Есей про Дрогобич
(для Другої Осени)
Такої осені, як у Дрогобичі,
немає більше ніде…
Вона повноцінна і справжня
Єва Райська, «Ще одну осінь…», 2018
Дрогобич
~ у ньому
вся сіль ~
Напис на горнятку
Задум цього тексту зʼявився як відгук на запрошення фестивалю Друга Осінь виступити з есеєм. Виникло бажання у плинному рефлексійно-настроєвому наративі скристалізувати свої досвіди пізнавання і сприйняття Дрогобича.
З одного боку, це історія особистого сприйняття міста крізь призму серії візитів до нього (топос), через спілкування з його людьми (антропос), через заляглі в памʼяті його настрої та ідеї, жести та інтонації (тропос). З іншого боку, суб’єктивність погляду на місто, ба навіть певна випадковість елементів у колажі його сприйняття, провокувала синкретично писати і ділитися синтезами.
Есей виконано в жанрі приватної урбаністики. Кілька перших розділів – це історії про розминання з містом, які відбувалися в різних порах року – навесні, влітку, восени. Аж поки не настала перша осінь – часопростір глибшого входження в місто та уважнішого знайомства з ним, взаємоприйняття міста та автора цього тексту.
Перша дрогобицька осінь стала точкою опори для розгортання історичних, культурологічних, антропологічних та інших концентричних кіл у подальшому пізнаванні міста та зануренні в нього. Попри свою цілісність, Дрогобич водночас колажний, це місто нашарованих історичних періодів, архітектурних стилів, національних досвідів, ідеологічних наративів. Запропоновані настрої та візії приватної урбаністики – один з можливих голосів про місто, яке стало важливим топосом, валентним до того, щоб стати предметом субʼєктивного сприйняття і синкретичного вислову.
Серцевина тексту – це розділи, присвячені конкретним локусам сучасного Дрогобича. Хотілося пізнати і розгадати їх як певний палімпсест, як нашарування топографічного задуму, ландшафтного настрою, слідів від тих викликів, що їх доводилося долати у карколомному ХХ столітті, а також – незаанґажованого сучасного сприйняття. Ці вулиці і місця – це конкретні локуси на мапі Дрогобича, та водночас це точки на мапі уявній, а ще більше – пам’ятевій.
В есеї незримо присутній Бруно Шульц – передусім як відгомін настрою його прози. Також – в якихось ремінісценціях у способі дивитися на місто і відчувати його. Найголовніше – у мимовільному віднаходженні шульцівських краєвидів у дрогобицьких епіфаніях. Втім, Шульц не домінує, він не є найголовнішим елементом у фокусі есею. Але перша осінь – це, безумовно, загравання з відомим заголовком Шульца, який власне збігається з назвою фестивалю. Інша річ, що автор цього тексту не має на меті ані переписувати Шульца, ані полемізувати з ним, ані наслідувати його. Апаратом свого погляду і манерою письма Шульц став мимовільним каталізатором шукати своє місто і мати в ньому свою осінь.
Перша осінь – це міт про місто, міт приватно-топологійний, міт скромного суб’єкта, міт, що врешті розвіюється, але пам’ятається. Це історія про згущено-напружене, концентроване запахом теплої осени злучення з містом, яке відтак перейшло в онейрос і зависло в пам’яті. Це есей про власновільність руху містом і дотикання до нього, це історія, яка завершується пере-мисленням Дрогобича.
У тексті поєднано кілька струменів вислову: ліричний, іронічний, інтелектуальний та приватно-репортажний. Цільова аудиторія есею – специфічна і непередбачувана. З одного боку, це дрогобичани, яким історія про першу осінь може полестити або ж, навпаки, спричинити дискусію, стати каталізатором пере-пізнати своє місто і написати про нього. З другого боку, це ті люди, яким суб’єктивне напрацювання приватної урбаністики може стати в пригоді через внутрішньо-зумовлені культурологічні акценти у сприйнятті міста.
Есей «Перша осінь» є частиною дискурсу Другої Осени – як фестивалю і середовища, як налаштування на перманентне буття у ландшафті та його осмисленні.
Данило Ільницький виступає з есеєм «Перша осінь»
Дрогобич, Друга Осінь, 2022
Cвітлина: Ігор Фецяк
Обережно: приватна урбаністика!
Весна?
Довгий час я не був знайомий із Дрогобичем. Довгий час мені не випадало, а навіть не виходило познайомитися з ним.
Це місто було відомою назвою, важливим локусом Львівщини, містом, звідки походить купа людей, містом, що має репутацію одного із найбільш інфраструктурно розвинутих у регіоні, а також містом, яке насправді тривалий час залишалося неналежно розбрендованим. Ці загальні відомості та уявлення про Дрогобич не мали під собою ніякісінького особистого підґрунтя, ніякісінького персонального досвіду сприйняття та розуміння.
Важливість Дрогобича, як прийнята згори очевидна і само-собою-зрозуміла настанова, була надто абстрактною, втім саме вона стала головною мотивацією врешті взяти і поїхати до цього міста (в межах приватної серії студентських мандрівок містечками і містами Галичини).
Ми приїхали якоюсь маршруткою, як зазвичай тоді, переробленою із вантажного буса. Група з кількох людей не дуже підготувалася до прогулянки містом. Про дрогобицьку сіль ніхто взагалі не чув, про Бруно Шульца, відверто кажучи, теж. Ну, гаразд, це ім’я і прізвище могло бути знаним для декого з нас із корінців двох видань перекладів Андрія Шкраб’юка. Було відомо, що Шульц важливий. Але ще не було зрозуміло, чому і навіщо.
Здається, з якихось інформацій історично-офіційного штибу ми знали про існування Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка, який, зрозуміло, цікавив студентів-мандрівників зі Львова якнайменше. Щодо Івана Франка, то тут якихось питань чи застережень не виникало взагалі. Він – наш. Себто львівський. Це самою собою зрозуміло. Ми його любимо, нам його достатньо, інколи навіть забагато. Рухаючись до Дрогобича, наближаємося точно не до Франка. Радше рухаємося від нього. Така була настанова.
Та поїздка запам’яталася дощовим, літнім вечором, сповненим напруги в намаганнях познайомитися з містом. Втім, з огляду на холод, це могла бути і весна. Чом би й ні? Товариство було не дуже сконтаміноване поміж собою, з непропрацьованими зв’язками, траплялися й конфузи, бажане не ставало дійсним, а дійсне було небажаним. Напруга як внутрішній фон під час долання вуличок одна за одною в сутінках, а потім вечірньої пори, – надовго закарбувала у свідомості досвід чогось такого, що не сталося. Тоді я розминувся з містом, не познайомився з ним.
Найприємніший спогад відтоді – спокійний момент виходу з маршрутки у своєму рідному місті.
Дрогобич
Світлина: Дмитро Стецько (30.03.2024)
Літо
Та липнева поїздка на фестиваль «Франко. Місія» до Нагуєвич насправді не мала передбачати навіть найменшого заїжджання до Дрогобича і Трускавця. Одначе в процесі вирішення якихось фестивальних логістичних потреб виявилося, що зранку когось добре би підібрати з готелю у Трускавці, а відтак увечері відвезти назад.
Обидва рази поруч в авті були місцеві активісти, які попри відсутність дорожнього освітлення та тоді ще ямисту дорогу, навпомацки відчували свої простори й наосліп бачили їх, тож скеровували мене в потрібному напрямку. Я ж сфокусував свою увагу на розмовах пасажирів.
Під час фестивалю виявилося, що хтось зі знайомих моїх знайомих потребує доїхати до Львова, на що я з приємністю відгукнувся. Коли всі фестивальні гості, що втрапили в моє авто, попрямували до своїх готельних кімнат у Трускавці, мені з пасажиром треба було самостійно вибиратися звідти на трасу – причому старим методом, тобто використовуючи дорожні вказівники і періодично запитуючи людей про потрібний напрямок.
Здається, виїхавши із Трускавця, я не втрапив на безпосередню дорогу до Львова, а чомусь опинився в якомусь зачарованому маненні Дрогобича. Було незрозуміле блукання різними в’їздами і з’їздами. Кілька людей, до яких відчайдушно звертався по допомогу, зупиняючи старе авто, щось впевнено пояснювали, спокійно переконуючи мене, що виїзд неминучий.
Якоїсь миті я дозволив собі нервовий, хоча й лексично пристойний пасаж щодо цієї ситуації залипання. Майже одразу відчув сором перед своїм сусідом-пасажиром, який подосі легко виринає при спогаді про ці в’їздово-виїзні загравання Дрогобича з нами.
Бо воно й справді: не заїхавши безпосередньо в Дрогобич, я довго не міг з нього виїхати. Байдуже, що набагато пізніше я легко втраплятиму в кожен в’їзд чи виїзд, опершись на підтримку людей цього міста.
