Радко Мокрик

Протягом останніх років Україна живе у перманентному очікуванні «рішучих реформ». Система освіти є не винятком, а радше навпаки, галуззю, яка чи не найбільше потребує суттєвих нововведень. Певні кроки справді робляться. Для прикладу, аспіранти тепер після захисту дисертацій отримуватимуть цілком європейський титул «PhD.», а не радянського «кандидата наук». Щоправда, на цьому європейськість вітчизняної аспірантури практично вичерпується. 

 

 

Всю «європейськість» ще навіть тільки потенційний аспірант може відчути одразу при вступі. Адже не є винятковими ситуації, коли місця в аспірантурі, незважаючи на офіційний конкурс, розподілені завчасу. Тож якщо до аспірантури надумали вступати родичі-знайомі чи просто «потрібні люди», для зацікавленого молодого науковця місце знайдеться, в кращому разі, на платній формі навчання. Варто визнати, бувають і цілком протилежні крайнощі – коли місць забагато, а охочих немає. У такому разі на кафедрі доводиться самотужки і нашвидкоруч вишукувати майбутніх аспірантів – адже «недобір» загрожує позбавленням квот на наступний рік. 

 

Вступників у аспірантуру загалом можна розділити на декілька категорій. Перша група – люди, які таким чином намагаються ще якось продовжити студентські роки, беруть «відтермінування» перед відбуттям у «доросле життя».

Друга – прагматики, котрі або ж потребують титул тепер уже «РhD.» для долання якихось власних кар`єрних сходинок, або ж планують будувати непросту кар`єру в системі освіти. Формально полюбляють поступати в аспірантуру і діти держслужбовців, отримуючи таким чином статус «молодого науковця».

Третя група – ідеалісти. Люди, які люблять науку, люблять дослідження, котрим подобається викладати; вони навіть до певного часу вірять, що зможуть якось проштовхнути вітчизняну освіту та науку на якісно новий рівень. Зазвичай розчарування вони зазнають уже на першому-другому році навчання.

 

Гроші

 

Як би банально це не звучало, але у випадку аспірантів, як і всіх інших людей, дотичних до сфери освіти, одна з ключових проблем – це питання фінансування. Український аспірант отримує стипендію в межах 3–4 тисяч гривень. При тому, що вітчизняні молоді науковці ще недостатьо опанували системи світових грантів (хоч загалом ситуація і покращується – молодих українських «грантоїдів» стає дедалі більше), висновок напрошується очевидний – якщо ти не божевільний ентузіаст від науки, то потрібно працювати. Дисертація разом з усіма іншими радостями аспірантського життя стають другорядним заняттям. Усвідомивши цей простий факт, можна рухатися далі.

 

  Протест науковців проти недостатніх умов для розвитку науки в Києві

 

Одразу варто зауважити – в розвиненіших країнах аспіранти-докторанти також зазвичай не отримують стипендій, які дозволили б їм сидіти і просто писати дисертацію. Західна аспірантура міцно сидить на тих же грантах.

 

Патерналізм і наука

 

Наукове і навчальне життя аспіранта напряму залежить від його відносин із науковим керівником. Попри те, що молоде покоління викладачів уже справді сприймає цілком європейські методи комунікації студент-аспірант-викладач, патерналізм радянського зразка все ніяк не може остаточно вивітритися з університетських аудиторій. Поважні професори часто мало цікавляться новими розробками, нестандартними підходами та намаганнями молодих людей справді впровадити якусь новизну в їхні наукові дослідження. При цьому радянська формула «я начальник – ти дурак» працює безвідмовно. Часто поважним професорам не потрібні реальні нові досягнення. Він авторитет тому, що він – авторитет. Не кажучи про те, що велика кількість викладачів не має ані бажання, ані відповідного рівня кваліфікації для ведення аспірантів.

