Радко Мокрик

Студентство як частина суспільства асоціюється зазвичай із чимось позитивним. Молодість, активність, енергійність. Студенти – «рушій змін», «двигун історії». Студенти – «наша надія і перспектива». Саме студенти роблять революції. Справді, українська Революція на граніті в часи здобуття незалежності трималася на студентських голодуваннях; так само, як і Революція гідності  розпочалася зі студентських демонстрацій – саме Майдан подарував українському суспільству надію на краще майбутнє. Але ці студенти-активісти – це лише верхівка айсберга. «Під водою» ж ховаються тисячі молодих людей, чиє студентське життя не обтяжене ані громадянською позицією, ні науковою активністю, ні, власне, інтенсивним навчанням. Хто ж він – цей «середньостатистичний» український студент?

 

 

«Не якістю, а кількістю»

 

Внаслідок суттєвих скорочень кількість ВНЗ в Україні за останні роки суттєво зменшилася. Згідно з даними держкомстату, на 2017-й в Україні налічується 287 ВНЗ, у яких навчається 1 369 400 студентів. Цифри співрозмірні, наприклад, із Великобританією, де зареєстровано 285 ВНЗ. Щоправда, в одному з найпрестижніших університетських світових рейтингів – Шанхайському  ARWU Ranking за 2016 рік – в топ-100 потрапили одразу вісім британських університетів. Жоден український не потрапив навіть у топ-500. Виникає враження, що якість для українського університету – не головне. Головне – це забезпечити попит на вищу освіту, який в українському суспільстві, варто визнати, дуже інтенсивний. Щоправда, має доволі специфічний характер.     .   

 

Всі – в університет!

 

В Україні досі є дуже поширеним уявлення, що вища університетська освіта – щось апріорі престижне і корисне. Власне таке переконання – це данина певній радянській «традиції», коли вступ у ВНЗ справді давав змогу сподіватися на кращі життєві перспективи. На сьогодні в університети прагне потрапити абсолютна більшість випускників шкіл. Українське суспільство, в своїй більшості, дотримується досить жорстких схем в уявленні про те, як людина повинна просуватися  власним життям. Закінчивши школу в 17-річному віці, її випускник неодмінно повинен вступати в обраний (часто – батьками) ВНЗ. Те, що в такому віці абітурієнт дуже часто не орієнтується, чим би він хотів займатися – питання другорядне. (Абітурієнтів із вікової категорії 20+, які цілковито звичне явище для Заходу, в Україні є «білими воронами»). Таке прагнення одразу ж після школи потрапити в університет – це часто або данина загальноприйнятим суспільним уявленням, або ж просто наслідок банального тиску батьків. Для них «дитина в університеті» – це частина певного соціального статусу. Нерідко трапляється, що на цьому амбіції і вичерпуються. Тобто куди поступати, для чого і що з цим усім робити після завершення навчання – такими питаннями при вступі зазвичай переймаються значно менше. Головне – поступити. Бажано – «на бюджет». Якщо ще й на престижну спеціальність – взагалі чудово.

 

Кількість випускників середніх шкіл, що поступають в університети, у європейських країнах коливається в межах 60–70%. 2016 року в Чехії аналог вітчизняного ЗНО писали 62 тисячі учнів. Кількість студентів, записаних на перший курс денної форми навчання, становив 45 тисяч. В Німеччині аналогічні показники ще нижчі. Молоді люди в Європі, котрі не планують «підкорювати світ», здобувають професійні навички в гімназіях, училищах, різноманітних курсах. І йдуть працювати. Вони не будуть витрачати п’ять років на здобуття диплому магістра філології чи філософії, якщо не планують займатися цими професіями в подальшому житті.

 

 

Українці загалом мислять по-іншому. Статистичні дані, які пропонують увазі на сайті Міносвіти, показують наступну картину. В 2014–2015 році закінчили школу ІІІ ступеня й одержали атестат про повну загальну середню освіту 217 704 випускники. При цьому кількість зарахованих студентів у ВНЗ ІІІ–ІV рівня акредитації становила без сотні 260 тисяч студентів. Очевидно, що частина першокурсників – іноземці, частина – ті, що поступають не одразу після школи. Але такі цифри наочно демонструють «масовість» вітчизняного університету.

