Власновільний

спогад-есей про Євгена Гулевича

21 липня 2025 року Євгенові Гулевичу виповнилось би 50 років.

Дослідник-гуманітарій, філософ, культуролог, перекладач, поціновувач слова писаного і мовленого, організатор і куратор наукових, культурних та мистецьких проєктів, мандрівник і письменник, а передусім мислитель – у 2022-му добровільно пішов до Збройних Сил України у зв’язку з воєнною агресією росії. Загинув останнього дня того ж року, 31 грудня, біля Бахмута. Кілька місяців потому його було поховано поруч інших полеглих на Полі Почесних Поховань у Львові (Личаківське військове кладовище).

Євгенові належиться щирий і безумовний пошанівок як Героєві-оборонцеві, свідомому і зрілому. Але тепер, згадуючи його і кільцюючи роки після його загибелі, хочеться променити пошанівком і до всіх інших етапів його дієвости. Кожен із причетних до захисту України має свою унікальну історію – Євгенова унікальна теж. І не лише в тóму, з якими думками і в якому мисленнєвому та чуттєвому випромінюванні вирішував стати добровольцем-захисником, але й у тому, як вибудовував свій творчий шлях, як намагався трансформувати по-радянську українську науку та інтелектуальне життя, в тому, як хотів мислити і що прагнув пере-мислювати. В тому, які ставив питання і як намагався відповідати. В тому, що був індивідуалістом у своїх професійних і творчих спільнотах, але в також у тому, яким впливовим був у взаємодії з іншими.

Спадок Євгена Гулевича втілений у текстах (писаних і редагованих), перекладах, задуманих і втілених проєктах, у світлинах, де видно його поставу, погляд, настанови рухів і жестів. Цей спадок розчинений у пам’яті колег, друзів, тих, з ким співпрацював, спілкувався, мандрував, думав, просто був. Передусім – з ким розмовляв, кому акцентував, вигукував, перформував словами чи мовчанням, зваженими чи рвійними настановами. Пам’ять про Євгена жива, а це означає, що вона хоче бути переданою, адже модуси його думок і слів валентні надихати далі. І надихатимуть неминуче.

Дізнатися про життєву історію Гулевича у її плинному розгортанні, з фактами і цифрами, назвами і прізвищами, цитатами і світлинами можна із матеріялу Володимира Мисана-Мілясевича під назвою «Чуття правди. Історія філософа, перекладача і культуролога Євгена Гулевича, який загинув на фронті» (Новинарня, 11/05/2023). Вервечку спогадів-рефлексій, колажно-плинний портрет особистости Гулевича можна запізнати з тексту Марʼяни Матвейчук «Євген Гулевич: вчування» (проєкт «#люди культури, яких забрала війна» українського ПЕН; 1 березня 2024), що постав на основі численних розмов авторки з його оточенням. Зрештою, в мережі можна знайти й інші тексти, зокрема авторства самого Євгена – як на медійних ресурсах (зокрема й тут, на «Zbruč’і»), так і на його особистій сторінці в соціяльній мережі Facebook, де він час від часу розлого чи лаконічно, активніше чи рідше, точно і тонко, гостро й проти шерсти ділився своїми міркуваннями, не сподіваючись на оплески чи численну увагу, але неодмінно знаходячи відлуння. Тепер стає зрозуміло, що проявляючи відвагу у перетворенні своєї безперервної мисленнєво-критичної рефлексії у тексти, концепції проєктів та життєві налаштування, невипадковою і природною є відвага, яку він проявив уже як доброволець-військовослужбовець.

Євген був неординарною, отже непростою і специфічною людиною. Хтозна, як він поставився би до круглих цифр у своєму життєвому літочисленні та до уваги з цього приводу. Можливо, з притаманним йому скепсисом до формальнощів і порожніх ритуалів. Можливо, з нехіттю. Або з іронією. Або ж придумав би щось концептуальне, якусь спільну творчо-дію чи мандрівку. Втім, змістовні ритуали і символічні значення не були йому байдужими. Він писав: «…якщо неповторно важливе скінченне, важливо не зневажувати нагод» (допис у Facebook, 29 грудня 2016 року).

Євгенові уродини є такою нагодою: огранити особистість, проговорити те, що в пам’яті живе, плідне і яскраве, ословити те, що продовжує виростати з первинних сенсів, спровокувати інтерсуб’єктивну оповідь. Не неважити нагоду, а наповнити її.

Саме тому хочу поділитися спогадами і міркуваннями про нього. Як колега і спів-дієвець, та важливіше – як читач, спостерігач, слухач і співрозмовник.

ЦеГеДе. Співзвучність

Серед різних інституцій, які потрапляли в поле мого зелено-юнацького зору у середині 2000-х років, однією з найважливіших був Центр гуманітарних досліджень. Ця інституція, а водночас середовище, була структурним підрозділом Львівського національного університету імени Івана Франка, а також існувала як громадська організація. В моєму уявленні вона нечисленно на той час втілювала у Львові ідею інтелектуально-дослідницьких осередків при університетах, яких насправді у по-радянському просторі було вкрай мало.

Навчаючись в університеті, я просто не міг не звернути увагу на події і проєкти Центру – не тільки тому, що частина його співробітників була моїми викладачами, але й тому, що такі речі неминуче притягували і занурювали в себе. Пізніше, проздовж кількох місяців, я навіть був співробітником Центру, а відтак – частиною його спільноти і в колі його притягання, що врешті стало одним із найбільших чинників мого зростання та укріплення.

Центр гуманітарних досліджень мав простір у головному корпусі університету, в кімнаті під номером 208, а також розлогіший простір на вулиці Саксаганського, 1. Центр, або ж як його ще називали, ЦеГеДе, по правді кажучи, був радше незалежною організацією в рамках університету, бо більшість своїх ідей реалізовував у формі проєктів на ґрантовій або волонтерській основі, радше даючи університетові сенсовні плоди, ніж беручи від нього ресурси.

В різні періоди це були різні проєкти. «Перекладацька майстерня», яка передбачала формат робітні і видання альманаху. Серія наукових збірників «Соло триває… Нові голоси» (лекції на пошану Соломії Павличко) – формат, який дотепер залишається для мене еталонним у ставленні до впорядкування і ціліснення колективного збірника. В ядрі видань тієї серії (загалом вийшло 4 книжки) – текст лекції, яка була виголошена публічно, а відтак – статті, есеї, репліки, спровоковані цією лекцією, що їх мислено як дискурс спільного пошуку і розуміння. «Університетські діялоги» – серія публічних лекцій, що їх здебільшого на запрошення працівників Центру виголошували іноземці, хоча також це були цікаві й прогресивні інтелектуали та дослідники з різних міст України, найменше – зі Львова. Текст кожної з лекцій пізніше виходив окремою брошуркою, стильно оформленою і ретельно відредагованою. В певний момент «Університетські діялоги» отримали під-формат «Інтелектуальна біографія» – зустрічі-бесіди з науковцями, митцями, діячами культури, які мали на меті через призму приватного феноменологічного досвіду проявляти та висловлювати ширші параметри наукового і творчого життя. Відкритий гуманітарний архів «Антропос» (у співпраці з Науковою бібліотекою університету), який у часи ще нетотальної цифровізації мав на меті комплексно представити низку джерел у відсканованому форматі, сортуючи їх у різні блоки (за галузями, темами, проблемами, з великими переліками ключових слів).