Але що тоді це мало б значити?
Напевно, лиш те, що місто спало?
Дрогобич. Вид із вулиці Бруно Шульца
Світлина: Дмитро Стецько (07.07.2024)
Неусвідомлена осінь
Завжди казав собі: поремонтую машину завчасно, аби потім не поспішати. Та цього разу знову було так, як завжди. Вже перед самим виїздом, у той сам день, мені замінювали якийсь важливий вузол в авті, щоб я міг безпечно їхати трохи далі, ніж…
Ми впевнено рушили по стрийській трасі до Дрогобича. Того дня Дідові урочисто вручали диплом Doctor’а Honoris Causa Дрогобицького університету.
Я ніколи не цікавився Дідовим Дрогобичем. Не замовчуючи цього періоду, він не розповідав чогось особливо метафорично-образного, я не зафіксував із його розповідей якихось спеціально оригінальних емоцій, якоїсь сировини для майбутнього есею в жанрі приватної урбаністики. А проте: студентське життя, початки блискучої наукової кар’єри, загалом сприятливе середовище та багато інших милих епізодів на противагу несприятливій радянській дійсності.
Втім, не можу сказати, що це саме дрогобицька милота. Радше якась загальна, універсальна, життєво необхідна будь-де, життєво доцільна будь-де.
Ми їхали, наче два чоботи-пара: тем до розмови, як завжди, надто багато, – та аж ніяк про Дрогобич. Раптом чую якісь звуки. Щось стукає, щось волочиться. Овва, з цим точно не доїду до місця призначення. Глушник «відвалився» від вихлопної труби і тримався лише з одного боку. По-дитячому інстинктивно я почав думати, хто міг би зарадити в цій ситуації. Раптово усвідомив, що маю в машині академіка, а не авто-ґазду. Бог послав думку про те, що в багажнику є цілий жмут хомутиків. Одним із них закріпив глушник до головної частини труби. Поїхали.
Знову цей Дрогобич з його пригодами.
Чомусь не було часу, чомусь не було змоги дивитися на місто, розмовляти з ним, пізнавати його. Розпакувалися із авта і відразу – до університету. Подія відбувається за каноном жанру, опісля – обід у вузькому колі.
Це знову розминання з містом. Інтеліґентне, академічне, дуже коректне. Але розминання. Інша справа, що для Діда це був рідкісний в теперішньому плині життя візит до міста його alma mater. Важливо, що я був поруч. Важливо не для нього, важливо – для мене.
Десь поміж тим всім у якийсь момент нас знайшов старший чоловік-етнограф, який потребував годинної розмови-інтерв’ю з Дідом. Нами в той мент опікувався професор Михайло Шалата – Дідів колега і приятель. Тож врешті – наче зовсім випадково – цю годину я мав пана Михайла всуціль для себе. Здається, це була та розмова з ним, яку називають розмовою раз на все життя. Коли темою розмови є те, що називають всім на світі. Хоча я мовчав, головно слухаючи професора, у його довірливому і поважному ставленні до мене як до співрозмовника було, може, більше поваги, аніж від декого, коли слухає тебе. Як добре і як важливо тепер усвідомлювати, що у своєму арсеналі пам’яті і комунікаційних пережиттів я мав таку щільну розмову з одним із найважливіших серед людей цього міста.
Здається, малий локальний простір Дрогобича – як конфігурація міського ландшафту і вловимий genius loci – був для Михайла Шалати удатним простором для того, щоби поліфункціонально і ширококутно розгорнутися. Поліфункціонально – бо до останніх своїх днів мав потребу не лише писати і викладати, але й долучатися до того, що витягує з внутрішнього простору тексту й надихає виходити на майдан, до зримої публіки, до творення суспільної значущості ідей, до того, що по-людськи називається суспільним резонансом культури, а менш цікаво – громадсько-культурною діяльністю.
Ширококутно – бо професор Шалата був для мене живішим і менш ортодоксальним у деяких (ба навіть багатьох) речах, аніж низка авторитетних львів’ян (ага, так-так: тих самих громадсько-культурних діячів, тих, що претендують на звання інтелектуалів, а також професорів університету). Львівський простір, попри всю свою багатоманітність, а подеколи і принципову різницю поміж деякими своїми сегментами, – не раз демонструє послідовну набундюченість позицій окремих середовищ одне щодо одного, штивну, напружену самовпевненість, якусь подиву гідну переконаність у власній місійності, ультраправдивості своїх методологій, які у своїй вузькості незмінні й тривкі, та на які не має впливу ані час, ані жоден простір.
Мені довгий час важко було уявити, як у Львові впевнений у поважності свого становища культурно-суспільний діяч чи інтелектуал із поважної катедри може дозволити комусь іншому впадати в поле свого зору, а то й взагалі існувати в якійсь живій системі координат культури, – де насправді поруч, часом навіть в одному кварталі міста, є колега, який цікавиться і займається схожими темами, а навіть розробляє цілу інфраструктуру цього дискурсу; де поруч, в історико-суспільній і ментально-духовній памʼяті міста, був чи є представник іншої національної культури; де поруч – молодший колега, а то й зовсім молодий цікавець, що обережно, але дуже рвійно вступає на дорогу (само)пізнання в культурі.
Як же ж дивно, а воднораз евристично було дізнатися, що Михайло Шалата цікавився Бруно Шульцом, писав про нього. Ці нестереотипні взаємини субʼєкта і обʼєкта для мене стали якоюсь дрогобицькою епіфанією, бо ж усвідомив, що таким інтересом, прочитанням, намаганням осягнути ландшафт цього міста зцілюється, нормалізується, зшивається. І хоча деколи стає лише шатром для різних його минулих, теперішніх та майбутніх досвідів, але в кожному разі не видає якийсь один із них за єдино правильний. Бодай тому, що це не цікаво. Не кажучи вже про якісь об’єктивні закономірності зміни епох, а отже зміни ландшафту, прийняття і розуміння яких конче мусять бути справою принципу та чести для історика чи культуролога.
І от: у цьому головним принципом Михайла Шалати є справжність. Не манірна оптика чи інтелектуально наснажена метóда, а просто справжність, яка викликає увагу і повагу, яка ієрархічно не обмежує, штивно не визначає, що саме наближувати своїм обʼєктивом, а що взагалі в нього має не потрапляти.
А ще Шалаті можна було подзвонити й побесідувати, а вислухавши його оповідь, – отримати посил довіри і знаки пошанівку. Його дружня поміж-слівна аура була не манірно-показною: мовляв, професор, струшуючи зоряний пил з плеча, наближається до тебе під відповідний настрій, а водночас дивиться на себе в дзеркало і тішиться перед собою та іншими своєю відкритістю («…як квазі я тебе люблю», – за Позаяком і «Мертвим півнем»). Це була дружня енергія свічки, яка постійно згорає для таких, як ти, але, може, й усвідомлюючи це, не може цього не робити. У цьому й драматичність особистости Михайла Шалати, його розхристаности, багатозадачности, перманентної поліфункціональности, яку йому закидали деякі колеги й друзі з середовища, але що ж… – такою була його природа…
Візит до Дрогобича тоді, 2014-го, сконцентровано оприявнив Михайла Шалату, закарбував стандарт розмови, який у мандрах спогадів і повівах вітру памʼяті є не лише лікуванням культурою, а й невимушеним, якимось тихим, майже непомітним еталоном.
Проте для розмови з містом це був неусвідомлений візит.
Який, до речі, майже збігся з датою загибелі Шульца.
Та тоді про це не думалося.
Тоді про це так не зналося.
Вілла нафтового адвоката Володимира Ільницького.
Дрогобич, вул. Івана Франка
Світлина: Ольга Бунда (2022)
Літо!
Для важливої, як мало б думатися, поїздки, для бажаного і, мабуть, необхідного виїзду із зони рутини Дрогобич було обрано несподівано, але впевнено. То було наприкінці розпалу літа. Тоді насправді не залишалося нічого, окрім як прийняти цей напрямок. На той час пізнавання Дрогобича, хоча дистанційно дозоване і стримане, уже почалося, тож загалом хотілося рухатися далі: делікатно, уважно, але й стихійно. Хотілося дивитися на місто разом із його людьми. Та контактувати з ними, просити про ґаздівську опіку над маршрутами, запрошувати їх до спільної трапези, пити з ними каву з сіллю було в актуальний момент недоречно і навіть небезпечно. Хоча ні, про каву з сіллю тоді було зовсім невідомо. Це попри те, що каварня «Кавун» стала для мене чи не першим закладом, який свідчив про Дрогобич як про простір сучасної атмосфери, показавши, що місто має потенцію вибудувати щось самобутнє й бути привабливим гравцем на полі культурного туризму та інфраструктури простору. Трохи рудиментарне і смішне долання стереотипу, але все ж за-свідчене.