 

Для багатьох викладачів аспірант – це насамперед не молодий науковець, а помічник-асистент. Насправді в цьому не було б нічого поганого, якби в університетах справді вибудовувалися наукові школи та формувалися освітні традиції. Український аспірант – це передусім пробка, якою можна заткнути ту чи іншу прогалину в розкладі пар. Власне наукові інтереси аспіранта при формуванні навчальних розкладів не враховуються.

 

Один з головних принципів західної освіти – аспірант (адже, попри всі «але», аспірант європейського університету – теж «помічник» свого керівника, однак перш за все він таки науковець) повинен неодмінно крутитися в тій сфері досліджень, які стосуються його дисертації та наукових зацікавлень. Зазвичай аспірант отримує можливість прочитати власний курс лекцій, сформувати власну програму, таким чином апробовуючи матеріал, який готує для дисертації. Натомість український аспірант зазвичай проводить семінари на курсах, які в кращому разі дотичні до сфери його зацікавлень. Прихильники системи скажуть, що це набуття практичних навичок викладання. Реально ж молдий науковець повинен витрачати час на підготовку до семінарів, які його насправді не цікавлять. У кращому разі він витрачає час. В гіршому –  просто ігнорує підготовку. І такий семінар може легко перетворитися на змагання в незацікавленості між студентами і молодим викладачем. 

 

Все ж пріоритетним мав би залишатися науковий доробок аспіранта. Адже якісна наукова робота, яка дає конкретні результати – це, теоретично, найголовніша річ в аспірантурі. З цим теж не все «гладко». Окрема суто наукова проблема – далеко не кожен український університет, навіть з когорти «найкращих», забезпечує доступ до світових ресурсів інформації, бібліотек тощо. Це теж лягає на плечі аспіранта. Аспіранти-ентузіасти дають собі раду з вишукуванням інформації і без допомоги ВНЗ – звісно, якщо вони достатньо вмотивовані. 

 

Українська система вищої освіти, незважаючи на формальне залучення до тзв. Болонського процесу, залишається значною мірою відмежованою від європейських і світових практик. Наочний тому приклад – вкрай слабка мобільність молодих українських науковців. Для аспіранта європейського університету є цілком звичною справою, що бодай один семестр навчання він проводить за кордоном, проходячи практику в іншому ВНЗ. Це розширення світогляду, обмін досвідом із колегами з інших країн, знайомство з іншими науковими підходами. Для України такий досвід взагалі важко переоцінити. Але на практиці ситуація виглядає доволі сумно – аспірант, котрий бажає отримати стажування  за кордоном, стикається з традиційною вітчизняною бюрократією. Не кажучи вже про те, що ряд вакантних місць на міжнародні програми у відповідних відділах університетів тримають «для своїх». І про значну кількість можливостей молоді науковці навіть не здогадуються.  

 

Бюрократія – наше все

 

Західна освіта працює за принципом максимальної індивідуалізації і власної відповідальності як студента, так і аспіранта. Тобто те, як аспірант пише дисертацію, їздить на конференції, веде свій власний курс – це, за великим рахунком, його проблеми і його відповідальність. Логіка проста – сам аспірант зацікавлений виконати всі поставлені перед собою завдання. Один раз на рік він повинен презентувати результати власної діяльності. Впорався – молодець. Ні – ніхто не забороняє продовжити на рік написання дисертації. Лише стипендії ти більше не отримуєш. 

 

 

Українському ж аспірантові одразу ніби дають зрозуміти, що він тепер також бюрократ. Надмірність паперу – це теж один з рудиментів радянської системи. Звітні конференції, на яких слухачі відверто дрімають; звіти аспірантів, які ніхто ніколи не читає, але під якими абсолютно необхідно збирати підписи; журнали успішності академічної групи, які неодмінно повинні бути заповнені згідно із затвердженими методиками ітд. ітп. Все це чудово їсть нерви, забирає час і вбиває рештки ентузіазму.

 

Журнали, конференції, рецензії

 

Для допуску до захисту дисертації аспірант – окрім написання, власне, самої дисертації – повинен відбути певну кількість конференцій та опублікувати ряд наукових статей.