Не менш важливим і чи не найбільше самодостатнім проєктом був Центр маґістерських програм з культурології і соціології («Маґістéрка»), який, власне, розташовувався на Саксаганського. За масштабом задуму і його реалізації це був окремий повнометражний проєкт, проте кадрами і середовищем, ідеями і світоглядом він був безпосередньо сполучений із ЦГД. Серед кількох студентських наборів були вкрай цікаві люди, які відтак стали відомими і знаковими. На той час в обох галузевих напрямках Маґістерка була чи не найкращою освітньою програмою у Львові. Багато в чому вона була апробацією майбутніх альтернативних навчальних програм у Львівському національному університеті імени Івана Франка, Українському католицькому університеті та Львівській національній академії мистецтв. Були й інші проєкти – не буду тут перелічувати детально кожен із них, бо, по-перше, не всі добре знаю і не кожен належно запізнав, а, по-друге, це матеріял для окремої розмови і уважно-розлогого представлення у книжці/тексті/фільмі/сайті, до того ж передусім при участі найближче причетних.

***

Найголовніше, що може синтетично охарактеризувати представників середовища Центру гуманітарних досліджень в їхніх настановах і випромінюваннях – це те, що інтелектуальний дискурс має бути живим. І хоча він не має бути спрощеним і спрофанованим та має бриніти у всіх своїх складнощах і плетивах, все ж він має бути опозицією, а радше доброю альтернативою до псевдонаукового і не-пошукового дискурсів, з якими так часто мали до справи науковці та інтелектуали у 1990-х – 2000-х роках.

Серед співробітників Центру в період моєї долучености були Наталка Бабалик, Олена Галета, Віктор Мартинюк, Зоряна Рибчинська, Ірина Старовойт і Галина Дацюк. Співробітником і співтворцем цього середовища був і Євген Гулевич. Моє спілкування з ним почалося саме тут – у ЦГД. А все перелічене вище було частиною його інтелектуальної біографії та щонайактивнішої та щонайуважнішої участи.

Немало співробітників Центру працю в ньому мали як частину своєї дієвости: дехто був, наприклад, викладачем, а діяльність в Центрі була додатковою роботою, хоча, може, й улюбленою. Не всі працювали тут на свій повний час, навіть якщо віддано й сердечно співтворили проєкти Центру. Євген же мислив себе на цьому місці сконцентровано й занурено. Принаймні так було, коли я з ним запізнався.

Він не був працівником такої конфігурації, коли в одній особі поєднуються іпостасі дослідника й автора – і викладача та публічної людини. Тож і не дивно, що я зустрів його у кімнаті 208, а не десь інде – він не був промовцем на публічних університетських подіях, не був балакульним завсідником кабінетів – чи катедральних, чи деканатських, чи будь-яких інших. Зайво нікуди не лазив і не розвіював часопростір. Свої зусилля вкладав у концентрацію на єдиному жанрі: зануреній роботі з текстом, генеруванні смислових згустків через читання, редагування і переклад. Іншим можливим форматом для нього була розмова – передусім у невеликому колі людей, які, бувши на одній хвилі, можуть спільно переживати епіфанії та формулювати ідеї.

Він був вразливим до співзвучности – потребував її. Чітко констатував, якщо її немає. Провокував словами і мисленнєвими поворотами, дивлячись на те, чи ця співзвучність ставатиметься. Серед працівників Центру він був одним із тих, хто чи не найбільше проблематизував. Пригадую, що дискусії під час якихось зустрічей-засідань у кімнаті 208 могли бути дуже напруженими – не через неприязнь, ворожнечу, а чи дурне протистояння – а через наповненість напруженим мисленнєвим потоком. Інколи здавалося, що зараз із кімнати піде дим. Я, хоч і був долучений до деяких розмов, все ж на той момент радше обсервував і з цікавістю констатовував, що в цьому мисленнєвому полілогічному напружені є велике порозуміння. Вони зада(ва)ли таку планку, яка відтак не лише у свідомості, але й у підсвідомості відлунює, коли укладається рішення, формується концепція чи оцінка.

Тепер, накладаючи на спогади про Центр свій досвід спостереження за різними спільнотами, вважаю, що його команда була живим прикладом ефективної взаємодії: синергія полягала в дисципліні приходити і долучатися, відповідальності за пропоноване індивідуально і втілюване спільно, у тому, що суперечка розумних і самодостатніх мала у настанові кожного суб’єкта привести до кроку вперед і до рішення – формульованого і записаного, узгодженого і дієвого.

Я сказав про співзвучність. З Євгеном не завжди легко було її досягти чи відчувати, або кажучи м’якше – не завжди це вдавалося. Та проте співзвучність конче була потрібна йому. Він шукав її в авторах, яких читав, у людях, з якими розмовляв чи з якими випадково втрапляв до товариства.

Ідеально він хотів порозуміння і спільної хвилі від усіх. Напевно, розраховував на те, що є речі, само собою зрозумілі, уже відрефлектовані раніше, речі, щодо яких просто-напросто треба мати чуття. Що не може бути кон’юнктури, що академічний світ врешті має бути таким самим безкомпромісним щодо справжности пізнавання, як і він сам. Тому – «ні». «Ні» гостям, яких «треба» запросити, «ні» «обов’язковим» промовцям, які «мусять» бути (і таким же авторам), «ні» вертикальній моделі комунікації чи горизонтальним шаблонам, що руйнують плинність семантичних полів, якими ми всі взаємодіємо. «Ні» підручниковим загальниковим дефініціям про мову, які готовими формулами вивчають студенти чи якими не раз оперують «дорослі» фахівці-філологи. Засаднича різниця в тому, що Євген мав миттєву алергію на вживання засвоєних згори узагальнень про мову, тому, по суті, майже ні з ким із філологів не дружив. Для нього мислення про мову, розмова про неї засадничо йшло від її прочування зісередини, від її зваженого вживання. За узагальненням про мову і культуру, про мову і суспільство завжди йде усвідомлювана зісерединна мова, прочута і скристалізована, архітектурно доцільна.

У темі мови Гулевич чи не найбільше знайшов співрозмовництво з Хосе Луїсом Раміресом, еспансько-шведським філософом, з інтересу до текстів якого Євген розпочав листування з ним, а відтак запросив до Львова виступити на «Університетських діялогах». Пригадую, звук «Рамірес» у певний період Євгенової діяльности звучав часто: він таки справді взорувався на спосіб мислення еспано-швецького інтелектуала, звірявся з пружністю і цільністю його дослідницького апарату, а головне – мови: в її унікальній природі, в її ідеальних можливостях у спільнотах людей.

Коли він отримував бажану співзвучність, то перемінювався, сповнюючись якоїсь сяйливости. Відчував піднесення через розуміння того, що багатство і різнобарвність природи його мислення має свято. До такого свята Євген був відкритим і бадьорим. Тоді він зазнавав метанойї, ставав іншим і рухався далі.

Ненаписана (авто)біографія. Звіряння

Євген всеціло бридився шаблонів, особливо тих, які мали природу симулякрів. І він ті шаблони навіть не долав, а взагалі ними не мислив, хотів бути всуціль поза ними, творячи свою систему координат. Принаймні намагався. Можливо, про нього можна було би помислити, що народився геть не в той час і не в тому глобальному оточенні, аби випромінювати те, що хотілося. Здавалося би: по-колоніяльна дійсність геть не надається до того, щоби працювати з універсальною категорією Слова у міждисциплінарному вимірі, провокувати нові галузеві перетини, творити гуманітарні мета-галузі. А, може, якраз, навпаки: «гримуча суміш» застарілих і свіжих дискурсів (в обох випадках – невідрефлексованих) чи не найбільше провокує до власного, крафтового осмислення і будування русел, методологій, наративів? Що ж, це ті обставини, в яких працював Євген. І в них він розгортав свої настанови, кшталтовані в думанні та пориваннях.