Розмова не дуже клеїлась, була штивною і напруженою. Мимоволі згадалась атмосфера першого візиту у Дро десятиліття тому. Відчуття напруги перекочувало і на налаштування розмови з містом, на сяке-таке зав’язування контакту з ним.
Втім це не зашкодило краєм спокушеного ока побачити невеличкі вулички, що як якісь мишенята розбігаються від площі Ринок і творять атмосферу лабіринту. Так, це Шульц. На той момент він уже встиг стати важливим мітизаційним відлунням. Тоді вже можна було робити якісь кореляції. Хоча й тут окремої спеціальної підготовки для цих кореляцій не було зроблено. Своє перше враження від цих маленьких базарних вуличок, які йдуть від площі Ринок у бік Синагоги, я міцно запам’ятав дотепер. Воно, певно, живитиме мій контакт із шульцівським містом завжди.
І хоча трохи пізніше я, проходячи тими вуличками неодноразово, майже розвіяв свій первинний фокус, все ж у просторі пам’яті він не втрачає своєї сили.
Власне, так – Шульц. Він трохи врятував той візит до Дрогобича. Невеличкий музей письменника з елементами хроніки на екрані додав поїздці інформаційного шарму. Саме там і саме тоді я вперше дізнався про особистість Альфреда Шраєра, про якого раніше не знав. Історія цього митця, як і його наратив – не конче тому, що про Шульца, а взагалі – відчувався мені несподівано цікавим, важливим і теплим. Не кажучи вже про промовистість того, що Шраєр залишився в Дрогобичі і прожив тут усе своє життя. Такі історії – на тлі численних літературних наративів про втрачене місто з глибин пам’яті – нечасті і симптоматичні…
На той мент було усвідомлення, що Дрогобич може запропонувати ще багато. Але водночас – як поствідчуття напруженої ходьби сонячним tourist friendly містом – виразно усвідомлювалося, що бажаної екстази в напруженому намаганні її отримати не сталося.
Пам’ятаю, як авто виїжджало знаменитим серпантином з дрогобицької ями. Невідомо чому, але я точно знав, що повернуся сюди.
Тепер усвідомлюю, що відчуваю вдячність цьому візитові, хоча Дрогобич не отримав від мене те, що мав би.
Але він не вигнав, лиш відпустив, тепло посміхнувшись..
Дрогобич
Світлина: Дмитро Стецько (13.11.2024)
Перша осінь...
Багато хто не любить осени. Ні, не так. Серед людей є чимало таких, які вважають, що любити осінь – це не щось само-собою-зрозуміле й доречне. Ну і нехай.
От Андрій Содомора любить осінь. Одного разу признався мені, що вважає, що саме осінь втілює собою чи не всю палітру почувань.
Так цікаво: відчуваю схоже.
…Осінь.
Розгорнений початок місяця, названого на честь кольору жовтого листя – ще не опалого, ще міцно врослого в гілки свого дерева. Я отримав запрошення відвідати Дрогобич. Чуючи незрозумілу силу впевнености, хотів це зробити негайно. Це ж бо нагода нарешті пізнати місто..!
Зрештою, чому не дозволити собі відійти від зобовʼязань і запроторености часу й не відвідати, не побувати, не побачити, не відчути, не набутися?..
…Прокинутися зранку, щоб якомога швидше доїхати до міста і провести в ньому максимальну кількість світлових годин осіннього дня, взяти зі собою термос із чаєм та шоколадку, спакувати також книжку, щоб налаштовуватися читанням в дорозі. Стоячи на зупинці, де тебе підбере бус, усвідомлювати, що їдеш не по справі: не знайомитися з роботодавцем, не вперше спілкуватися про який-небудь проєкт, полагоджувати щось, провідувати родичів, не на конференцію, не на відкриту подію, не на закриту подію, не збирати гриби, не збирати ягоди, не ловити рибу, не на щось таке, що хіпстерський чи галицький прагматичний розум вважав би доречним для витрати часу, зусиль, коштів.
А іншого разу, ранішого чи пізнішого, їхати автом, поклавши в його багажник усе необхідне, хоча ти лише на один день, не беручи ніяких пасажирів через блаблакар, просто їхати, щоби приїхати, щоби просто прибути – і бути.
Щоб із самого ранку мандрувати без доцільности, виходячи з концентричних кіл обов’язку та ефективности, відчувати трем світанку дня, що розгортається, дивитись на сонце, топчучи ногами асфальт та рвійно рухаючись до зупинки буса, або ж мружитись на нього через лобове скло авта.
Хоча сумління якимись чужими голосами у підсвідомості все ж докоряє за те, що після тривалого періоду ефективности та всюди-встигання ти їдеш до якогось іншого міста – цього разу це Дрогобич – просто так..!
Той, хто у солодкому невіданні, – може вирушити до Дрогобича автом по стрийській трасі і, повернувши з цієї маґістралі вбік, себто праворуч, втрапить до Меденич. І лиш той, кому відкривають першу таємницю дороги, буде рухатися до Дро через містечко Щирець, яка виведе на ті ж Меденичі, але швидше й атмосферніше. Замість численних довгих вантажівок і ризиковано швидких авт – локальніша атмосфера відремонтованої дороги, жовті поля спершу, такий же ліс – відтак. Як виявиться згодом, щирецька дорога, на відміну від стрийської, є кращим налаштуванням на дрогобицькі історії, вона краще готує до вузькоколійності цього міста.
Швидкість не замала, радше помірно велика, вікна відчинені наполовину, повітря вливається всередину впевненими струменями, сонце світить теж дуже впевнено, майже так, як влітку, але все ж воно осіннє – неагресивне, відточене досвідом, максимально ненапружливе. В небі майже нема хмаринок. Перша осінь починається ще до в’їзду в Дрогобич. Ти минаєш широкі поля, проглядаючи попереду невисокі гори. Відчуваєш бажання бачити, відчуваєш бажання бути. З містом? З кимось у місті? Зі собою у місті? Тебе притягує дрогобицька невідомість, помножена на поля, на гори, що видніються, на сонце, на впевнені струмені повітря дрогобицької осени, що ритмічно проникають до салону авта. Твоїм передчуванням Дрогобич починається з регіону, який очолює, він стає кульмінацією полів і гір, які ведуть до нього, простелюються перед ним, він є середнім арифметичним поміж ними, звуженим згустком ландшафту, який модулюється в бруківку, камʼяниці, храми та університет, звуженою вершиною, на яку підіймаєшся, щоби потім через гори і поля рухатися назад, повертатися, зазвичай уночі, але не конче. Він закріплюється тим краєвидом, який оточує його, який навічно супроводжує його прологами вʼїздів та епілогами виїздів. Вдихнути перед вʼїздом, видихнути по виїзді.
В автомобільному магнітофоні звучали концерти Йозефа Гайдна для духових – спершу для труби, а відтак – для валторни. То був період чергової хвилі занурення в класичну музику: хвилі львівської, домашньої, хвилі конечної потреби з допомогою тої музики віднайти нового себе, хвилі вдумливого, майже професійного інтересу, а водночас якось так не заплановано і само-собою-зрозуміло – хвилі якогось емоційного суголосся з цими творами. По-класичному медитативна, трохи елегійна інтонація Гайдна, особливо повільних частин, тих, що «ІІ», наклалася на перші дрогобицькі враження. Радше – враження-очікування. І які пізніше стали враженнями-спогадами, припливами і відпливами емоційних реконструкцій розгортального сприйняття першої дрогобицької осени.
Бо ж насправді важливо, з яким налаштуванням, ба навіть життєвим станом і життєвим трибом приходиш до міста. Це визначає твою з ним історію, вашу з ним взаємну траєкторію.
В іншому місті шукаєш себе, потребуєш нових конфігурацій ландшафту (водночас таких схожих до твоїх звичних), щоб розкритися якось по-іншому, щоб вимандрувати зі звичних концентричних кіл – не лише щоденно запроторених днів – але й якоїсь зашорености внутрішнього зору.
Інше місто, мимоволі для себе, мимоволі для тебе, – стає заміненим фільтром, очисною процедурою, повторюваною, ритмічною… Стає трав’яним чаєм після постійного кавування.
Але цікаво те, що Дрогобич починається не з травʼяного чаю, такого заспокійливого, гармонійного, а – з кави й соли. Перше приземлення відбувається у каварні «Кавун», відомій з минулого літа. Трендова дрогобицька кава зі сіллю, пізніше перейменована на еспресо по-дрогобицьки, смакує благородно, але й тонізуюче. Не для вибухових і бомбезних вчинків, а радше для довгої прогулянки і розмови. Розмови з великим вдихом повітря, вдихом, з яким приїхав сюди і який цією кавасіллю помножив, продовжив, розтягнув. Її, до речі, треба перемішати перед тим, як пити: цю настанову проказують при кожному замовленні.
