У роковини большевицьких звірств.
Краків, 26. червня 1942.
Недавно минули пропамятні роковини 22-ого червня. Скільки то вони викликують спогадів і думок! Між ними виринає картина, як то пополудні 22. IX. 1939 р. большевицькі війська входили до Львова. Загально всі були тоді збентежені тією несподіванкою долі. Хоч про большевиків і проти большевиків писали і говорили в нас роками, то проте дуже мало людей уявляло собі, що таке большевизм як суспільно-політична система. Ще менше було таких, що розуміли психологію большевиків та засоби їх діяння.
Від цершої вістки, що большевики ідуть "визволяти єдинокровних братів українців та білорусів" загал не сподівався від них нічого доброго і був приготований тільки на все найгірше. З поняттям большевиків нерозривно звязані вбивства, розстріли, тортури і повне знищення. Майже всі сподівались, що большевики почнуть своє панування кровю і вогнем. І саме тут виявилося наше повне незнання большевизму та його єхидної тактики. Саме тут почала діяти східня московськс-азійська перфідія: не викликувати найменшої реакції і найменшого спротиву безпосередніми ударами, не допустити до того, щоби міг зродитися дух якогось спротиву, змагання до боротьби. Тому, замість закривавлених убивників, здивовані люди оглядали безконечну масу сірих і бездушних людей, що заливала вулиці і площі Львова, і тоді захитався не в одного протибольшевицький настрій. Люди починали сумніватися у правдивість того, що колись чули або читали про большевиків. Нарід призвичаєний до більше або менше отвертої боротьби з поляками не збагнув і не зумів згодом протиставитися системі східної перфідії і брехні. Це була перша дія тієї трагедії, яку впродовж 22-ох місяців переживали західні українські землі.
Одночасно почалася також її друга дія. Большевики приходили... з українськими національними гаслами. З усіх усюдів чути було заяви про "звільнення" українців з польської неволі, про обєднання українського народу, про те, що на Україні панує українська культура і мова. Наче на доказ того скрізь стали зявлятися українські написи і вивіски. Багато наївних людей, що форму приймали за зміст, знову стало жертвою перфідної большевицької системи, що головним своїм гаслом ставила: все розкладати, параліжувати, не дозволити, щоби могли творитися та існувати якісь інші сили і тим способом підготовлювати основу для перемоги своїх ідей. Супроти Галичини і Волині це означало, що большевики змагають до систематичного і плянового винищення українства як самостійної національно-політичної сили у супроводі... українських гасел і по змозі навіть українськими руками. Почалася трагедія, якої ще мабуть ніколи не знала наша історія, бо мабуть ще ніколи український нарід не опинився віч-на-віч з такою загрозою. Чимало було людей, що змучені і однобічно наставлені 600-літньою боротьбою з поляками, приймали цю перфідну "українську" маскараду, як початок якоїсь "нової доби".
Мабуть ще ніколи в українській історії так злорадно і єхидно не реготався Чорний Див, як саме тоді, коли на сцені Великого Театру у Львові йшов "Богдан Хмельницький" Корнійчука і коли одночасно майже під звуки пісні "Україно, моя Україно", НКВД почало свої лови на українських діячів, політиків, редакторів і взагалі всіх тих, що завдяки своїй діяльності підіймалися понад пересічний рівень. "Богдан Хмельницький" зі своїми протипольськими тротипанськими і протикатолицькими вигуками — це була брехлива пропаґанда, щоби приспати інстинкт самозбереження народу, який за Збручем від 23 років червона Москва препарувала на свій совітсько-московський лад. Арешти, які НКВД. почало у Львові та по всій Галичині і Волині — це була справжня дійсність. Вона ясно вказувала, в якому напрямі іде большевицька політика на українських землях. "Смерть Україні" — це була єдина її правильна назва. Одначе багато людей того не бачило, бо не вміло собі уявити, що і та українська большевицька пропаґанда і нова большевицька дійсність — це тільки дві нерозривні сторінки одної системи, що діяла поволі, інколи незугарно, інколи тихцем, але завсіди з невблаганою впертістю.
