колись таким і був, – це родовий жертовний бенкет, інтічіум, – зазначає Докія Гуменна. – Теж палеоліт у свіжих кольорах. Коровай хоч і змінив субстанцію в неоліті, але не змінив назви, ані значення: все ж таки це причащання всього роду зерновим тотемом, що й слово має відповідне: святий коровай».

Історик та етнолог Михайло Грушевський, дослідивши українські казки, робить висновок, що бичок – це тварина-опікун людини і роду, власне, тотем. Він велить сам себе зарізати, щоб послужити і допомогти потребуючим, яких кривдять недоброзичливці: люта мачуха, нечиста сила чи зміюка. З його кісточок виростають помічники – вірні пси Чуйко і Буйко. Або ж з його останків постають криничка, верба, яблунька, які говорять людським голосом і теж допомагають людині – так, як предки з «того світу».

Горішня ілюстрація – живопис Мирослави Перевальської "Червоний бик".