Радко Мокрик

«Гуманітаристика повинна відвоювати своє місце в університетській освіті, – гримить з-за кафедри сивочолий професор. – Університет втрачає будь-які ознаки елітарності! Університет перетворився на якийсь конвеєр кадрів, – продовжує нервувати доповідач. – Університет повинен не просто навчати професії, а формувати особистість». І тут важко з паном професором не погодитися.

 

Зрозумілі істини: сучасний університет будується на принципі «навчити вчитися». Викладачі як «ходячі енциклопедії» вже не потрібні. Читати лекцію студентові, котрий має перед собою відкритий ноутбук і всі можливі вікіпедії, – непросте завдання. Навчити думати, навчити критично оцінювати і рефлексувати. Але це теж не все. Університет – це передусім соціальна модель. Модель суспільства. І, відповідно, модель поведінки людини в цьому суспільстві. В ідеалі, університет стає не лише закладом, в якому молода людина розвивається як особистість, а й є майданчиком, де студент знайомиться з «правилами гри» для всього майбутнього життя.

 

 

Такі «правила гри» в будь-якому, навіть посередньому, західному виші цілком зрозумілі. Основний принцип – особиста відповідальність за якість і наслідки своєї роботи. Спершу за оцінки, згодом і за працевлаштування. Від цього принципу відштовхується все решта. Студент оточений колегами, які так само працюють. Створюється академічна атмосфера. Діє проста закономірність – отримав те, що заробив. І з цими уявленнями студенти згодом ідуть «у широкий світ».

 

В Україні ці прості схеми не діють. Середньостатистичний український студент отримує зовсім інший набір переконань. Історія починається одразу ж від вступу у виш. У той час, коли значна частина випускників середніх шкіл і гімназій в європейських країнах взагалі не намагається потрапити у ВНЗ, українське суспільство все ще сприймає вищу освіту як щось обов'язкове для молодої людини. Міфічний престиж вищої освіти щороку жене тисячі абітурієнтів до вітчизняних університетів. Університети, своєю чергою, охоче йдуть назустріч. Принципу «попит породжує пропозицію» ніхто не скасовував. Логіка проста: більше студентів – більше коштів. Нічого особистого – просто бізнес.

 

Отже, щороку тисячі абітурієнтів стають студентами. І формують середовище, яке визначальною мірою відрізняється від європейського. Більшість студентів із самого початку розуміє, що за спеціальністю працювати не буде. Тому набуття власне знань стає не таким важливим. Важливо – відбути номер. Пережити сесії. Захистити диплом. Загалом, не важливо як. Університети, в принципі, теж не особливо зацікавлені позбуватися студентів. Адже відрахований студент ставить під загрозу отримання відповідної квоти для абітурієнтів на наступний рік. І от на таких засновках розпочинається «гра у навчання».

 

У другій половині ХХ століття французький постмодерніст Жан Бодріяр працював із поняттям «симулякр». Симулякр, як щось, що замінює реальність, підмінює функції об'єкта, зводиться лише до зовнішнього вияву. Імітація об'єкта – без наповнення його реальним змістом. Видається, що Бодрійяр був би в захопленні, поспостерігавши за українською системою вищої освіти. Ідеальний симулякр.

 

Оголошення приймальної комісії – як лінія "Старт"

 

Студент вдає, що вчиться. Реальної мотивації для власне навчання в нього немає. Відсутність мотивації вчитися – ключовий фактор і найкраща ілюстрація різниці між студентами в Україні та Європі. На практиці це виглядає вкрай просто. Український студент шукає халяви – і легко її знаходить. Він задоволений, коли викладач відпускає з пари.  Європейський студент домовляється про додаткові заняття. Бо він не відбуває номера – він реально здобуває знання.  Тому питання мотивації в європейських вишах відсутнє як явище – той, хто не має мотивації вчитися в університеті, просто в нього не вступає.