А для того, щоб зрозуміти, як розвивалася у своїх ідеях така індивідуальність, і як розштовхувала простір для свого свобідного виявлення в дивно-невідповідних умовах, можна глянути на деталі. На сайті Центру гуманітарних досліджень, який на той час з-поміж інших вирізнявся стильним дизайном, традиційно були інформаційні профілі працівників, а також окремою рубрикою – профілі представників спільноти (ті, хто працював раніше, хто співпрацює в окремих проєктах, хто перебуває у силовому полі цього середовища, себто однодумець, заходить на каву чи попрацювати на компʼютері). Євгенова біографія складалася з двох частин. Прочитавши першу, я відзначив, що це обдуманий і дбайливо сформульований текст, схожий радше на цікавий есей, а не на ординарну довідку чи сухе інформаційне Curriculum Vitae. Друга частина містила тільки декларацію – тобто цифру «2» і все. Тексту не було. Маючи схильність все уважно вивчати і помічати, я звернув Євгенову увагу на те, що другу частину його біографії, мабуть, помилково не розмістили на сайті, десь вона загубилася. На моє питання про те, де вона, Євген відповів, що все на своїх місцях: у частині «2» ще нема що написати. Вона лише твориться. Або навіть так: «2» ще не сталася. Хіба лиш те, що була задекларована. Як бажана. Як можлива.

Майже непомітна деталь про спосіб писати своє само-представлення говорить не лише про бажання бути іншим, а передусім про потребу во-сенсовлювати навіть те, що може стати простором для шаблону чи кон’юнктури. А також це діялог зі собою і якесь само-звіряння: на чесність, правдивість, автентичність. Зробити, а потім зловити відлуння. Хтозна, може, він писав цю коротку біографію насправді для себе.

***

Євген був альтернативником у не раз безальтернативній реальності: університету, управлінських структур, менеджерських підрозділів. Це була його колізія. А якщо не колізія, то принаймні антиномія. Не думаю, що він був геть наївним і не усвідомлював специфічности свого становища, того контрасту, який творить його бунтівна особистість і інституція, в якій він працевлаштований (ідеться загалом про університет, а не про ЦГД). Але, припускаю, йому було цікаво пробувати. Можливо, щоби потім мати аргументи, можливо щоби у всіх польотах і пірнаннях здобути якусь видиму емпірику свого досвіду.

Він, так би мовити, до останнього моменту давав шанс цій інституції – університетові – відсвіжитися, відродитися, стати рухливим і животворчим, а не камінно-холодно-вбивчим. Як для свого характеру, Євген ще досить тривало залишав простір довіри до цього великого корабля. Але врешті пішов. Коли Центр гуманітарних досліджень закрили – Євген відкрив своє вільне плавання, виїхав зі Львова, жив у Калуші, до Львова наїжджав, але до гір, певно, частіше.

Євгенове «2» врешті сталося: і трохи в самому ЦГД, коли він перейняв керівництво ним, і відтак поза університетом, коли став більше писати і перекладати, організовувати події у просторі міста чи співкурувати міжгалузеві і міжмистецькі проєкти. Проєкти, де треба передусім думати, але врешті надумане розчиняється у загальному посилі, стає неочевидною, але сильною підставовістю. Свій міні-есей під назвою «2» Євген, певно, не написав: по-перше, сайту ЦГД вже не існує, по-друге, те «2» вже мало інші форми само-наративу, як, напевно, і «1». Бажання карбувати собою звичні формати змінилося на вихід поза межі: межею стаєш ти сам, розуміючи, що ця межа – це ціле безмежжя.

Чи на противагу вертикальним вказівкам, кон’юнктурним рішенням, фальшивим звукам чи ідеям-симулякрам, всіляким не-осмисленим діянням Євген давав інфраструктурно доладну пропозицію? Чи міг психо-емоційно, менеджерсько чи управлінсько замінити тих, з ким подумки, розмовно чи дієво дискутував, сперечався, боровся? Ні, то не була його природа. Він не був тим, хто програмно збирає навколо себе спільноту, роздає свою енергію, надихає поставою, керує, творить інтелектуальну школу, множить випромінювання інституції. Він був індивідуалістом per se: те, що притягало його зір та увагу, він був здатний довести до філігранного звучання змістів. Тому найсильнішим у нього була концентрування, мовчання і відмежування. Та розгортаючись дорогою свого життя, плекаючи своє спілкування, залишаючись індивідуалістом, Євген без менеджменту і лідерського бриніння, помножив свої досвідчення і настанови так, що назбирається на немалу спільноту добірних людей, які (чомусь мені так відчувається) мають в собі живу частку чогось євгенівського. Яка з кожним літом росте, звіряється і визвучується.

Бунтар

Тепер, коли образ Євгена цілісний і через розповіді колег, друзів, родичів, через світлини і тексти можна мандрувати різними періодами його життя, то першопочаткові риси його особистости затираються, відходять на другий план, а пізніша, фінальна версія домінує і наче все переписує.

А от при початках нашого спілкування Євген виразно випромінював риси бунтаря. По правді кажучи, слово це трохи затерте, якесь заїжджене, трохи вже старомодне. Напевно тому, що ним не раз позначали бунтарів фальшивих, або тих, яких кон’юнктурно використовували в політичних, ідеологічних, тоталітарних цілях. Але Євгенові креації, важливі шари досвіду, які він здобував і які робили його натхненною і виразною особистістю, – виростали саме з того бунтарства.

Втім, Євген не був крикуном, не був прихильником порожньої балаканини чи бунту заради бунту. Кожного разу, якщо треба було щось пояснити, обґрунтувати, контекстуалізувати, він міг це зробити ґрунтовно і аргументовано. Нагодою його бунту міг бути якийсь текст. Могла бути розмова, що виникла у своїх плетивах випадково. Могло бути листування. Могли загалом бути слабо-змістовні висловлювання, вияви надутости представників поважних установ.

Цікаве те, що Євгенів бунт полягав не так у тім, щоб кудись іти, щоб щось робити чи щось висловлювати, як був скерований туди, куди він не йшов і чого уникав. Втілювався у тому, з ким він не зустрічався і з ким не говорив, що не робив і що не казав. Але бувало так, що при всіх цих можливих «не» Євген насправді був увімкнутим. Нічого не кажучи, не розмахуючи руками і не вигукуючи гасел, він міг своєю мовчанкою чи напружено-концентрованим поглядом вібрувати спротивом, невербально ословлювати опір. Бо йому не конче було оте «ні» промовляти, чи додавати до всього, до чого треба чи до чого хотів, – оте артикульоване «не». Просто, щоби додавати. Просто лиш. Кожне «ні», кожне «не» було у нього осмисленим і сконцептуалізованим, отже могло розгорнутися в обґрунтований і висловлений контрадискурс. Якщо треба було. Якщо хотілося. А могла бути й перформативна дія з його боку. Наприклад, піти. Наприклад, перестати говорити і тримати штивну павзу. Потім повернутись. При цьому відчувалися струмені його безперервного осмислення. А для іншої людини – ефект айсберґа. Коли ти міг почути і відчитати лише частину цих вібрацій. А далі мусив вмикатися сам.