Це стане ритуалом початку кожного візиту до Дро: кожне наступне входження в місто має початися з кави із сіллю. Наче благословитися нею, наче як поставити маячок, взяти точку відліку або ж точку опори, щоби потім могти рухатися відцентрово, пізнаючи місто у прогулянкових розмовах, які повторюються і намотуються одна на одну. А може, для того, щоб ритмічно відчувати, що тут, в одному з дрогобицьких місць минулого нерозуміння та розминання, можна говорити і можна бути зовсім по-іншому?.. Часом посеред дня знову забігатимеш випити цієї кави, будуючи маршрут колами повернення до площі Ринок. Так, наче ця соляна кава допомагає зібратися докупи, заземлити свої дрогобицькі епіфанії, хоча й першосмак найкращий.
Вона відлунюватиме у смакових рецепторах, так само як торт зі сіллю – не менш дрогобицький, менш трендовий, але з не меншою сіллю – зʼїдений там же. В голові ж відлунює класична музика, з якою прибув сюди. Вже не лейтмотивом мелодій, а зрефлексованим відгомоном, що осів якоюсь горизонталлю.
Гмм, чи Дрогобич класичний? Чи йому пасує галантна салонна академічність європейської музики XVIII століття? У кожному разі, одна з моїх перших приємностей – це куточок старої Європи в самому центрі міста. Байдуже, що цей куточок репрезентований лише одним місцем – костелом святого апостола Вартоломея. Ну, і площо-сквером навколо нього. А вже пізніше строкаті, лабіринтні, але якісь дуже приємні вулички продовжили оце враження затишної європейськости. Ще не манірної, ще не надмірно туристичної; такої, яка перебуває в завислому стані і через цю завислість дозволяє тобі спів-творити простір.
Я ходив і впівголоса вигукував: «Яке чудове місто! Як тут чудово!». Робив це періодично, наче по колу, як приспів пісні, як якесь навіювання, яке мовби треба затвердити... Чи то намагаючись зробити приємне цьому містові та його людям, чи то ословлюючи свій стан подиву й радости від затишности й легкости простору.
А насправді, мабуть, радіючи нагоді вилазки і променаді у не-звичних коліях руху. Вигукував це серед брукованих вулиць міста-лабіринту, які затягують свіжою затишністю, але також серед спокою й тиші дальших кварталів. І я ще тут, ще лиш у русі довершення осіннього набутку, та в уяві вже плани на наступний і наступні візити: як перманентна змога, як знайдена дорога, як винайдений метод. Приїжджати, щоби затишитись. Приїжджати, щоби вийти з колообігу манірностей і комунікаційних метушливостей. Приїжджати для розмови. Ба навіть так. А не раз і передусім. Приватно-кураторська екскурсія, особисті й особистісні історії, ретроспекції та контексти – це, безумовно, була чи не найголовніша причина моїх розширених зіниць і чутливости вуха.
Свіжість. Уже згодом ти її усвідомлюєш, але спершу вона тебе манить, затягує, як малу дитину – відео з гаджета. Свіжість погляду на добре знайому бруківку, свіжість погляду на ніби добре знайомі архітектурні рішення австрійських і польських часів у Галичині, свіжість у погляді на ґрунтові шляхи дрогобицького поза-центру вкупі з його калюжами й нерівностями поверхні, свіжість нового враження, яке збуджує твою свідомість і вабить своєю непевністю. Ти ще не розкусив місто. Ти хіба що випив каву і з’їв тортик, обидва – зі сіллю. Рухаєшся.
Місто стає свідком, а навіть мимовільним спільником твоєї втечі. Від обов’язків щоденного трибу, від напруги у вирішенні задач, від відповідальности, що увімкнена в легкому фоновому режимі. Вулиці іншого міста нічого не знають про твої реченці, ти їм нічого не обіцяв, ти перед ними, та навіть у їхній присутності нічого не зобов’язувався. Вони не знають про тебе геть нічого. Можна розчинятися в незаговореному повітрі простору, де тебе ніхто не знає. Чи чиниш злочин?
Місто стає спільником для твоєї оказійної свободи – тої, яка на мить дає ясніше розуміння не лише того, що зветься щоденним трибом, але й тої, яка дає ясніше розуміння тебе самого. Місто дає можливість відчути, що можна й отак – в усвідомленні, що в цьому ландшафті-лабіринті, з цими вуличками, з цим всім – можна по-іншому. Як і те, що по-іншому можна й взагалі.
День, розпочатий кавою зі сіллю, завершується вечерею у «Локалі на Панській». Повітря виповзає, вдих міняється на видих. Ви з містом у залицяльному почутті довіри, з легкою іронічною усмішкою, обмінюєтеся любʼязностями надій, коли невідомо чого буде більше: зближення чи небезпеки розриву. Помічаєш за вікном врослі у бруковану вуличку дерева з пожовтілим листям. Сонце встигає відпровадити тебе своїм заходом. Повернувшись, побачив батьків, які грабають жовте опале листя горіха.
Зʼявилося бажання дрогобицьких повертань. Бажання знову і знову навідуватись туди, випробовувати себе у цих шляхах і випробовувати місто, відчувати динаміку внутрішньої оптики щодо зовнішніх реалій простору, його плинного життя, його конфігурацій, таких різних, таких багатошарових, таких паралельних. Бажання знову вʼїжджати і виїжджати.
Кожен елемент шляху, кожен в’їзд і виїзд звідси – чи то головний серпантиновий із панорамою на місто в його індустріально-житловому секторі, чи то по заміській бруківці через вулицю Трускавецьку, чи то вдень, а чи вночі, – є мало не постійним відлунням. Дрогобицьким відлунням. Коли логістика, ландшафт, кольори та запахи сезону стають дуже намацальними для пам’яті. Стають дрогобицькими. Хіба це погано? Мені в цьому добре. Хочу до Дрогобича.
Хотіти до Дрогобича – це хотіти вʼїжджати в нього тими самими, вже знаними шляхами, своєрідними символічними воротами, які кожного разу злучають тебе з пережитим і досвідченим саме тут, у цьому місті.
Цікаво: Дрогобич можна пізнавати, рухаючись різними його магістральними вулицями, кожна з яких вводить до міста з іншого напрямку. Кожна з яких виводить з нього в іншому напрямку. А відтак Дрогобич можна зшивати, пізнаючи кожну з них, входячи і виходячи з міста різним шляхом. Тестуючи, пробуючи, промацуючи різні способи сюди потрапити і звідси вилетіти. Кожен із цих шляхів різний, але кожен потім, у зворотному, до-міському напрямку, повертається до шатра дрогобицьких очевидностей, пасток і паралельних ліній.
І от мені хочеться укласти свій Дрогобич, поструктурувати його, розклавши на мереживо лакмусових папірців, на різні малюнки, картинки, гравюри, світлини, конкретні ландшафтні óбрази. Це не канон, а майже випадкове мінімереживо підсоння памʼяті.
Брукована вуличка
Вона наче ховає тебе. Ти тут немов в якійсь дивній безпеці – можливо, в полоні, можливо, у підпіллі вузькоколійности міста. Саме на таких вуличках – майже містичні каварні, які раптом виникають серед інших, чомусь монументально-непомітних будівель. Сховатися в каварні, сісти за непомітний столик у куточку. Чомусь відчути затишок. Відчувати, наче ти десь інде, в іншій, уявній країні. Країні, яку наче знаєш, але чомусь не можеш ідентифікувати. Не те, щоб країні-симулякрі, але наче згенерованій, дуже схожій на твою.
Ґрунтова вуличка
Щойно пив каву, щойно стирав взуття об бруківку, намагався ходити цим невибагливим відкритим лабіринтом, постійно накладаючи всі минулі враження від міста на оте, що зараз бачиш, – і от: ти вже не тут, ти вже наче десь інде, ти вже в якомусь селі, де за переважно металевими парканами можуть бути якісь недоглянуті сади, середньостатистичні авта, ну і, звичайно, пси. Я б назвав цей позабруковий простір – Дрогобиччиною. Так, Дрогобиччина починається безпосередньо в Дрогобичі.
Про що думаєш, ходячи тут? На що саме надихає цей плинний і мовчазний простір, сповнений свіжого осіннього повітря? А також – ямистої, калюжної ґрунтової дороги і звуку автомобілів, що рушають швидко, здіймають пил, а відтак зникають.