 

Ключова ж мета середньостатистичного вітчизняного студента – не перепрацюватися. Не здобути знання і заслужити на відповідну оцінку, а якимось чином «проскочити» іспит. Студент імітує навчання. Викладач часто «йде назустріч» – він добре пам'ятає, що відраховувати студентів, з вище згаданих причин, не варто. Тому в абсолютній більшості випадків навіть вкрай «посередні» студенти свої дипломи отримають. Адже і комісія на захисті диплома вдаватиме, що студент таки заслуговує на горде звання випускника університету ікс-ігрек. І коло замкнулося. Минув п'ятирічний цикл. Диплом видано. Всі задоволені. Але це викликає кілька дуже серйозних наслідків.

Підривання престижу диплома й абсолютне знецінення наукового звання. Роботодавці добре знають, що власник диплома зовсім не обов'язково сумлінно навчався п'ять років, а міг відбувати номер. Тому диплом сам собою нічого не гарантує. Україна щороку отримує тисячі новоспечених випускників вишів, чиї дипломи, по суті, нічого не означають. Крім того, до завершення навчання навіть найзатятіші відмінники можуть втратити мотивацію. Спостерігаючи за тим, що, загалом, для отримання диплома можна і не перенапружуватися, а просто відбути номер, лише «найстійкіші» зберігають мотивацію протягом усього часу навчання.

 

 «Бунтуй, кохай, права не віддавай», – студенти на протесті

 

Але найгірше в цьому навіть не падіння якості освіти чи орієнтир на «посередність». Найгірше – це засвоєння такої моделі поведінки, коли відсутня справедливість, коли реальна робота не винагороджується заслужено. А пріоритетом стає вміння «домовитись», важливість особистих зв'язків і т.д., і т.п. Таким чином, нова еліта, яка, теоретично, повинна виховуватися в університетах, насправді виходить зі стін alma mater не з бажанням змінити світ і країну на краще, а з твердим переконанням, що головне в житті – це вміти «крутитися».

 

Насправді така ситуація, загалом сумна, має достатньо прості шляхи вирішення. Університет справді повинен собі повернути певну «елітарність». Але не кількісну – а якісну. Університет повинен відповідати жорстким якісним критеріям. Студентів, які цим критеріям не відповідають, мають відраховувати одразу і без винятків. Це автоматично повернуло б вагу університетському диплому. Не говорячи про те, який якісний поштовх це дало б для самого процесу навчання. Невмотивованих студентів, які потрапили у виш відбувати номер, відраховують на першій же сесії. Університет повинен забезпечити атмосферу здорової конкуренції. І передусім – справедливості. Студент має усвідомлювати, що його успіх – це суто наслідок його роботи, і нічого більше. І з такими ж ідеями виходити з університетських стін. Україні потрібне нове покоління – не лише якісних професіоналів, а й передусім людей з іншими світоглядними переконаннями. Людей, які будуть грати за новими «правилами гри».

 

В Україні є основа, на якій можна вибудувати нову систему освіти. Це – люди. В усіх провідних українських вишах є дуже багато як викладачів, так і студентів, за яких би не було соромно провідним університетам світу. Однак потрапивши в українські реалії, справді вкрай важко зберігати ентузіазм і бажання до самовдосконалення. Після Майдану в Україні є молоде покоління, яке хоче змінити країну і яке має для цього досить енергії та потенціалу. Але цим потенціалом нарешті пора користатися. Не отримуючи результату, навіть найзатятіші оптимісти з часом втрачають ентузіазм.

 

ВІД РЕДАКЦІЇ: Цим текстом ми починаємо публікацію циклу автора про девальвацію вищої освіти в Україні. А що десь ітиметься про ЛНУ ім. Івана Франка, то це лиш через те, що він у нас під носом, а стан справ, який тут бачимо, типовий для більшості (як не для всіх) вітчизняних вишів.

 

15.06.2017