 

Мотивація

 

Студент, який таким чином потрапляє в університет, не має особливої мотивації здобувати власне знання. Зазвичай він розуміє, що працювати за спеціальністю не буде. Диплом, який в абсолютної більшості українських ВНЗ цілковито знецінений – теж, по суті, нічого не означає. Але цю формальність потрібно дотримати. Ритуали мають бути збережені. Тому середньостатистичний студент намагається не здобути реальні знання і навички, а відбути номер. «Проскочити» іспити та лекції. І це йому часто вдається.

 

Закладена на законодавчому рівні прив’язка фінансування університетів до кількості студентів провокує цілком очевидний наслідок. ВНЗ не зацікавлений відраховувати спудеїв. Викладачі охоче заплющують очі на академічну недолугість багатьох вихованців. Адже кількість студентів, які числяться на факультеті, і кількість «ставок» на кафедрах – це дві прямо пов’язані величини. І студенти з цього залюбки користають.

 

Вчорашні школярі, які ще зі шкільної парти звикли, що матеріал із Вікіпедії чи нашвидкоуруч скачаний з інтернету реферат цілком може слугувати «доповіддю» чи науковим матеріалом – особливої різниці між університетом і школою не бачать. Академічні семінари на гуманітарних спеціальностях часто перетворюються на майстер-класи з читання рефератів і нічого спільного з наукою не мають. З вище наведених причин викладачі на це часто дивляться крізь пальці. З реального академічного рівня, престижу університету, а, відповідно, і «ваги» диплому – залишається порожнє  місце.

 

Демотивація

 

З іншого боку, варто визнати, що самі університети не надто мотивують студентів. Навчальні програми ряду гуманітарних дисциплін мають дуже мало спільного з реальними суспільними запитами. Студент спеціальностей на кшталт культурологія чи філологія за п’ять років навчання в університеті може так і не зрозуміти, що ж, власне, він повинен потім з цим усім робити в житті. І зовсім не обов’язково тому, що студент – недолугий. А тому, що навчальні програми самі по собі теж не дають відповіді на ці запитання і не заточені на практику. Не є винятком ситуація, коли і сам викладач – наприклад, філологічної спеціальності – не має уявлення, що випускник його спеціальності може в житті претендувати на посаду вагомішу і більш оплачувану, ніж викладач середньої школи.

 

Ключова ж проблема з мотивацією значно серйозніша. У системі вищої освіти України існує феномен, про який усі знають, але «особисто ніколи з ним не стикалися». Це корупція.

 

 

Корупція формує атмосферу несправедливості в студентському колективі. Зазвичай в академічній групі студенти прекрасно орієнтуються, хто платить за «сприяння», а хто ні, адже процес навчання проходить перед очима кожного студента. І коли молоді люди, які протягом семестру не перенапружуються навчанням, на сесії отримують найвищі бали, – це створює нездорову атмосферу в колективі. Студент розуміє, що справедливості немає. Головне – не навчитися, а домовитися. І це відчутно б’є по мотивації та й загалом по  життєвих цінностях багатьох молодих людей.

 

У західних університетах корупції (чи бодай звинувачення в корупції) бояться як вогню – адже бодай один факт хабарництва кидає тінь на весь університет і може завдати значну шкоду престижності диплому. Тому будь-яка чутка чи заява стає приводом для серйозного розгляду і часто набуває суспільного розголосу. Недоброю традицією вітчизняних ВНЗ стали намагання «зам`яти» аналогічні ситуації. Зрештою, часто корупційні «потічки» тягнуться від викладачів у «вищі ешелони» університету – тому покарати викладача-корупціонера просто нікому. Студенти-ідеалісти в такій ситуації відчувають повну безпорадність перед системою. Студенти-прагматики збирають гроші на сесію.

 

Власне, самих студентів в питанні корупції ідеалізувати аж ніяк не варто. Молоді люди в Україні зростають у загальній атмосфері розуміння, що за все треба «віддячитися». Випадки, коли навіть першокурсники з власної ініціативи намагаються «віддячити» викладачеві, не є поодинокими. Ніби й не усвідомлюючи, що їхня вдячність має чітку характеристику, визначену кримінальним кодексом України.  