Чи бунтарство Євгена було якоюсь обдуманою програмою, свідомим рухом? Ну, як сказати. В чомусь так, проте багато в чому це був результат цілого комплексу чинників: і його вдачі, і, напевно, якихось життєвих травм, і, напевно, якихось розчарувань під час спілкування в середовищі. Та виявляється, бунтівний Євген будував свій альтернативний простір: і простір людей (яких було, як виявляється, немало і які походили з різних галузей), і простір слів, і простір світоглядних позицій. Тож його шлях – це шлях зростання у постійній взаємодії зовнішніх обставин часу, конфігурації людей та інституцій, з якими йому випадало взаємодіяти, – і його внутрішніх настанов, якихось точок опори, які виникали внаслідок зіткнення з тим зовнішнім.

Ти

На той час різниця у віці відчувалася цілком суттєво, тож очевидно, що попервах я звертався до Євгена на «ви», аж поки він за якимось не дуже численним разом сказав мені, що це не потрібно. Мені це нагадало німців, які в 1990-х роках одразу, зі старту запроваджували взаємне звертання на «ти», навіть якщо ти був геть дитиною. Начебто незначна обставина говорить про Євгенову чужість до вертикальних академічних стандартів. Бо ж діялог найкращий тоді, коли співрозмовники мають єдину лінію контакту, а різні градації віку (чи ще там чогось) можуть лиш доповнювати і збагачувати це співрозмовництво горизонтально.

Вуса

Він пробував. Пробував різне. Особливо те, що могло мати якесь семіотичне огранення. Щось таке, що могло би дати якесь нове розуміння – йому. Тому вуса, які він виростив (причому досить великими), навряд чи мали би щось значити для інших. Втім, вони швидко зникли, і тепер перебувають хіба що в спогадах тих, хто це встиг побачити. І можуть свідчити хіба що про його пошуковий шлях. Бути в пошуку – означає означувати. Випробовувати знаки і символи на предмет того, чи можуть послужитися до чогось більшого. Відтак Євгенове безвусся теж закріплене означенням – після того, як були випробувані вуса. Важливо, що не просто так. Важливо, що за тим стоїть сконцептуалізоване випробування.

∞ інтерпретацій

Найголовнішим моїм долученням до роботи Центру гуманітарних досліджень було співдумання і співпраця над циклом подій, присвячених постаті і творчості Богдана Ігоря Антонича (з нагоди його 100-річчя). Окрім «Університетського діялогу» мого Діда Миколи Ільницького («Три формули мого осягнення Антонича»), виставки малярських робіт Олега Рибчинського під назвою «Дітвак із сонцем у кишені», було задумано цикл зустрічей-семінарів «8 інтерпретацій Антонича». То мало бути так, що приблизно щомісяця упродовж антоничівського року відбувається чергова інтерпретація, що своїми антропосами, топосами і тропосами (себто людьми, місцями та ідеями-концептами) огранює різні русла антоничівського світу. Вкупі це дало би певну стереометрію у його сприйманні, пізнаванні і розумінні.

Цифра «8» була обрана з двох причин: по-перше, треба було вибрати якусь підйомну кількість подій, по-друге, цифра «8» в оберненні на 90 градусів є знаком безкінечности. І це правдивий акцент: інтерпретацій Антонича може бути скільки завгодно. А ті, які ми задумали, будуть невичерпними і неостаточними.

Сталося так, що врешті інтерпретацій відбулося сім. Чому не відбулося восьмої? Що ж, це або якась організаційна неузгодженість, або набридло. Або попередні були наповненими і сімка зустрічей-розмов виконала своє завдання. Або ж цифра «8» в оберненні на безкінечність – це вже інтерпретація кожного зосібна: і тих, хто організовував, і тих, хто приходив слухати. Таке собі домашнє завдання надалі.

Кожен із команди цього міні-проєкту був спів-відповідальний за його загальну концепцію і розгортання, але, як це було заведено і практиковано у ЦГД, кожен брав кураторство над якоюсь окремою подією-інтерпретацією. Підхід колег із Центру, а зокрема і Євгенів підхід, став для мене своєрідною школою, еталоном того, як сконцентровано і предметно готуватися до чергової події, генеруючи свої методологічні настанови, а також як слухати гостей-співрозмовників, коли оповідають про свою роботу, про свій досвід, про свої антоничівські виміри. Відтак – як вилущувати з цих розповідей ключові слова, ідеї та змісти.

Концепція стереометрії полягала в тому, що кожна інтерпретація – це щоразу інші співрозмовники (антропос); відвідування різних середовищ і локацій (топос); щоразу інша фокус-тема та намагання спровокувати осмислене артикулювання своєї антоничіяни (тропос).

Серед героїв циклу «8 інтерпретацій Антонича» були різні покоління дослідників, митців, пере-відкривачів та інтерпретаторів, а головне – поціновувачів Антонича. Події відбувалися у семінарській кімнаті ЦГД на Саксаганського, у театрі ім. Леся Курбаса, у майстерні художниці Теодозії Бриж, у каварні «Кабінет», в Українському католицькому університеті. Ідея була приходити саме у ті місця, де мислительні і творчі концентрації діють через інтерпретацію антоничівських сенсів. Якщо концентрована розмова – то семінарська кімната, якщо творчо-дія – то у просторі театру, якщо візуальне мистецтво – то в художній майстерні, якщо вільніша розмова – то у літературній каварні. Співрозмовниками були Ігор Калинець («Молімось зорям дальнім») та Віктор Неборак («Хвала усьому, що росте, хвала усьому, що існує») – у семінарській кімнаті; актори майстерні Володимира Кучинського і літературознавці-письменники Богдана Криса, Тарас Лучук, Дарія Сироїд, Остап Сливинський, Андрій Содомора («Мистецтво творять шал і розум»: спудеї-академіки) – у просторі театру імени Курбаса; літературознавці Мар’яна Комариця і Микола Крупач та поціновувачі отець Богдан Прах і Маркіян Філевич («Велика гармонія») – в УКУ; ми з Миколою Ільницьким, Іриною Старовойт та творчою майстернею «Аґрафка» («Що лишиться по мені: попіл слів моїх…») – у «Кабінеті»; маляр Євген Безніско («Цей світ – хмільної пісні полотно») – у майстерні його дружини Теодозії Бриж.

Одну із зустрічей циклу готував Євген Гулевич. Якою ж була його інтерпретація? А вона цілком відрізнялася від решти. І форматом, і учасниками, і головним посилом. Не говорити публічно, а сісти з текстом і спільно читати вірші Антонича: мовчки і довго. А потім обговорювати крок за кроком. При цьому ніяких обмежень у півтори години чи щось таке: якщо треба, то обговорення всіх бажаних слів, словосполучень, образів, комбінацій, смислових згустків може зайняти навіть кілька годин.