Так: лабіринт. Якась світла його версія. З постійними виходами. Лабіринт, у якому приємно. Лабіринт, яким тебе водять, і ти чомусь дивуєшся всьому цьому. Квартали, які переходять один в одного, повертаються один в одного. Вулиці, які схожі одна на одну, тому зливаються в якусь єдину дорогу твоєї променади по колу. Раптом, наче нізвідки, зʼявляється точка притягання: деревʼяна церква Святого Юра. Підійти, постояти, зайти, піднятись, побачити, збагнути. Ґрунтова вуличка ненадовго розконцентрує, втягнувши тебе рухом у себе, і тоді скеруєш увагу на церкву Воздвиження Чесного Хреста поблизу. І тоді мовчки, без розтратних слів, тебе заведуть до солеварні – деревʼяної, здалеку непроглядної будівлі-грибочка, з якої дехто взагалі починає всю цю історію. І тоді…
Дрогобицький лабіринт цікавий як медитація: намотування кіл його бруком, асфальтом, стежками зі спорадичним болотом відкриває якісь нові, незнані досі шляхи твоєї думки. Тобі цікаво і виклично «працювати» в такому форматі.
І є, і нема. Щойно тут, а вже там. Щойно бруківка, кам’яниця, а вже – будиночок на ґрунтовій вулиці, а вже – поза-містя. Дрогобич змінюється, міняє барви, щоби знову повернутися до попереднього варіанту себе.
Площа Ринок
Не дивно, що цей винахід містобудівників сконструйований так, наче є містом у місті. От і тепер ця технологія працює. Ти можеш безконечно ходити довкола дрогобицької Ратуші за годинниковою стрілкою чи проти неї – й отримаєш ефект всесвіту, якоїсь доцільної речі в собі, коли свої можливості місто множить у геометричній прогресії. Кожне нове, хай навіть десяте коло буде тобі пропонувати якусь нову опцію. В голові закрутиться, а барви калейдоскопа вляжуться у щось цільне, хоча й палітра велика. Не відразу очевидна таємниця площі Ринок у тому, що вона насправді неприховано пропонує вихід зі себе: вулички розбігаються у всі можливі сторони, наче струмені води в якійсь розграфленій ринві. Врешті, якби твоя голова не оберталася у виборі, яким саме струменем стекти в середмістя й далі, ефект всесвіту через концентричні кола площі Ринок не перестає бути архетипом доцільности колообігу.
Площа з костелом
Тусівка для скейтерів, хіпстерів? Ні. Раніше – для неформалів? Можливо, не знаю. Для старих друзів, які сідають на лавці і стежать, чи не проходитиме хтось із людей цього міста? Так, вони безумовно це робитимуть. Себто одні – сідатимуть, інші – проходитимуть.
Місце для екуменізму? Місце монументального настрою? Парк для прогулянки? Максимально центрова і максимально транзитна територія для руху далі? До інших церков, каварень, вулиць середмістя? Є таке.
Перше враження від костелу вражаюче, він магнітить, він стає чи не першим культурологічним закріпленням ландшафту міського центру. Але ставши ядром, тут же провокує розгортання в різні сторони. Він – те, що завжди є, а отже те, що стає непомітним. Те, що потрібно для секундної калібрації з містом, камертон, який конче треба, але який зазвичай у футлярі, точка опори, яка потрібна для відштовхування, для бігу, для лету, для мчання.
Площа з костелом – завжди в дрогобицькому оці.
Площа з костелом – це підсвідомість міста, завжди увімкнутий фон, живе нетлінне тло.
Вулиця Стрийська
Перечитуючи «Вулицю Крокодилів» Бруно Шульца, я вперто уявляв собі теперішню Стрийську (кажуть: небезпідставно), а саме той фрагмент, який поблизу центру міста. Фрагмент звужений, перехрестя після нього – вже суто центрові. І чомусь саме тут, в оцій найвужчій і короткій частині Стрийської, я помістив шульцівський портал із крамницею-лабіринтом, вузькості в якій немає меж.
Вʼїжджаючи до міста Стрийською, завжди ловив відчуття прологу: як мене впустить місто, що воно мені скаже сьогодні, чи тривожною, чи обурливою, чи спокійною, а чи вдячною буде його мовчанка.
Ідучи по Стрийській геть від міста, відчував, наче перебуваю в нижньому ярусі, наче в якомусь підніжжі, здолати яке треба було, вийшовши на вулицю Грушевського. Вʼїзна і виїзна Стрийська дала мінімальне відчуття блуду, якогось наче візиту в долішній шар, але з не менш бурхливим рухом, ніж десь там згори. Напевно, через те, що ця вулиця є межею, одночасним входом і виходом. Маленьким таємним порталом, який зазвичай проходимо непомітно.
Вулиця Грушевського
Працівники залізничного вокзалу напевне усвідомлюють, а от водії приватних автобусів, які висаджують своїх пасажирів поруч колії, таки, мабуть, не здогадуються, наскільки це місце визначає рух у пізнаванні міста.
Спершу Дрогобич багатообіцяючий у якомусь інфраструктурному, промисловому, інституційному вимірі. Потім він – гуртожиток, далі – місто, де купують одяг, взуття та ліки і – ремонтують автомобілі. Відтак – купують дешеві велосипеди, не підозрюючи, що тут можна купити й дорогі. Потім тут можна щось з’їсти і замовити каву. Що робити з цим калейдоскопом? Згодом тупик вулиці починає притягувати своєю близькістю до центру. Вже зовсім скоро, повернувши ліворуч на вулицю Пилипа Орлика, побачиш відреставровану хоральну синагогу та її великий простір. Місто оприявнює своє доцільне існування в антиномії само-свідомости памʼяті та нинішнього базарного трибу. Дрогобич звужується, тим самим зближуючи чужість опіній про себе. Що й казати, тоді краще видно кожну з них. Не так відбувається, коли йдеш по широкій, розлогій вулиці Грушевського і всі суголосності та антиномії міста розведені поміж собою.
Вулиця Грушевського – паралельна до Стрийської, а водночас якийсь її антонім. Вона від Стрийської вища ландшафтно, але входження через неї до міста інше: більш модерне, більш вихолощене, більш рівне. Зі Стрийської входиш у місто автентичніше, якось первинніше, проглядаючи місця памʼяти. З Грушевського входиш у місто, бачачи сучасну церкву Успення Пресвятої Богородиці, для розуміння візуальної атмосфери якої ще нема достатньої ретроспекції.
Дорога входження в місто по Грушевського – це подумавши й зіставивши, увійти свіжо й впевнено. Дорога входження до міста по Стрийській – це дорога невідання, несподіванок і колажів.
Вулиця Шевченка – вулиця Франка
Це вулиці-двійнята. Що ж, Шевченко і Франко – невіддільні, вони – канонічний ряд. Але ж які вони насправді різні! Тоді з вулицями теж така настанова: Боже борони їх близнювати (хіба лиш двійнювати). Та вони хоч і паралельні одна до одної, незалежні у своєму русі, але взаємозалежні, поєднані якимись кровоносними судинами. Одна парадоксальним чином переходить в іншу. Перша плутається з другою. Де яка? Треба на одну, потрапляєш на іншу. Що цікаво: не початками чи кінцями одна переходить в іншу, а своїми серединами. Одна без одної не може: на одній університет, а водночас він і на другій. На одній – Народний дім, на другій – бібліотека. На одній – пам’ятник, пам’ятник і на другій.
Вулиця Шевченка трохи центровіша, бо виводить в саму серцевину Дрогобича. А з іншого свого боку – невеликими маневрами може вивести до ново-шульцівської вулиці (тої, що Юрія Дрогобича). Цей маршрут буде проходити попри віллу Бʼянки, яка нагадує палац із морозива або зефіру. Таке враження, що він розтопиться. А якщо змиритися з тим, що споруда фундаментальна і надійна, то, потрапивши всередину, розчиняєшся в просторі залів, розуміючи, що змога для блукань тут невичерпна, хоча й будівля ця справляє враження компактної. Саме тому її другий поверх залишається для наступного разу.
Вулицeю Шевченка можна ходити вічно, спеціально чи випадково, вимушено чи неусвідомлено, вона – найбільш вузлова центральна вулиця Дрогобича. Кожний поворот убік – важливий. Кожна будівля, кожне помешкання, кожний мініпростір – самодостатній. Якщо ж замкнеш вулицю, то цілком собі маєш модель міста з однією вулицею. Але ніхто не збирається її замикати. Її мудрість аналогічна до площі Ринок – все працює на те, щоби звідси вийти. Періодичні повороти ліворуч і праворуч, серединний перехід до вулиці Франка, вихід до центру й далі, далі – за місто, геть звідси.
На вулиці Франка майже поруч перебувають університет його імені, в приміщенні якого працював Шульц, і великий Народний дім його імені (Франка, не Шульца). Монументальний, широкий, глобальний, синтетичний Франко поруч із вузько сфокусованим, тихим і задивленим, сконденсованим, але не менш глобальним і резонансним Шульцом. Їхнє поруч – у розташуванні будівель пам’яті чи пошанування.
Цікаво, що розказуючи про якусь одну з цих вулиць, врешті застановляєшся: про яку саме зараз говориш? Ніби про першу, а виявляється, що це про другу.