Згодом почалася 3-та дія трагедії. Це було совітське "піклування за визначних діячів культури визволених земель". Тоді саме, коли совітська влада настіж розкривала своє серце і свою касу для письменників, мистців, акторів і вчених, у краю почалася повільна, але вперта нагінка на селян, на тих, що в почутті сили свого звязку зі землею нераз гордовито повтаряли; з хлопа мене не скинеш! Тут і там стали "пропонувати" селянам перейти на систему колективного господарства. Майбутнє вже ясно зарисовувалося: вирвати селянина з корінням зі землі, застрашити і морально зломити інтеліґенцію та наркотизувати оманою співучасти у владі робітництво. Зовнішним символом цього процесу стали залізничі поїзди, що тоді відїздили зі Львова нa схід: одні ішли до Києва, Харкова, Москви, Криму і надморських купелевих місцевостей на Кавказі; другі відходили до Казахстану, Сибірі або завойованої у фінів Карелії. Першими возили своїх вибранців — жидів і деяких "визначних діячів культури" насолоджуватися совітським раєм, другими їхали на заслання всякі "непевні націоналісти і вороги народу". Про перші всі знали і про них широко говорили і писали, про другі можна було довідатися тільки десь потайки. Перші — це була інсценізація режиму, другі — дійсні наслідки його діяння і продуманої до подробиць протиукраїнської політики. — Жахлива суть 3-ої дії тієї трагедії в тому, що-ті всі "визначні культурні діячі", які очолювали або просто мусіли очолювати різні високі становища хоч-не-хоч відігравали ролю фігового листка для тієї чорної дійсности, що коротко називалася: вивози, розкулачування, "добровільна колективізація" і т. д. Ті люди дуже часто проти власної волі і бажання відігравали сумну ролю барана з різні в Шікаґо, як відомо найбільшої на світі. Хтось хто мав нагоду її оглядати описав її і звернув увагу на те, що там, де ріжуть баранів, тримають одного старого барана, якого вже так привчили, що коли його пустять між стадо баранів, призначених на заріз, він іде перший а за ним всі інші барани. Опісля того старого барана перепускають свобідно далі, тоді, коли все стадо, що за ним пішло, перерізують. Отже і роля тих усіх наших визначних людей, що їх большевики поприміщували на всяких високих становищах і понаділяли великими почестями та платнями, по суті зводилася до ролі такого барана. Може не всі з них були свідомі всього трагізму своєї ролі, але це зовсім не зменшує глибини тієї трагедії, яку переживав український нарід.
Остання 4-та дія тієї трагедії почалася вже з хвилиною, як німецькі війська вдарили на большевиків. Тоді большевики зробили те, чого від них ми всі сподівали ся зараз таки першого дня після їх появи у Львові. Тоді щойно большевики скинули маску і показали своє справжнє обличчя. Тисячі закатованих по вязницях Львова і всього краю — це був останній дарунок "великої пролетарської культури" для "визволених українських земель". Також тоді зявилися по всіх вязничих подвірях, де большевики позакопували тіла своїх нещасних жертв, символічні для большевизму квітники. Вони мали маскувати злочин тих, що крім власного успіху не признавали ніякого закону. І ті квітники назавсіди залишаться ганебним свідоцтвом большевицької перфідії і брехні: трупи і кров у середині, квіти назовні; терор, насильство і використовування як дійсність і брехня про щасливе життя, як її маскування. Ось вся суть большевизму!
Забуття — один з рідких і цінних дарунків Бога. Без нього мабуть годі було би жити на світі. Тільки тому, що лікар-час на все накидає накривало забуття, люди можуть перебути всі життєві страхіття і вічно змагати до чогось нового і кращого. Рік часу, що оце саме пройшов, не відмовив цього забуття про большевицькі страхіття і нам. Це добре, бо інакше годі було би взятися за якусь звичайну, буденну працю. Але одночасно з тим, нам всім ніколи не вільно серед інколи важких труднощів воєнних часів забувати того жаху, який ще рік тому царював на наших землях. Нам ніколи не вільно забувати того, що найважніше і найсуттєвіше: без знищення большевизму не може бути мови про існування України в будьякій формі. Тільки повне його знищення зможе врятувати світ від усіх страхіть, що його тепер гноблять, а Україну від тієї кривавої примари, що чекала на Haшy смерть!
[Краківські вісті]
26.06.1942