Ми розташувалися у приміщенні Центру на Саксаганського – у просторі бібліотеки (це було 19 червня 2009 року). Сиділи за прямокутним столом, всі поруч або одне навпроти одного. Передусім був Євген, також був я, точно був Віктор Мартинюк. Можливо, Наталка Бабалик. Не пригадую, хто був іще, але нас було вкрай небагато. Спершу ми мовчки самостійно читали. Потім – обговорювали. Пригадую, що мова йшла не так про якісь мета-синтетичні узагальнення і висновки, якісь розлогі рецептивні образи, як про рефлексію над конкретними Антоничевими формулюваннями, що їх кожен із нас виносив на обговорення. Такий собі мікроаналіз, не так із етимологічними, як із семіотичними налаштуваннями. Євгенові хотілося добиратися, як писав Антонич, у дно, у суть, у корінь речі. Проте, таке враження, що етимологія була для нього хоч і не чимось порожнім, але наче не в центрі. А в центрі – семіотично-семантичне випромінювання слова, словосполучення, розгорнутого образу. Євген хотів вдивлятися в окремі перлинки віршів чи поем, вибудовувати з цього мікро-вдивляння свою мікро-синтезу. Думаю, кожен із нас після цієї інтерпретації, маючи ті чи ті враження від такого читання і рефлексування, вийшов зі своїми висновками.

***

Перед цією зустріччю Євген позичив у мене видання Антонича зі серії «Бібліотека поета» (1989). Пригадую, що він довгенько користувався ним, а потім, власне, приніс на інтерпретацію, у своїх діленнях постійно апелюючи до цього примірника. Коли повернув мені, то я побачив, що частина текстів прокоментована його нотатками і ремарками (олівцем). Спершу я трохи обурився (подумки), адже книжка фізично набула євгенівської інтерпретації, а належить же ж вона мені. Але потім заспокоївся і прийняв це як частинку спільного антоничівського розуміння. Надбав інший примірник цього ж видання, щоби мати чистий. А євгенівські нотатки ґумкою не стирав, а залишив настоюватися.

Ремарками Євген супроводив різні вірші Антонича, зокрема в тій частині томика, де міститься поетична книжка «Зелена євангелія». Власне, її ми обговорювали. І це теж один із виявів методи вдивляння: у своєму мисленнєвому колективі обрати конкретний фокус уваги і намагатися цілити в нього. Тобто не все одразу, не «весь» Антонич, а щось конкретне, якийсь довільніше обраний згусток, що покликаний стати предметом уваги, спільного фокусування на ньому. Пізніше цю методу, як мені здається, запозичив у своїй дослідницькій праці Віктор Мартинюк. І що цікаво: тут не йдеться про те, що ти, скажімо, фахівець у якійсь темі, тож через таке сфокусоване читання приступаєш до чергового розгортання своїх досліджень, ну, або ж таким читанням починаєш епічне входження в тему, щоб фундаментально зануритися в неї і врешті таким фахівцем стати. В певному сенсі це принагідна інтерпретація. Така, що не має якоїсь претензійности, яка не потребує авторитетности, яка є просто читанням тут і зараз. Вона цікава з точки зору твого горизонту сподівань, кажучи за герменевтами (можливо, Євгена можна було б назвати герменевтом, та я не впевнений, що таке окреслення коли-небудь звучало від нього). Як спрацює, до чого дійде, як цими вчитуваннями-діленнями можна осягати текст. Можливо, ця метода має більше питань, аніж відповідей. Але вона напевне вчить уваги і рівної концентрації у сприйнятті тексту. Також вчить не-поспішних висловлювань про нього.

І тут, в Євгеновій пропозиції саме такого формату інтерпретації Антонича, – відсутність якоїсь публічности чи яскравої авторитетности. Симптоматично, що ця зустріч мала назву «“Зелена євангелія”: багатоголосся». Без конкретних імен і прізвищ. Цим Євген наче змістив центр – не важлива людина приходить оповідати про свій шлях і досвід, про свої занурення та епіфанії, а всі разом сідають до столу і разом читають. Не публікуючи опісля результатів обговорення, а просто залишаючи їх при собі. Формуючи, увиразнюючи чи налаштовуючи – себе. Не конкретна особистість, зі своєю домінуючою суб’єктністю, хай там як захоплювалися би таким бринінням інші, а – розчинення напрацьованих ідей у спільному полі, якась уявлювана інтерпретація, яка існує і множиться в горизонтальному вимірі.

Для мене це був цікавий досвід іншого режиму: звиклий до індивідуальної роботи з текстом та налаштований на поступове розгортання своїх студій про Антонича і промовляння про нього публічно, я оказійно став частиною Євгенового мисленнєвого колективу. Тепер – це те, чим я користуюсь, принаймні у своєму вдивлянні в тексти (бажаному чи неминуче потрібному). Можна би назвати це апологією концентрування і занурення. І ці два слова є не просто красивими означеннями, не просто звично-звучними лексемами, а в євгенівському розумінні – цілком конкретною і дієвою методологією роботи. Зі всіма намацальними та онтологічними вимірами.

Редактор

У співпраці з Євгеном майже одразу впадала в око його редакторська метода. Я вже не застав ті часи, але з розповідей колег знаю, що він є послідовником Марії Габлевич – перекладачки, дослідниці Шекспіра, редакторки, на сьогодні – авторки двох великих томів шекспірознавчих текстів. Навіть було таке, що він взявся читати мою маґістерську працю, яку я писав акурат в час, коли почав спілкуватися і співпрацювати з Центром. Не знаю, навіщо я дав йому читати свій студентський (хай і випускний) текст, можливо, щоби побачити ту його методу напружливо-уважного вглядання в оболонку кожного словосполучення?

І справді, як редактор Євген був уважний до кожного слова, занурювався в його значення і у валентність сполучення з іншими словами. Втім, цим підходом він був вкрай прискіпливий. Інколи це навіть дратувало. Бо в процесі роботи мова не йшла ані про компліментарність, ані про підтримку. Лиш: критично-уважна спостережливість і акцентованість на «ямках».

Амбітних чи вразливих, вразливих чи амбітних людей це могло травмувати, ображати, в найкращому випадку – дивувати. Але водночас – вчити. Зокрема того, що навіть кожне окремо взяте слово, словосполучення, речення і так далі є важливим і в контексті цілісного висловлювання, і окремішньо, бо має свою значеннєву і культурно-символічну природу. Автор відповідальний за кожен семіотичний натяк, за кожне створене смислове поле. Воно має бути і гарним, і функціональним. Воно має бути доладним. Не знаю, чи тут пасуватиме порівняння з античною єдністю звуку й сенсу, про що ненастанно каже Андрій Содомора, але в Євгеновому випадку йдеться про єдність між згустками сенсу і його рецепцією – щоб між ними була гармонія.

У певний період мені було складно знайти лінію контакту з таким прискіпливо-принциповим редакторським підходом. Який стосувався, при цьому, не лише редагованих текстів, але й читаних, ба навіть – промовлених акцентів у розмові. Пригадую, що проздовж деякого часу я мав відторгнення до цього Євгенового випромінювання. Але тепер розумію, що реагував радше на психологічну атмосферу, на ментальне шатро, яке створювалося при редагуванні і коментуванні текстів. Бо за ним виявлялася Євгенова чутливість та уважність. Але для того, щоб це стало зрозуміло, треба було захиститися від шкарлупи його психо-настрою, коли критично іскрився коментарями чи правками, хай негучно і без якихось наративних фігур. Та все одно це могло було боляче.

***

У його редакторському модусі постійного вдивляння і вслухання було бажання дійти до якоїсь досконалости, якоїсь округлости і гармонійної семантики. Стежачи за тим, як тривали і формулювалися ці прагнення округлого слова, часом здавалося, що це тривання якесь безкінечне, а ця уявлювана досконалість просто неможлива, це все – просто якась Сізіфова праця. Думаю, декого із колег редакторська настанова Євгена могли доводити або до шалу, або давати відчуття якоїсь безвиходи. Певно, дехто міг відчувати нестерпність через ці безнастанності.