 

Конференції – справа корисна. Загалом вітчизняні конференції від європейських мало чим відрізняються. Конференція, як усі чудово розуміють, це місце спілкування, обміну думок, встановлення контактів – де неформальна частина програми зазвичай є не менш важливою, ніж власне самі наукові засідання. На конференції їздити потрібно і цікаво. Аби вистарчало грошей та натхнення.

 

Зовсім інша річ – публікація наукових статей. Загалом інститут наукових журналів як таких в Україні – площина доволі специфічна.

 

Питання перше – рецензії. Європейські журнали ґрунтуються на анонімному рецензуванні – цим гарантується власне об`єктивна наукова вага часопису. В Україні теж існує ряд наукових журналів, які використовують таку методику рецензування. Проте вкрай поширеною є й практика, коли про анонімність не йдеться в принципі. Головне – просто отримання рецензії. Найпростіший шлях – відправити статтю для рецензування знайомій людині з відповідним титулом. Або ж незнайомій, але за відповідну оплату. Така «торгівля» іноді доходить до абсурду – виникають ситуації, коли аспірант сам на себе пише рецензію, а професор лише ставить такий необхідний підпис. З об’єктивними науковими критеріями, зрозуміло, це все не має нічого спільного. Загалом процес опублікування є повільним і максимально бюрократизованим – вимоги МОН, разом із локальними вимогами університетів та самих журналів (які в кожного, зрозуміло, свої), ускладнюють процес публікації і штовхають молодих науковців на пошук шляхів найменшого опору.

 

Окрім рецензій, питання також і фінансове, адже публікація в більшості видань платна. При цьому більша наукова стаття спокійно «з`їсть» значну частину і без того скромної аспірантської стипендії.

 

Захист. Ритуали.

 

Шлях до захисту дисертації пролягає через хитросплетіння захистів попередніх, відгуків рецензентів, зауважень опонентів, засідання кафедр, розсилання примірників дисертації в найнеочікуваніші куточки світу. І зі ...святкувань.

 

Називати бодай приблизні суми коштів, в які загалом може обійтися захист дисертації, – справа вкрай невдячна, адже на це впливає надто багато факторів, які змінюються залежно від спеціальності чи університету. Але навіть дуже приблизні цифри дають змогу зрозуміти, що при стипендії аспіранта в 3-4 тисячі гривень це «непідйомні» кошти. Якщо у вашому ВНЗ немає потрібної вам спеціалізованої вченої ради для захисту, таку раду для вас можуть зібрати в іншому університеті – за відповідні гроші. Все офіційно. Амплітуда коливань – від 4–5 тисяч до 20 тисяч гривень. На деяких спеціальностях сума може бути ще більшою. Платиться і опонентові дисертації – задоволення може обійтися у 2–3 тисячі гривень. Значну суму варто відкласти і на банальний друк авторефератів дисертації для їхнього подальшого розсилання.

 

Захист кандидатської роботи в Дипломатичній академії. Примітка від редакції Z: знимка ілюстративна і сюжетно не прив'язана до цього тексту

 

Традиційною статтею витрат для майбутнього «PhD.» були фуршети та застілля. Адже вітчизняні ритуали, коли кожен навіть найбільш сумнівний захист супроводжується активними святкуваннями, досі нікуди не поділися. Щоправда, ця традиція помалу, але впевнено переходить з розряду «обов’язкових» у категорію «бажаних». Уявити, що хтось би не захистив дисертації лише тому, що недостатньо «проставився», на сьогоднішній день вже складно. Проте радянський звичай застіль все ще присутній в українській системі освіти. Тому аспірант повинен все ж, окрім власне сторінок захищеної дисертації, врахувати і кількість канапок на «святковому» столі.

 

Куди далі?  