А Шевченко своїм пам’ятником виведений взагалі на іншу вулицю, певно тому, що не дрогобичанин. Може, якби пам’ятник Шевченкові був десь тут поруч, то взаємозамінність була б ще доречнішою?
І вулиця Шевченка, і вулиця Франка часто стають рухом поспіху до серйозних імпрез, до поважних споруд, до важливих людей. Зазвичай з тих споруд ви – себто ти і важливі люди – потім всі разом виходите. Дві взаємозамінні вулиці – байдуже, яка цього разу – стають повільною задоволеною променадою виходу, хоча насправді акумулюють в собі чи не найповажніше.
Інколи хочеться стерти зі сприйняття обох вулиць все офіційне і використовувати їх як вільний ландшафт. Які тоді будуть враження? Наприклад, враження сконденсованої набридливости, внаслідок якої захочеться пірнути в ґрунтові вулиці Дрогобича?.. А тоді на ґрунтових вулицях Дрогобича захочеться до бруківки на Шевченка й асфальту на Франка – вивчати-споглядати кожну кам’яницю. Знову якийсь реверс.
Вулиця Лесі Українки
Я бачу будинки, які колажно переходять один в одного, бачу сучасні установи, магазини, заклади актуальні, скороминущі, сьогоденні, які задовольняють людські нужди, які надають послуги. Бачу заретушоване, засірене, забуте й загублене місто, будинки, в яких хтось жив, в яких були зовсім інші за стилем і настроєм установи й магазини, що задовольняли людські нужди. Мені чомусь щемко від того, що мандрую замовклим містом, а водночас хочеться стишити сучасну промоцію його закладів. Чомусь я свідок якогось форсованого палімпсесту. Ні, в мене не хвороблива ностальгія чи упередженість до сучасних жителів – ціную їхню зʼяву саме тут і те, що прийняли це місто за рідне. Відчув лиш драматичність замовклих будинків, що мимоволі стали матеріалом для переписування.
Меморіал жертв НКВС (музей «Тюрма на Стрийській»)
Дрогобицькі палімпсести тиснуть на тямку тоді, коли бачиш будівлю одного з теперішніх корпусів університету, де раніше була радянська тюрма й катівня (при різних силово-каральних структурах), а ще раніше – державний суд. Невипадково в розмові, що виникла біля цієї споруди, постало питання: чи може університет перебувати у просторі болю, тривоги, смутку і крові? Чи це наруга над тими, хто тут був, а водночас над тими, хто тут є, чи навпаки – перемога життя над болем? Не питав про це нікого, але й сам не маю відповіді. Охоплює лиш трем від цих перетворень. А ще більше від емпатичного усвідомлення того, що ставалося в цьому просторі: відступаючи перед німцями, совєти-окупанти вбивали своїх в’язнів. На цьому місці, позаду теперішнього навчального закладу, минулої тюрми, катівні й суду, постав музей «Тюрма на Стрийській». Це враз відсилає до аналогічного контексту у Львові, де ідентичні злочини осмислюються в музеї «Тюрма на Лонцького». Невже Львів із Дрогобичем найкраще об’єднані поведінкою радянських окупантів та їхнім кривавим прощанням із містом? Усвідомлюючи стилістику такого ставлення до наших міст, розумію, що жертви НКВС у Дрогобичі та у Львові – це неминуче окремий пункт у книзі злочинів проти людства.
Опинившись позаду будівлі, я пройшов крізь в’язничну арку-коридор. Її фізичні параметри, очевидно, автентичні, але ще автентичнішим є відчуття, які вона викликає. Опущені голова й плечі, понурий погляд донизу роблять свою справу. І тут ніяка не атракція через реконструкцію вʼязничних відчуттів поневолених людей, тут – глибока пошана до убієнних і через символічний жест відтворення їхнього шляху – акт вдячности, акт духовного ритуалу, щовізитова потреба пройти цим звужено-замкнутим коридором і виявити мовчазну пошану до невинности смертей. Опісля – спокійна молитва біля великого хреста. З рівним хребтом. Тим паче, що поруч – монастир отців-василіян і церква Святих Апостолів Петра і Павла. Тут можна продовжити молитву, змодулювати біль та емпатію у творення світла, у помноження життя в думці й дії.
Дрогобич став екуменічним у місцях пам’яті про наругу над первинним: тут – радянська катівня, там – місце вбивства Шульца... Обидва місця стають місцем молитви. На місці загибелі Шульца – молитви екуменічної. Міжнаціональна, міжкультурна, міжконфесійна молитва, спільна молитва різного релігійного світовідчування, об’єднана в потребі лікувати простір, загоювати рани, зберігати і множити життя.
Вулиця Юрія Дрогобича
Вулиця, на якій жив Шульц. Але пізніше. А тут писав свої твори – згадуючи попереднє помешкання на Ринку. Саме тут – місце пам’яті, місце актуалізації, місце регенераційного повернення. Спершу – розчарування, коли бачимо табличку – бо не тут народився, бо не тут літав флюїдами сприйняття довколишнього. Але потім – чітке усвідомлення, що місце актуалізації і творчого екстазу не менш важливе. Якщо не більш. Минаємо будинок Шульца з меморіальною таблицею і бачимо вулицю, яка живе своїм життям. Вона розширюється, розгортається в інші вулиці, провокує до розмови про людське призначення, про візії майбутнього, про точку, в якій перебуваєш зараз. Ця вулиця здатна вивести у за-містя. Вона вміє вивести до озера.
Озеро
Дрогобич поповнює колекцію міст – насамперед він у діалозі зі Львовом – в яких у серцевині нема водойми. Але ця водойма є на окраїні. Озеро, як і личить, спокійне, запрошує ходити біля нього туди-сюди. Навколо однієї його сторони це робити безпечніше і швидше. Бо друга оточена лісом, а щоб піддатися на його манення, треба більше часу і, може, кращого взуття. Запах води освіжає, навіть якщо озеро давно не було чищене. Його ландшафтні флюїди провокують до романтики. Навколоозерний простір дає змогу реалізувати її, ну або ж зазнати невдачі.
Озеро стає – при першому знайомстві з містом – несподіваним перетворенням лабіринту ґрунтових вулиць міста. Воно стає з’явою посеред землі, кличучи залишити, розвіяти біля нього все настовбурчене, накопичене, задавнене в інших стихіях і витіснене з них. Хоча Дрогобич – не те місто, де шумовиння заважає. Його достатність навіть парадоксально зцілює.
Дрогобицьке озеро непомітне, воно не має особливого статусу, не наділене грамотою про міське вивершення. Майже таємний локус, відомий лише посвяченим. Але він є.
Вулиця Міцкевича
Її протяжність не співмірна з часовим відтинком, витраченим на повний прохід нею. Досвід такий, що це вулиця, у яку входиш і зразу виходиш, навіть не встигнувши її розкусити. Вона – наче провідник від середмістя до центрового вузького бруку. Вже пізніше усвідомлюєш, що її мета – взяти за руку і зшити в твоєму сприйнятті різні Дрогобичі, бо ж вона пролягає поміж ними, хоч і виструнена, вона – місток, вона – перехідник. Маленький, непомітний, тихенький, мимовільний. Гарний і важливий. Вона коротка, вона не широка і не глибока, комусь вона непомітна, а комусь, може, й надважлива, для когось вона улюблена, а для когось вона – це її колишнє імʼя.
Вулиця Трускавецька
Вулиця перспективних надій і відразу – спогадів. Вулиця звуженого погляду на неї через супровід дерев, які ритмічно обгортають її в підйомі догори. Вулиця уявлянь про карколомні пригоди і розмови шляхом цього підйому. Вулиця вічної дружби Дрогобича з Трускавцем, надмірно сконденсованого їхнього зв’язку, вулиця, що втілює незрозумілу інтенсивність їхньої близькости.
Вулиця, яка прийняла в себе всю палітру Дрогобича – від старіших, цікавих за атмосферою будівель, які розходяться від самісінького центру міста, через більшого масштабу об’єкти, установи, простори – до виверження в маленькому лісі-парку на підйомі праворуч; до кількох тихеньких бічних вулиць ліворуч; до виїзду з міста по брукованій вулиці, яка незрозуміло чому замінила природний для міської периферії асфальт.
Спуск із Трускавецької – чи вʼїжджаючи в місто, чи рухаючись вже із лісу-парку опісля розмови з деревами у форматі мовчання, а чи то із якихось бічних вулиць (наприклад Холмської) – не менш цікавий та обнадійливо-обіцяючий, аніж підйом. Чомусь Трускавецька завжди дає необґрунтовану надію через оптичний ефект віддалення. Бо маєш Дрогобич перед собою. Причому через те, що на підйомі, – маєш його повністю в своїх долоньках погляду, наче обгорнув його, зменшивши до мініатюрної моделі. Цей образ поза-містя, з лісом-парком чи парко-лісом, з якоюсь, здається, невеличкою водоймою поруч, з обов’язковим розташуванням згори, коли повернення в місто обов’язково мусить мати швидкість спуску, а потім напругу невеликого підйому, – чіпко запамʼятовується.