Але Євгенові не йшлося про поверхнево-стилістичну чи правописно-бюрократичну вихолощеність, а про доцільність слова, переконливість значень, фактурну семіотику сполучень. А врешті – про ясність розгортання думок, цілість акцентів і висновків. Про семантично-стилістичну монолітність і архітектурну переконливість.

Вже потім мало би прийти розуміння, що ані досконалости, ані округлости у тексті неможливо досягнути на всі сто, прецінь ці «всі сто» – річ релятивна і конвенційна. А Євгенова метода – це радше про налаштування на постійне пере-читування написаного і округлювання круглого, про бажання завжди зберігати простір для того, щоби текст жив, не зупинявся. Як і людина, яка не кам’яна і нерухома споруда, а плинно-гнучкий рух тіла і душі, бриніння екзистенції. Можна б сказати, що Євгенові йшлося про перманентно відкритий текст, а не про закарбоване слово.

Не-викладач

Способи Євгенової праці та його методологічні принципи могли стати навчальною стратегією чи цільово помноженим досвідом. Та всіма своїми фібрами він був у опозиції до можливого навчання когось. Коли Андрій Сайчук, проводячи інтерв’ю з Євгеном, перелічував види його занять (викладач, перекладач, культуролог), то у відповідь почув: «я не був викладачем» («Твоє місто», 8 грудня 2022 року). Втім, формулювання «університетський багаж» виявилося йому важливим і доречним. І справді, Ідея Університету – це не про шкільництво і навчальний конвеєр, а передусім про спільно-пошук і дух пізнавання. Не йтиму проти Євгенового самоокреслення як не-викладача, проте часто його присутність у розмові та спільно-дії, можливість бачити його підхід до того, що робить, по суті, і було певним навчанням, можливістю спостерігати певну модель. Яка, наприклад для мене, стала природно абсорбованою, навіть само собою зрозумілою. І пізніше виявлялося не раз, що була унікальною. Кожного разу, коли розвиваю думку, то згадую Євгенову настанову про переконливість і ясноту вислову. Може, найбільш плідне наставництво є тоді, коли не помислене так? Коли не є викладацтвом?

Власновільний

Гулевич із самого початку був іншим. Багато з того, що для представників нашого середовища було неосмислено типовим, само собою зрозумілим, для нього таким не було. Наприклад, обов’язково бути присутнім в академії, викладати і навчати, займатись академічними дослідженнями. Він шукав якогось свого, індивідуально зумовленого і особливо доречного саме для нього способу пізнавати і актуалізувати світ, його випромінювати, бути в ньому.

Саме тому його життя – це шлях. Це дорога, яка при всій Євгеновій не-театральності і не-гучності була досить карколомна. І саме тому – страшенно цікава: від зануреного в себе читача і перекладача – до воїна, який обороняє Україну і гине за неї. Від герметично зануреного в тексти зосередженого чоловіка – до мандрівника, який відкриває красу набування серед гуцулів у горах (до чого спричинився колєґа Юрко Калиняк, а також участь у проєкті «Випчина. Село одного дня»).

Кілька днів перед загибеллю Євген Гулевич опублікував на своїй сторінці невеликий допис, в якому рефлексував про специфіку пам’яти в умовах війни: «під час війни гігантичною лавиною коїться те, що западає в пам’ять безпричинно, тобто саме собою, і разом з тим те, що вивіряє великим камертоном спільної уваги особисту, таку різну пам’ять. лавина пам’яті поступово стане монотонною подією, річчю, яку неможливо загубити і забути. це, звісно, щось більше, ніж війна з її завісами. навіть з одної сцени бою двоє інтенсивно пам’ятатимуть різне. треба говорити, щоб дійти згоди. треба не говорити, щоб почути. Пам’ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо» (29 грудня 2022 року).

Спонукою до цих роздумів стало те, що акурат в той день, але 6 років раніше, він написав розлогіший текст про пам’ять (Фейсбук «підкидає» минулі дописи, що з’являлися цього ж дня), отже тепер, поширюючи давніший текст, він оновлює свій погляд, звіряється, порівнює… Слова про те, що «пам’ять діється власновільно» привернули увагу і сьогодні вже стали ключовими у сприйнятті Євгена. Годі підібрати кращого означення його поглядові на пам’ять. Годі підібрати кращого слова для характеристики самого Євгена, аніж власновільний. Це слово можна знайти у давніших українських текстах, проте Гулевич воскресив його і тепер воно стійко асоціюється саме з його фокусом. Зрештою, вживав він його і раніше (наприклад, у дописі від 23 жовтня 2020 року).

Саме так: вільний із власного вибору, вільний у характерний для себе спосіб, вільний не узагальнено, а за своїми принципами. Зрештою, вільний суб’єктністю кожного свого фокусу, що вмикається відповідно до моменту, актуального інтересу чи здійснюваної праці. Євген нарешті охарактеризував те, що всі бачили в ньому, проте не могли означити нероздріблено чи шаблоново.

Власновільність – це не бунтарство. Власновільність – це не просто іншість. Власновільність – це певність у своїй гідності, але також це довіра до розгортання свого шляху. Пам’ять діється власновільно, отже власновільно діється й життя – у вимірах часу і простору, у вимірах особистісної карколомности.

Власновільність слóва. Тексти

Євгенові тексти. Які вони?

Собі свої.

Власновільні.

Наснажені рухом своєї думки, плетенням свого сенсу.

Йому байдуже, як сприйматимуть їх академічно форматні фахівці, альтернативні чи псевдо-альтернативні інтелектуали, чи, зрештою, будь-хто. Яким би він не був, як би пізніше не реагував на власні ж тексти, він втілює принцип автентичности. Яким є – так і пише. Що випромінює думкою – так і висловлює. Формулює так, як вважає за доцільне. І все.

І такі автори у нас є. От, наприклад, Тарас Прохасько. Спосіб вислову Гулевича інший, але у відвазі свого автентизму до Прохаська схожий. Що цікаво: обоє так чи так перебувають в дискурсі гір. Хтось почав раніше, хтось долучився пізніше. Але гори так чи так з’являються як важливий ландшафт. Якщо про паралелі, то приходить на гадку і Олег Лишега. Опріч усіх різниць, з Гулевичем вони схожі тим, що досягання якоїсь найадекватнішої форми вислову було чи не головною настановою. Де не було би нічого зайвого. І це не про вихолощеність, а про округлість і плинність.

***

Як читати його тексти? Його думка густа, його висловлювання не те, щоб розлоге, але не сповнене ані лаконічної афористичности, ані довготривалої легкости, коли можна пружинитись словом, мовби забавляючись на батуті стільки, скільки захочеться. Навпаки, його вираз наче відштовхує тебе, ти якось заштопорюєшся, якось вибиваєшся з цієї колії, в яку не навчений входити (або ж розвиклий це робити). Сучасна людина з її одномоментною сильною концентрацією, яка, включившись, вмить завершується, розучена читати такі тексти. Їй потрібно витратити немало часу і зусиль, щоби спершу навчитися зв’язку із ними, а вже потім віднаходити сенси і навзаєм творити свої.

Кожне його речення призначене для довгої рефлексії. І насамперед інструкція може бути така, що скачачи від них і провокуючись на таку рефлексію – мовби переживаєш своєрідне навчання. Якусь ініціяцію. А вже потім, коли це навчання пройдено, можна пасувати мережива речень одне до одного, міцнити ланку ланцюга своєю рецепцією.