 

Після захисту дисертації й отримання довгоочікуваного «PhD.» перед власним прізвищем, аспірант, за логікою, мав би потрапляти на кафедру, розробляти свої наукові відкриття і вчити студентів. На жаль, навіть ті аспіранти, які пройшли всю дистанцію цього бігу з перешкодами, на фініші можуть побачити прозаїчне «місць немає». Справді, «старожили» вітчизняних університетів не поспішають звільняти місця для своїх молодих амбітних колег. (Варто все ж зауважити, що далеко не всі старші викладачі є автоматично поганими). «Внутрішня» конкуренція між науковцями – справа серйозна, тому потрапити на кафедру іноді стає нереальним завданням. Зрештою, кафедральні «підводні течії», взаємовідносини між викладачами можуть стати серйозною проблемою не тільки при розподілі ставок, а і при захисті дисертації.

 

Дисертація «купи-продай»

 

Кандидатських дисертацій стосується та ж сама проблема, що й всіх інших наукових робіт різних ступенів – вони абсолютно знецінені через тотальну корупцію. Вітчизняний «Секрет Полішинеля» – існування справжнього ринку з продажу наукових робіт. Існують цілі команди науковців, які готові написати дисертації «під ключ» – знов-таки, залежно від престижу ВНЗ та спеціальності, ціна може суттєво відрізнятися, але назагал мова йде про десятки тисяч гривень за одну виконану роботу.

 

В Україні досі захищають роботи з плагіатом, а боротьба МОН в цьому напрямі нагадує якусь не дуже вдалу трагікомедію. Випадки на зразок ситуації з дисертацією дружини міністра Кириленка, коли навіть наочна демонстрація цілковитого плагіату не має жодних наслідків, нищить абсолютно все – від престижу звання і мотивації здобувача до авторитету самого МОН.

 

 

Допоки не буде розв’язана проблема плагіату і корупції при «купівлі-продажу» дисертацій, всі решта реформи залишаться лише косметичним ремонтом, не більше.

 

Що робити?

 

Боротися з плагіатом. Звичайно, проблеми є системними і глибокими. Як уже було сказано, основа основ – це боротьба з корупцією і плагіатом. Хоч і тут винаходити волосипед не треба – програми антиплагіату успішно працюють в усіх престижних європейських університетах. Ключове – наслідки. Плагіат повинен безкомпромісно і жорстко каратись. Українські ж університети мають стійку тенденцію дивитися на нього крізь пальці.

 

Прибрати папірці.  Заповнення безконечних нікому не потрібних звітів – кращої демотивації годі придумати. Аспірант повинен писати дисертацію, розробляти власні курси і займатися наукою (це все такою ж мірою стосується і викладачів), а не заповнювати бланки, яких ніхто ніколи не прочитає.

 

Працювати з аспірантами. Передусім з групою тзв. «ідеалістів». Люди, які йдуть в аспірантуру, все ж мають приблизне уявлення, з чим їм доведеться зіткнутися. Бульшість із них готові і до бюрократії, і до патерналізму, і до всіх «підводних течій» аспірантури. Але вони повинні дійсно займатися тим, що їм цікаво – а не просто за потреби заміняти того чи іншого викладача.

 

Виходом тут може слугувати запровадження європейського формату виборних предметів. Аспіранти однієї спеціальності можуть розробити курси відповідно до тем власних дисертацій. Студентам залишається лише розділитися залежно від того, яка тема їх більше цікавитиме. Так, тоді легко може статися, що на парі буде 4–5 студентів. Але спілкування зацікавленого викладача з декількома зацікавленими студентами – це значно ефективніше, ніж півторагодинне читання лекції «в порожнечу» при повній аудиторії. Власне ці аспіранти приховують в собі потенціал, який може стати основою для суттєвих змін в системі освіти. Вже давно на часі цим потенціалом користатись.

 

Це третій текст із запланованого циклу автора про девальвацію вищої освіти в Україні. Перший – "Університет, симулякри та нові еліти" – опублікований 15 червня 2017 року. Другий "Наш університет: студент" 23 червня. Обидві попередні публікації викликали активну дискусію у зацікавлених колах.

 

29.06.2017