Саме сюди заносить уява, коли мандруєш разом із Шульцовою оповіддю роздоріжжями цинамонових крамниць. Бо відчувається, що тут добре літати. Хай навіть цей політ – це біг, їзда, втеча чи наздоганяння.
Вулиця Холмська
Якщо треба в неї потрапити – чи то спускаючись, чи то піднімаючись Трускавецькою, – то зазвичай не вдасться з першого разу, а якщо і втрапляв раніше, то наступного разу безумовно помилишся, бо ж майже завжди забуваєш, який саме за рахунком цей поворот. Якщо не планував потрапити сюди, бо навіть не здогадувався про цю вулицю та її ім’я, – опинишся там.
Вулиця, що доходить до краю, вулиця, яка веде до краю. Тупик, край світу. Кінець світу? Вулиця, що наче зупиняє місто. А може, не раз місто звідси стартує? Може, ця вулиця урухомлює його? Хитросплетіннями ґрунтових таємних вуличок від неї можна дібратися до центру міста. Лише якщо маєш провідника і лише якщо ведеш концептуальні розмови дорогою. Щоб зосередитись на них, а не на хитросплетінні натурального ландшафту периферійних вулиць. Бо ще візьмеш та й запам’ятаєш шлях.
Вулиця Війтівська гора
Треба було у гранично достатній час дістатися до вокзалу. Мережева мапа запропонувала скоротити шлях і рухатися вулицeю, що має назву Війтівська гора. По правді, я хотів, наче якоюсь емоційною ретроспекцією пробутого тут дня, знову пройтися Трускавецькою, зайти, а власне, піднятися нею в серцевину міста, пройти по справжній вулиці Крокодилів, минути театр, зустрітись із синагогою, вийти на довгу фінішну пряму, якою зранку стартував до міста. Таки пішов коротшим – начебто – шляхом. Насолоду від мандрівки ретро-вулицeю довелося отримувати напружено, у якійсь нарочитій усвідомленості, міряючи співвідношення між хвилинами і швидкістю своїх ніг.
Ні, я нікого не звинувачую в тому, що мене обманули. Місто радше мимоволі запросило зробити прогулянку-фінісаж, випити прикінцеву чарку на цій гостині. Якоїсь такої прикарпатської настоянки, якогось підгірського трунку. «Оп!» – трунок пішов досередини, шокуючи русло свого шляху, але роблячи свою справу: аромат зілля відчуто, тепло отримано.
Хати і будиночки не були тут відбілені чи розкольоровані, вони були у своєму звичному тихому кольорі. Трохи навіть непомітному. За весь проміжок свого квапливого, зосередженого руху в бажаному напрямку я не зустрів ні однієї людини, ні одного авта, ні однієї тварини, ні одного велосипеда. Впертий раціональний контроль заспокоював, що це не змова, а збіг. Чи радше природний стан дрогобицького вечора в цій гілці міста. Я вперто й обнадіяно хотів когось зустріти, впевнившись, що мій рух коректний. Щоб мене запевнили, що вихід з цього міста – неминучий. Але моїм співрозмовником залишався Google Maps, що впевнено виїдав батарею смартфона. Я вийшов із цієї бічної гілки міста, залишивши спогад про мимовільно-напружену насолоду від простору його тихих безлюдних хатин та будинків.
Роман Яців.
Вуличка. З дрогобицьких споминів (2020)Папір, акрил. 66 х 66 см
Перша зима – друга осінь
Осінь не хотіла закінчуватися
Бруно Шульц, «Друга осінь», 1937
Перша осінь завершилась зимою. Точно за календарем випав сніг. Спершу він випав у Дрогобичі, а відтак перекочував до Львова.
Перша осінь оприявнювалась навесні, відгонювала собою влітку. Осінь має свій запах. Різна осінь має різний запах. Весна теж має свій запах. Зима, посеред якої стається осінь або весна, теж має запах, схожий на ці. Він допомагає пригадувати. Пригадувати і любити. Пригадувати те, що любиш. Пригадувати тих, кого любиш.
...Хочу вас провідати – вулички і вулиці, провулки та площі, виїзди та в’їзди, фігурки та пам’ятники, неназвані шляхи, сполучення доріг, озеро. Окремі місця на цих дорогах. Привітатися з вами, виявити свою повагу. Ба навіть вдячність. Засвідчити свою пам’ять. Я не забув. Мені було б незручно поставитися до вас якось вітряно. Я провідаю вас.
...Приїжджаючи до міста, уважно вдивлятись, набуватися з ним і набуватись із собою. Робити це восени. Ходячи відомими шляхами, знаними вулицями та закапелками, руслами думок і розмов, накладених на місто, – робити це не ґвалтовно (хоч так вдаватиметься не завжди).
Перша осінь впустила до міста, стала Zeitgeist’ом входження у нього, трохи опʼяненого взаємодовірʼя з ним. Я отверезів, але живий слід осени занурення – зі мною. Ця осінь стала винайденим фокусом на Дро, закріпленим відчуттям міста, запахом повернення, точкою опори.
Другої осени у Дрогобичі не сталося. Кілька тижнів львівської осени нагадували про осінь дрогобицьку, мабуть, таку саму жовто-зелено-червону, але хіба що теплішу. А зима тогоріч прийшла ще раніше: сніг випав посеред листопада.
Натомість у Дрогобичі сталася Друга Осінь. На Другій Осені, яка була моєю другою осінню у Дрогобичі, я промовляв про місто, говорив про те, що стало вислідом набування першої осени та річного рефлексування про дрогобицькі епіфанії.
А де ж «Друга осінь» Шульца? А де ж шульцівська осінь? Ха! Вона перетворена. Вона ефемерна. Вона не наслідувальна, вона своя. Однак завжди манлива і розвіювальна.
Дрогобич
Світлина: Дмитро Стецько (29.03.2024)
Локальне ↔ універсальне
Авто-реверс
Вітаємо на Дрогобиччині!
Землі Франка, Шульца та Райської!
Олександр Максимов
Цікаво досвідчувати, як твори Бруно Шульца стають каталізатором внутрішньо зумовленого сприйняття міста. Попри всі нашарування історичних зумовленостей і різнокультурних русел, які є у Дро, – ця каталізація стає нагодою синкретичного його сприйняття.
Врешті застановляюся: я дивлюся на місто очима Шульца? Але тут же бачу, що мій автентичний фокус на Дрогобич не менш сильний і власновільний. То що – буде конкуренція, протистояння, гострий колаж, разючий калейдоскоп? А може дифузія? – голосів, виконань, відтворень, пережиттів?..
***
Питання, яке всерйоз мене починає хвилювати: чи місто-світ Шульца є плодом його екзистенції, його всуціль авторського фокусу, а чи, може, «Цинамонові крамниці» є все ж продуктом якогось дрогобицького автентизму? Дотепер я був переконаний у першому: що провінційному Дрогобичу неминуче й незрозуміло чому пощастило з Шульцом. Так само могло пощастити якому-небудь Самбору, Стрию, Сокалеві… Бо цей дивак міг би народитися саме там і скерував би свій напружений, енергійний, хоч і самознищувальний фокус – туди.
Але тепер, не без немалого впливу Ґомбровича¹, я починаю думати про Дрогобич як про шульцівський genius loci. Але genius loci, так би сказати, фатальний. У своїй герметичній потенціальності. У потенціальності, яка завжди хоче вийти за межі і зреалізуватися, але цього не робить. Якій добре у своїх застиглостях, якій комфортно зі самою собою. Яка завжди випромінює неймовірні надії на розвиток своїх претензій, але чомусь вичікує інших моментів. Іван Франко виїхав з Дрогобича, для нього це проміжний пункт. Таємниця Шульца в тому, що змітологізувавши свою герметичність, втіливши себе в місті, а місто в собі, почав притягувати до Дрогобича. Втім, ефект рецепції шульцівського світу інший: ти розширюєш межі міста – як реального, так і уявного, – тебе до нього тягне не як до провінційного затишку (провінційний затишок Дрогобича – це вже поза-шульцівські контексти), а як до нагоди розширювати й свої межі.
Дрогобич зачудований собою, а водночас свідомий і певний власної провінційности. Він бачить у собі чудо, бачить в собі ембріон можливого універсального дива, а водночас певний власного затишшя.
«Це Дрогобич!» – звучить як запрошення до спів-творення міту, до ознайомлення з ним, до занурення в нього, а відтак до помноження його. Запрошення до зачудування, до закоханости, до твого дозволу притягальній силі діяти, дозволу манити й заманити тебе.