Часто він пише кожне речення з малої букви. Його думка не затуманена, але й не адаптована. Вона з’являється з якогось паралельного виміру мисленнєвих потоків, які пов’язані з реальними, зовнішніми, побутовими сенсоутвореннями лише маленькою ниточкою, геть епізодично. Конфлікт вашого взаєморозуміння з цими текстами – це удар лоб у лоб з двома різними способами когнітивної діяльности: ритуально поверхового, неосмисленого, побутового-функціонального – і того, який народжується і втілюється внаслідок мислення a priori, процесу, який не завжди має фінальний результат, але який до цього результату перманентно прямує.

Євген не мав графоманської гарячки щодо текстів. Як виявилося після його загибелі, він їх написав немало – проте багато з них не були опубліковані, а ті, що з’явилися публічно, не були надто рекламовані. Лише частина з них оприявнювалася у формі статей, есеїв, дописів у соціяльній мережі; в ранній період – у форматі публікацій поезії і прози в літературних виданнях, переважно маловідомих чи нішевих. Йому не йшлось про те, щоби писати все, до чого торкається його думка. І в цьому не завжди з ним можна було згодитись. Але це був своєрідний прояв його бунту, скерованого проти необдуманих формулювань чи недбало кинутих слів на вітер.

В безкрай*

Та текстів йому недостатньо. А можна би було ними обмежитись. І небезпідставно – через тексти можна актуалізувати цілий всесвіт. Тим паче, згадуючи, як Євген любив вчитуватися і вглядатися в них. Цього вистачило би на все життя. І напевне не почував би себе бідним. Але Євгенові хотілось відкриватися до безкраю. Він розумів, що багатофокусність, та ще й у своєму симбіозі має дати той ефект, якого йому безнастанно прагнулось. Ну, а якщо не ефект, то – властивість, здатність, якийсь перманентний і вагомий стан для повноти критичної включености людини. Тому – не просто літературознавство чи філологія, а – культурологія. Тому – візуальне мистецтво, тому – музика. Тому мислення культурою як надбудовою, як цільним шатром. Тому – якісь невластиві вузьким рамкам методологічні, галузеві принципи і формати. Тому – постійний пошук, експерименти і зміни. Тому, можливо, – колажність, суперечливість, поразки не-з’єднаности. Але важливо – настанова на шатро культури, на всеохопне мислення. І відвага експериментувати, навіть якщо це справляє враження некомфортних запитань і недоречної рефлексії.

P.S. Пригадую момент, наче кадр із повільного фільму. Євген їхав по сихівських широких вулицях на помаранчевому велосипеді: без шолома, без окулярів, просто так. Він рухався, як впевнений корабель, розтинаючи простір з дріб’язковими метушливими автами своїм впевненим рухом відчайдуха-мислителя.

Антиномія. Музика

З одного боку, той, хто багато думає і без спеціяльних адаптацій висловлюється. Уважний до автентично складного мислення і такого ж письма. З другого боку, ворог квазі-мови, псевдо-науки і перетворених на демагогію навчальних наративiв вкупі зі всіма формальнощами і документацією. З цього опору, мабуть, і виросла його любов до людей, які чинять щось конкретне: різьблять, малюють, реставрують, компонують і грають, тих, які повнодостатньо існують у своєму автентичному «я»: і психологічному, і світоглядному, і галузевому. Не раз мені доводилося бачити, як він намагається розгледіти в тій чи тій особистості, яка йому імпонує, її автентичну конкретику. Адже в цьому, на його думку, чи не найбільше криється сенсу. На відміну від помпезних, присмачених фальшю і дріб’язковими кар’єрними міркуваннями висловлювань різних університетських, муніципальних чи державних промовців.

Втім, його вислів – складний. Але він лінійно точний і змістовно не-туманний. У складнощах мислення і прискіпливості занурення Гулевич передусім вболівав за ясність первинного сенсу, за відповідальність проявленого і висловленого месиджу. Демагогія, псевдо-міркування, квазі-змісти – та складне, але глибоке й засадничо критичне мислення – це принципово різні речі. У своїх складнощах мислення йому не йшлося про складність як таку, а радше про автентизм.

***

Він якось трепетно почав ставитись до музики. І до людей, які нею займаються. В тім числі до нас – «Трьох кроків в ніч». Таке враження, що після років роботи в інтелектуальній напрузі, що, певно, не завжди сповнювало катарсисом, музика стала для нього територією справжности. А музикант – тим, хто цю справжність випромінює. Втілює автентичність, репрезентує якусь первинність існування. Я помічав, що йому було цікавіше бачити в мені музиканта, а не філолога-літературознавця. Я дав собі з цим спокій і наші розмови ставалися у тому плині, в якому собі хотіли. Пригадую також, як зворушив мене геть несподіваний теплий коментар під публікацією пісні «Рідна мати моя» у виконанні мого брата Павла. Отже, він цікавиться такою музикою – констатував я. І навіть може бути неіронічним. Для мене це було якесь нове проявлення Євгена. Я ж запізнавав його іншим.

Власне, у його життєвому плині я побачив прикметну еволюцію: від намагання акумулювати у своїх синтезах щось абстрактне – до цінування геть конкретних, прикладних умінь. І тут не лише про рівновагу, як про первинну доцільність створювати щось видиме і корисне. З часом люди більше цього потребують – якщо не в тому, що роблять самі, то принаймні в інтересі до цього. Бо це дарує якийсь первинний сенс людської екзистенції. І саме через включення у щось конкретне той сенс можна віднаходити.

А музика – то гарне помежів’я: фізичний контакт з інструментом має свою прикладність, мелодія чи музичне повідомлення – естетичну конкретику і творчу намацальність. Водночас музика є польотом синтези, позбуватись якої Євген, зрештою, і не збирався.

Набуватися

В університетській період своєї праці Євген був серйозним. У тому, як думав, що промовляв, як ставився до будь-якого струменя своєї енергії, скерованого кудись. Ця серйозність проявлялася передусім у заглибленому інтересі до того чи того. Інтересі, який конче має бути сконцептуалізований, тривалий, тяглий своїми мережевими зв’язками з іншими пластами культури, історії, мови. Не просто хвилеве чи кон’юнктурне захоплення, а відданий інтерес і перейнятість. Євгенова критичність і навіть деяка їжакуватість не були причиною не захоплюватися чимось, не входити у щось концептуально, віддано й надовго: чи в ідеї і праці Раміреса, чи в точіння ножів (як виявляється), чи в світи Гуцулії, чи в музику (як би це широко не звучало).

Одне з головних моїх досвідчень про Євгена – його світоглядно-ментальне розширення.

Отож спершу – напружено-розумне занурення в тексти і бажання їх коментувати. Також це екстраполювалося на спілкування з людьми та втілення проєктів, бо репрезентувало загальний модус світогляду. А потім – він розкрився до того виміру, що його Гайдеґґер назвав Da-Sein. Почав ходити в гори, слухати більше музики, розкриватися до спілкування з горянами в Гуцулії. Мовби розширив межі свого світовідчуття, дозволивши емоції мати більше простору, відчув, що не лише напружено-розумне опрацювання дає якусь сенсовність, а той досвід, що його можна назвати синкретичним, коли душа більше відкрита, а серце пульсує.

