Моя сімдесятитрьохрічна мама залишилася єдиною власницею дідового дому. Вона носиться з думкою його позбутися – тобто продати. У неї багато арґументів на користь продажу: по-перше – з Тернополя (в якому вона мешкає) їздити до дідового дому стає – або ж ставатиме – їй щораз важче; по-друге – там ніхто не живе, тобто дім заповнено повітряною пусткою, сякими-такими меблями того життя, подушками і перинами на ліжках, які ніхто не застеляє і не просушує влітку, ложками і виделками у шухлядах, якими ніхто не користується, розвішаними фотографіями, по яких уже кинулася хатня цвіль; по-третє – город давно передано у користування сусідам, а їхня корова – повноправна господиня нашої обори разом із кульбабами; по-четверте – осідає фундамент і тріскаються стіни, наче дім захоче одного дня зникнути від нас, пірнувши під землю; по-п’яте – таких пустих домів по селі стає щораз більше, і шансів продати наш не так уже й багато.
«Нащо він тобі?» – питалася мене мама, коли шукала завірені нотаріусом папери на право власності домом. Вона перебирала старі фотографії, котрі забрала з того дому. Якимось чином фотографії потрапили поміж папери, і про їх існування мама, мабуть, забула. Бо деякі з них роздивлялася, передаючи мені.
«Ось, дивися, – сказала мама, показуючи свій заповіт. – Запам’ятай, у якій шухляді».
Із цим заповітом – дім мого діда, наш родинний дім – переходить у мою власність. Я також не знаю, щиро кажучи, що з ним робити. Усі ці доми – їх символи з метафорами прекрасні для літератури, для роздумування над їхньою вартістю, їхнім значенням, їхнім місцем у житті людини. А що чинити, коли реальний дім з цегли, покритий поржавілою бляхою, з потрісканою стіною й опущеним на одне коліно фундаментом чекає допомоги? І якщо навіть його перебудувати, щоби він міцно стояв на ногах, як замолоду, то хто там житиме? Чи не перейде мені із правом власності постійне думання про той дім? Чи не перебираю я піклування про його стан, вірніше теперішні гризоти моєї мами про дім, які в майбутньому стануть і моїми? З Тернополя все-таки можна навідуватися до нього кілька разів на рік: інколи побілити стіни, щось підправити, причепити прогнилі штахети, загородити шифером стежки до сусідів. А з Нью-Йорка?
«Сам не знаю навіщо, – відповідаю мамі, дивлячись, як вона ретельно складає папери і заховує їх до шухляди. – Не хочу його нікому віддавати».
«Ну, як знаєш, – каже мені мама, – по суті, він уже твій».
Цей дім збудовано у рік мого народження. Мама рік перед тим одружилася з моїм батьком – і вирішили, що потрібно будуватися. Дідо був шахтарем у Кривому Розі. У свої короткі відпустки приїжджав, щоби будувати дім. Їздив до цегельні домовлятися про цеглу, до бучацького лісництва – про дерево на дах, двері й вікна, з місцевими мулярами – про ціну за їхню роботу. Тоді, на початку шістдесятих, усі були молоді: мій дідо, якому було біля п’ятдесятки, мама з батьком, яким було ледь за двадцять, і дім, що пахнув свіжим деревом, щойно пофарбованими дверми й вікнами, вапном стін і викладеною з глини грубою, яку замінять на кахлеву в середині сімдесятих років. Молоді люди і щойно збудований дім розпочинали своє спільне життя. І перше народження у новому домі було моє, а перша смерть була прабабина. І перше весілля було мами з татом, і перше розлучення також було їхнім. Дім, якому ми завдячуємо життям і смертю, перестає бути просто місцем, в якому ти спиш чи снідаєш, дивишся з вікна на дощ, переставляєш меблі, народжуєш дітей, чіпляєш фотографії чи змітаєш по кутках павутиння. Дім завжди, особливо в Україні, майже сакральне місце для кількох поколінь однієї родини, принаймні наш дім був таким.
Я не вірю у те, що будь-яка міська квартира може бути домом. У квартири є спільний під’їзд, ліфт, сміттєпровід і кілька поверхів із сусідами. Цей простір ти ділиш з іншими й чужими людьми, а в домі ти все ділиш зі своїми.
«Знаєш, – кажу мамі, – ну що ти за нього виручиш? Бо якщо його продати, то разом із тим, що не матимемо про кого піклуватися в Базарі, ми втратимо наше місце, наше небо і нашу пам’ять».
«Завжди ти щось видумуєш», – сміється мама.
«Та ні, – кажу їй, – дім взагалі не можна продати».
«Як це?» – дивується мама.
«Та дуже просто – він все одно залишиться у наших словах».
По дорозі до Язловця я заїхав до дому. Дім постарів. Ми з братом відчинили двері, увійшли, сіли за стіл. Дістали з торби харчі й почали їсти. Їли так, наче перебуваємо у цьому домі і за цим столом кожен день. Але самотнє повітря дому підказувало мені, що навіть миші його полишили. А може, все-таки приходять на зиму? Потім я вийшов на горб – і побачив проламаний дах читальні. І Ковалишин дім, зарослий травами і кущами бузку. Як прорізає трава наші тимчасові житла! Як вона усе згрібає у свої обійми!
Яку я маю вину перед цим домом? Сам не знаю.
І яке його майбутнє зі мною? Також не знаю.
Одне з упевненістю можу сказати, що коли дім пахнув свіжим молоком, і коли я годував мурах цукром, і коли на кухні смажилася бараболя, і коли на горбі стояла Ковалиха, і коли ми з дідом збирали яблука і горіхи, і коли чекали на перші сніги, а потім чекали, коли вони розтануть, – тоді дім був нашим життям, в яке ми не повернемося ніколи.
Бо наступне, що нас чекає – це гостра трава і її обійми.
Для нас і для дому.