«Це ж Дрогобич…» – звучить як зізнання-виправдання того, що місто нешвидко розширює свої межі, мляво виходить за них. Це звучить як констатація певної застиглости, певного не те, щоб законсервованого, але вкрай усталеного трибу буття. Який водночас є чимось притягальним у своїй соковитості, у своїй доладності та доцільності.
Оця двосторонність, цей повсякчасний реверс, оцей дрогобицький інь-янь, напевно, є його найбільшою загадкою, найважливішою особливістю, показовою характеристикою. Дрогобич і Шульц варті одне одного. Вони свідомі одне одного, вони не могли би статися одне без одного. Звісно, Шульц виходить за межі Дрогобича, і, звісно, Дрогобич виходить за межі Шульца. Та все ж у цій кореляції (первинно і в сучасному сприйнятті) є взаємозумовленість.
Отже, я підважую свою ранішу переконаність у тому, що Шульцове око домінує, що його фокус робить єдино-вирішальну справу. Думати про це мене провокував живий контакт з Дрогобичем, до якого я рухався, долаючи свої львівські межі. Як кожен порядний дослідник локального тексту, а тим паче як кожен порядний читач Шульца, я не міг врешті не накласти шульцівський світ на сучасний-реальний Дрогобич, відтак змішавши і прикрасивши це своїм фокусом на естетику Шульца, рівно ж своїм фокусом на сучасний-реальний Дрогобич.
Дрогобич вірний собі, дотепер він ще до кінця не спромігся по-шульцівськи промаркуватися, наситити себе досвідом Шульца (яким би він був неоднозначним) – Шульц залишається мітологією для посвячених. Але таку потенціальність – стати промаркованим по-шульцівськи – він має і зберігає постійно.
І, безумовно, в цьому є своя краса, своя приваба, своя перевага, своєрідна заманливість. Суто дрогобицька².
***
Продовжуючи роздуми про Дрогобич антиномій, хочу поділитися епіфанією про те, що він горизонтальний, а не вертикальний. Що маю на увазі? Він не тисне своїми вертикальними зв’язками, він не той, хто підімне під себе, він той, хто сам хоче розширюватися і тебе спонукає до розширення. І ті концентрації, які в ньому відбувалися і відбуваються, ті згущені локальні світи, які тут реалізовуються, – мітичний Бруно Шульц, регенераційний Левко Скоп, фундаментальна і вразливо-точна Віра Меньок, екзальтовано-уважний Леонід Ґольберґ, самовиражальний Олександр Максимов, рефлексійно-зворушлива Єва Райська, щаслива Ольга Бунда (я, зрозуміло, всіх не назвав) – не суперечать твоєму горизонтові, який через дивну і незрозумілу універсальність цих локальних світів розширюється. Ці дрогобицькі згущеності запрошують тебе спів-діяти, спів-думати, спів-творити.
Просто бути.
І повертатися.
Бартломей Міхаловський
Дрогобич. Штетл (2010)
Дрогобич сниться
Місто перетворюється
Осінь неможливо дописати
Юрко Прохасько
Дрогобич, Друга Осінь, 2022
Місто стає легендою. Зберігаючи настрій своїх структур, воно починає жити за своїми непередбачувально-асоціативними принципами. Місто стає задимленим невагомим мітом, в який ти непередбачувано потрапляєш, повертаючись чи то свідомою пам’яттю, чи то онейросом.
Реальне місто у фіксації твого сприйняття відділяється від себе, підіймається, літає, плаває, його елементи міняються поміж собою місцями, переміщуються, хоча загалом місто зберігає свою логіку настрою та опорні структури розташувань. «І місто – не місто, і ява – не ява. Іскристо, сріблисто кружляє уява» (©️ Богдан Ігор Антонич).
Ти знайомишся з тими людьми, з якими ще не був знайомий, але мав би чи міг би, ти робиш такі рухи лабіринтом міста, яких не робив раніше під час реальних мандрівок, але які мав би, міг би чи хотів би, люди цього міста і квадратура його кварталів перехрещуються, змішуються, зливаються, місто стає повітряним, рухи його пластів стають такими, що не мають якихось наперед придуманих законів, законом є лише сам рух і змішування того, що ставалося в реальності і що могло би статися, але не сталося.
Ти потрапляєш в ті помешкання, в які мав би або міг би потрапити, вони набувають інших конфігурацій, з одноповерхових стають півтораповерховими, розширюються, тут з’являються щораз нові й нові кімнати з найбільш несподіваним реманентом всередині, зʼявляється якийсь неіснуючий сад, і вгорі і вдолині водночас, зустрічаєш тут людей, яких не мав би зустріти, хоча й міг би, з ними в тебе твориться химерне мовчазне плетиво розмови. Не зустрічаєш тих, через яких ти тут і яких напевне мав би зустріти – вони врешті не зʼявляються. У цьому помешканні бачиш тих людей, які ніколи не приїжджали до Дрогобича, але точно повідомлені про нього і вже мали нагоду залучитися в його мітологію. Вони чомусь теж тут.
Мандрівки містом через роботу пам’яті і дію онейросу відбуваються вже наче самостійно, у якомусь закріпленому уявою вимірі, в якомусь майже метафізичному баченні, вдивлянні в місто без фізичних доторків стопами до його брукованої чи ґрунтової дороги. Врешті-решт місто відділилося від свого фізичного втілення і стало мітом, приємною причиною реконструкції перебування в ньому через відчуття його ефемерности, через сприйняття його у відділеному духовному вимірі.
У ньому приємно, комфортно і добре. У ньому заземлено зі собою та своєю само-свідомістю. Оказійні мандрівки до міста, відділеного в країну свідомої памʼяті та підсвідомого онейросу, це потверджують.
Мирон Яців
Центр Дрогобича (1980)Папір, акварель 48 х 36 см
Перемислити осінь
Перемислити місто
Дякую Ростикові Чопику, який навчив, що історія пишеться в прямому етері, і поки він триває, вона не може бути дописана
Осінь минула. Дрогобич залишається.
Дрогобич продовжується.
І він стає не лише осіннім. Нові його грані і рівні, нові фокуси сприйняття міста відбуваються також влітку, взимку, навесні… Місто пере-мислюється.
Візит до середини Катедрального собору Пресвятої Трійці в самісінькому центрі Дрогобича, зовсім поруч площі Ринок, розкрив ці грані, показав, може й затвердив ці фокуси, став одним із таких пере-мислень. Важливих. Потрібних. Так дивно: чому я не заходив до цього храму раніше, кожного разу приїжджаючи до Дрогобича і бувши цілковито поруч?
Сконцентроване відчуття тут-і-тепер, коли середина храму стає центром всього, а все довкола лише розгортається навсібіч – ліворуч, праворуч, вперед, назад, – виразно нагадало візит до храму отців-василіян у Жовкві, настрій занурених думок у «дитячій» церкві в Коломиї… Воно нагадало Львів – його повторювані і відлунні храми, його прозорі лабіринти й перехрестя вулиць, його все-світність, коли прикладаєш його до всього як мірку. Все те, що так добре знайоме із раннього дитинства, зі змішаних в пам’яті або й надовго забутих візитів-мандрів з батьками, родичами, гостями, все те, що так добре знайоме з ландшафту рідних просторів, рідних країв, близьких серцю культурних шарів, мистецьких втілень, духовних практик і занурень. Так, наче ти тут був, так, наче все добре знаєш. Бо бачив, бо вже досвідчував. І знову віднайшов. То що, Дрогобич насправді лиш тепер почав відкриватися?
Дрогобич унікальний, та він не одинокий. Він унікальний настільки ж, наскільки a priori унікальне все інше. Мусила прийти і така епіфанія. А унікальність Дро вмикається мітологічними підсвітками, що кольорують його, – людьми цього міста, руслами променад і розмов, що ставалися тут, привезеними і розгорненими візіями, вдихом повітря, який став видихом..
Барвою розгорненого початку місяця, названого на честь кольору жовтого листя – ще не опалого, ще міцно врослого в гілки свого дерева..
Так, перша осінь в цьому місті незабутня.
Дрогобич
Світлина: Дмитро Стецько (24.03.2024)
2022, 2024
_________________________
¹ Вітольд Ґомбрович. Бруно Шульц / Переклад з польської Світлани Бреславської // Zbruč. 07.09.2022.
² Ці 7 абзаців були писані для есею про Шульца, Антонича і Фоґель, вперше опублікованого в перекладі польською мовою у часописі «Konteksty» (2023, № 1–2), а в оригіналі українською – у «Збручі» (07.07.2024). То суто «дрогобицька» частина одного з підрозділів, присвячених Шульцові, своєрідне рефлексійне колажування шульцівського тодішнього і мого сучасного сприйняття міста, його видимих і невидимих шарів та контекстів. Ці рефлексії мені конче потрібні тут, тож нехай це буде не вимушеним, а доцільним авто-реверсом.
15.11.2024