Спершу – думання про якусь універсальну систему цінностей, що наче шатро, має об’єднувати спільноту людей, які разом творять. І наче все має бути синхронізоване, конвенційне, само-собою зрозуміле, хай навіть попередньо пропрацьоване. А потім – ця конвенційність, системо-центричність перейшла в розуміння того, що ідеї творять люди, проєкти втілюють люди, мистецтво чи мислительні поля – теж творять люди.

Євген досвідчив набування – гуцульський тропос, що не лише давня традиція, а засаднича характеристика самовідчуття у світі, дієвий архетип. Не просто провадити святкову зустріч і веселитися, а наповнювати свої набутки почуттям непоспішної радости, вдячности за життя, смиренно-усміхненим сприйняттям смерти. Чути момент і людей поруч, мати чєс. Набуватися стало відкриттям синкретичного концепту, що йшов зісередини, з традиції, з прапервісних уявлінь.

Євгенове розкривання до нових людей як співрозмовників, його усміхання і веселе бриніння душі – було серйозним. Тобто осмисленим.

Не розлізлим сміхом і руйнівними веселощами, а сконцентрованим згустком радости.

Це означає цінувати кожну метанойю.

І, стаючи іншим, – рухатися далі.

Власновільність війни. Час

На перше чуття, слово власновільність до слова війна начебто не дуже пасує. Адже власновільність – це щось добре й природне, миле і щасливе, творче і плідне. Чого не скажеш про війну. Та свобода передбачає відповідальність, і якщо говорити, наприклад, про творчість, яка стійко асоціюється зі свободою і вільним висловом, то вона, ця творчість, для повноти відповідальности мусить мати опори. А вони – не раз у специфічному досвіді, досвіді болю, некомфорту, страху і жахіття. В тім числі досвіді війни.

Гулевич пішов добровольцем до війська, розуміючи колажність, непередбачуваність і неконтрольованість війни. Його смерть стала в певному сенсі власновільною. Бо ставлення до неї випливало із чесности його життєвої настанови на свободу. Він прийняв власновільність своєї можливої смерти. Заздалегідь. Розумів, куди він іде і що буде відбуватися.

Наша остання розмова відбулася у Львові на початку грудня 2022-го. Євген тривалий час був на лікуванні в госпіталі. Полікувавшись, 27 листопада прийшов до нас на концерт у «Нижній зал» Львівського театру ляльок (був у товаристві свого приятеля, фотографа і мандрівника Юрка Калиняка). Як завжди, опісля концерту – тривала розмова і нехіть розходитись. Бажання продовжити спілкування в наступні дні, поговорити тривало. Як колись. Якщо оте колись можливе і доречне.

Спершу ми намагалися домовитися про зустріч, але все не виходило – то він зайнятий чимось, то я в той час не можу. Аж поки я не зайшов до його кузена в іншій справі – і зустрів Євгена. То от що! – домовленості не працюють, ця зустріч мусила бути незапланованою. Вона мала виникнути сама собою. Мала статися просто. Найкраща зустріч – власновільна. Найкраща розмова – власновільна. Це як в поході в гори. Треба йти туди в режимі безчасся. Тут передбачуваности немає. Лиш тоді щось станеться у твоїй скарбниці епіфаній. Варто навчитися працювати з часом: не сідлати його, а дати йому волю. Тоді отримаєш те, на що сподіваєшся, те, що потребуєш. Такою була остання Євгенова настанова: невимушена і само-собою-вільна.

***

Ми говорили про війну. Розмова стала мені дуже показова.

Він ствердив, що війна торкає всіх: і на фронті, і в цивільних просторах. Атаки на енергетичну інфраструктуру та робота в умовах тривалої відсутности електроенергії – теж воєнний стан. Люди, які потерпають від цього – теж у війні.

Він спитав, як я. Я розповів про те, що непросто наприкінці кожного року навчального року прощатися зі студентами, до яких звик, з якими утворив міні-команду, з якими навіть зріднився. Він розповів про те, що у війську вже звик до того, що конфігурація підрозділу, в якому служиш, постійно міняється, тож зріднюватись навіть не доводиться.

Настав момент, коли він мусив вийти з кузенового помешкання по справах. Ми спільно пройшли невеликий відрізок вулиці. Зупинились на перехресті Пекарської та Івана Франка. Спокійно і дружньо попрощались. Без поспіху. Якось так власновільно. То йшло від нього.

Люблю

У параметрах спілкування з Євгеном, особливо в давніших часах, в його домінантній мисленнєвій площині важко би навіть уявити слово любов. Воно сприймалося би як надмірно емоційне, недоречно чуттєве, а головно заяложене, таке, яке, на жаль, через людську недбалість втрачає свої первинні випромінювання.

Але життєвий рух і динаміка людського шляху, якими би колажними не були, стають згустками пам’яти, де осмислення і чуття з’єднуються. Тож Євгена я тепер відчуваю синкретично. Не лише аналізую, не лише множу якийсь мисленнєвий струмінь, але відчуваю обрамлені пласти нашого з ним спільного досвіду (зараз мова не про його кількість чи значущість). Його акцентовані фрази, уривки поведінкових дій, мовчазні погляди провокують чуття вдячности і любови. І тепер, коли ці згустки пам’яти обрамлюються у звичні для людей календарні роки, я можу сказати, що Євгена люблю. Трохи постфактум, трохи не на рівних умовах, проте це чуття є автентичним.

Мені не залежить на тому, як це може бути відкоментовано, проаналізовано. І що про це скажуть бунтарі і сноби. Бо врешті-решт мені не хочеться надто згущеним мисленнєвим потоком портретувати Євгена, щоби конче виглядати у методологічно вдалому освітленні.

Я хочу, щоби слово про нього і слово йому було прозорим і правдивим. Можливо, щоби воно було звуком. Щоби воно перетворилося у сконцентровану, але ненапружливу музику. Тоді слова німіють і стають якоюсь до-вербальною первинністю. О, відчувається мені, це те, що може йому бути зараз наймилішим і найпотрібнішим. Я хочу йому пограти. Ми ж зробимо це разом, правда? Можливо, ці звуки якраз стануть йому тим прозорим і правдивим словом, стануть молитвою. Нехай це будуть, наприклад, наші пісні, які він з увагою і сконцентрованим пієтетом любив слухати.

І то буде вислів вдячности і – любови.

Je suis Гулевич

У кожному з нас є частка Гулевича. Принаймні – мала би бути.

Гострота його думки, слова, погляду, реакції, засади його внутрішньої екзистенції обвіюються у нашому сприйнятті плівкою пам’яти. Через нашу ймовірну ледачість чи якісь емоції це може затиратися, втрачатися, суб’єктивізуватися. Навіть робитися кон’юнктурним. Не хочеться, аби Гулевич як тропос нашого мислення ставав інструментом. Лиш підкріпленням нашого модусу. Хочеться, щоби він став чимось більшим. Не просто спогад із задумою чи зітханням, не просто класифікація його доробку – хоча це вельми потрібно. А живе випромінювання, тривале амбасадорство постави, налаштувань, гострого чуття і критичного розуму.

У кожному з нас мала би бути частка Гулевича. Не як програмна настанова, а як доцільна дієвість. Навіть якщо це буде розчинено й тихо.

_________________

* «В білий безкрай» – коментар-підпис Андрія Воронова до світлини Євгена Гулевича на його сторінці у соціяльній мережі Facebook (8 вересня 2020 року).

Знимки Юрка Калиняка та Романа Гука