 

Стипендія

 

Мотивацією для українського студента часто слугує не набуття знань, а отримання стипендії. Заради неї він готовий скрупульозно назбирувати бали, як це передбачено вітчизняною модифікацією тзв. Болонської системи.

 

Звичайна практика в європейських ВНЗ – «академічну» стипендію отримує близько 10% студентів. Для тих студентів, які справді прагнуть глибше занурюватися в академічну і наукову діяльність, існує розгалужена система іменних стипендій та грантів. Класична «академічна» стипендія слугує чимось на кшталт приємного «бонусу».

 

В Україні ж стипендія поступово перетворилася ледь не на головний «двигун прогресу» студентства й основний мотиваційний чинник. Система стипендій з приходом до влади нової «пост-майданної» команди суттєво змінилася і поступово реформується. «Закон про вищу освіту», з усіма змінами, які були прийняті минулого року, фактично встановив норму, згідно з якою академічні стипендії отримують 43% студентів – відповідно до рейтингу. Окрім суто академічної успішності, до рейтингу тепер враховується участь студента у громадській, спортивній і науковій діяльності.

 

Революція на граніті

 

На перший погляд, така система могла б виглядати досить штучно – врахування сторонніх факторів при складанні рейтингу академічної успішності студентів. З іншого боку, в студентському середовищі, яке в загальній своїй масі залишається не надто активним у науковій та громадській площині, почало відчуватися певне пожвавлення. Стипендія мотивує до руху. В цьому ракурсі крок Міносвіти можна вважати виправданим. Залишається лише виробити чітку і зрозумілу систему вимірювання активностей студентів.

 

«Бути патріотом потрібно тут і зараз»

 

Незважаючи на всі проблеми, практично в кожному університеті існує більший чи менший прошарок студентів, які дійсно прийшли туди вчитися, набувати знань, будувати кар’єри і змінювати країну. На сьогодні наукові товариства, громадські ініціативи, які виходять з університетів, – це зазвичай робота жменьки реально активних людей, які здебільшого, не отримуючи підтримки з боку власного ВНЗ, на голому ентузіазмі видають журнали, проводять лекторії та літні школи. Зрештою, така ситуація не є чимось особливим для українського соціуму. Інша річ, що такі люди в розвинених країнах отримують підтримку установи і якісно виділяються на загальному тлі. В Україні вони зазвичай залишаються сам на сам з власними ініціативами. А серед однокурсників виглядають як «донкіхоти», які розсікають руками повітря, тобто займаються незрозуміло чим. У кращому разі. Але саме цей тонкий прошарок активістів може стати тією основою, на якій можна буде будувати новий університет, а з ним і нове суспільство.

 

«Голосувати ногами»

 

Альтернативою боротьби з вітчизняними «вітряками від освіти» є отримання знань за кордоном. Згідно з дослідженням аналітичного центру CEDOS, динаміка зростання українських студентів, що навчаються за кордоном з 2009-го по 2015-й роки становила 129%. Якщо порівнювати 2015-й та 2016-й, то приріст сягає майже 29% або ж 13266 осіб. Причому 2/3 цього приросту – українці, які навчаються в польських університетах. Вони показали найбільш стрімке зростання як у абсолютному, так і відносному показниках, – з 14951 особи до 22833 осіб. На сьогоднішній день кількість українських студентів, що навчаються за кордоном, наближається до позначки в 70 тисяч.

           

Цілком очевидно, що їдуть студенти, які є більш цілеспрямованими, більш працьовитими і т. д. Люди, які могли б бути корисними для своєї держави. Закордонна освіта – це колосальний, не лише академічний, а й світоглядний досвід. Молоді люди з досвідом західних університетів – це те, що Україні надзвичайно потрібне. Про закордонне навчання влучно казав Любомир Гузар: «Не треба боятися їхати за кордон – треба боятися там залишитися». Але процес повернення не може бути одностороннім – українська держава повинна бодай намагатися створити умови, в які хотілося б повертатися. На своєму рівні цим можуть займатися й самі університети. Але це лише ще одна з проблем, в якій ані державі, ані університетам наразі похвалитися практично нічим.

 

Це другий текст із запланованого циклу автора про девальвацію вищої освіти в Україні. Перший – "Університет, симулякри та нові еліти" – опублікований 15 червня 2017 року, викликав палку дискусію у зацікавлених колах.

 

23.06.2017