З над яру, де топіль ліричність барвінкова,
Він виїхав, як день, з палаючим лицем...
І блискав по росі кінь місяцями кован
Та грало на вустах несказане слівце...
І тихо підійшла без шелесту і слова
Й уста знайшли вуста під радісним кущем...
І канула у даль зірниця вечіркова,
Неначе на воді розтерзане перце…
Так тіло ватажка занадто дороге є,
Живе, мертве — одно, сто тисяч будь-кому,
Щоб зникнула лишень рука страшна й провинна!
Оглянулась... пішла... тужливо, як лілея,
І знова, як дадуть у грудь сім куль йому,
То знов його знайде у крові свого сина...
[Львівські вісті]
21.06.1942