Спостереження п. Л. Гранички щодо українських підручників (гл. Л. Граничка: "Одна большевицька "українська" читанка", "Кр. Вісті" ч. 70), знаходить доволі часто потвердження. Подібні голоси чув я і про підручники граматики й методиків української мови (А. О. Загродський. Граматика української мови, видавництво "Радянська Школа" 1939 і С. Чавдаров: Методика викладання української мови в середній школі, "Радянська Школа" 1939). У звязку з тим взявсь і я за переглянення цих підручників, уважаючи, що не від речі буде дещо про них згадати.
І так автор "Методики викладання української мови" С. Чавдаров накидається передовсім мокрим рядном на попередні програми навчання української мови з років 1924, 1926 і 1929-30 через те, що вони побудовані на засадах т. зв. формалізму в граматиці (спеціяльна методологічна основа граматичної системи), добачуючи в них "буржуазний націоналізм", хоча і признає, що вони вповні покриваються з програмами НКО РРФСР з 1924 р. Головним виновником цього "буржуазного націоналізму" є, на думку автора, Скрипник: "3 усією очевидністю доведено, що націоналістичне шкідництво, основане Скрипником... свідомо дезорганізувало педагогіку, її теорію й практику... через методику класовий ворог насаджував неграмотність" (!—стор. 7).
Для більшої авторитетности своєї думки покликується автор на відомого совітського лінгвіста Марра, який писав, що "вся індоевропейська лінґвістика — це плоть від плоті і кров від крови відживаючого буржуазного суспільства, побудованого на пригніченні европейськими народами народів Сходу, їх убивчою колоніяльною політикою" (стор. 30). "Буржуазні націоналісти "грали" на "особливостях" поодиноких мов, протиставляли їх особливостям інших мов, приховуючи те спільне в них, що є вислїдом історичного процесу, процесу спільного життя і спільної боротьби народів, які заселювали територію колишньої царської Росії, проти гнобителів" (Чавдаров, стор. 31). Коли добре розібрати суть тих слів, то виходить ясно, що автор заступається за вислід історичного процесу у Росії в ділянці поодиноких мов, а цим вислідом була ж русифікація! Врешті це потверджують і дальші висновки: "Індоєвропейська формальна граматика проповідувала ідеї розєднання націй, тоді як основоположники марксизму-ленінізму довели, що в період перемоги соціялізму... національні мови повинні злитися в одну спільну мову" (Сталін, Питання ленінізму, Партвидав ЦККП(б)У, ст. 369, Чавдаров, ст. 31). І большевики насправді стали "зливати" національні мови свого Союзу, передовсім українську, у спільне совітське (чит.: московське) море.
Щодо правопису висловлена там така думка: "Треба відзначити, що в правописних правилах української мови попередніх років було багато вигаданих орфографічних норм, які не мали за собою ні фонетичного, ні морфологічного, ні історичного ґрунту. Ці правила диктувалися націоналістичними мотивами, напр. "льо" в словах "флот" (фльота) та інших"... "Буржуазні націоналісти мали на меті віддалити цим правопис української мови від братньої мови російського народу, створити барієру між українською і російською літературними мовами" (Чавдаров, стор. 45). Тут большевики, мимоходом сказавши, помилилися, бо наші теперішні "націоналісти" (розумію цей термін так, як розуміли його большевики) завзялися боронити оте "ло" не "льо" (філологія, логіка тощо, а далі таки з московського правопису запозичені дивогляди, як: штадтгауптман, аусвайс, феркауер), Гете, Герінг (обовязково "г", не "ґ"), не згадуючи вже безконечної низки всяких московських назв, новотворів, тимсамим і не думають творити якоїсь барієри між обома "братніми" народами, а навпаки, приймають беззастережно становище большевиків і його закріплюють*). А далі йде така капітальна нісенітниця: "Так боролися царські "учені" типу Кассо, царські міністри освіти, поміщики (дідичі), преса проти реформ правопису російської мови, бо вони боялися, що спрощення його допоможе трудящим масам опанувати грамоту, освіту. І англійські лорди лякаються і слухати не хочуть про потребу раціоналізувати найвідсталіший з усіх европейських мов правопис англійської мови" (Чавдаров, стор. 46). Справді треба большевицького лоба, щоби добалакатися аж до таких нісенітниць.
Або ще така типово большевицька брехня: "У класовому суспільстві літературною мовою є мова пануючої меншості. Зовсім інакше стоїть справа в СССР. Українська мова є мовою українського робітничого класу, українських колгоспників, мовою всіх трудящих". (Чавданов, стор. 46). Як виглядає та мова українських трудящих всі знаємо: трудящому українцеві небезпечно було нею говорити. Врешті найкраще ілюструють її численні заклики теперішніх українських часописів до українського громадянства, щоби вчилися cвoєї мови й перестали говорити по московськи!
Большевики ставили справу ясно: всі національні мови мають злитися в одну, значить — московську. До того йшли вони помалу, але вперто і послідовно і це видно добре на згаданій вище граматиці української мови Загродського. Характеризує цю граматику в порівнанні до попередніх большевицьких граматик української мови куди більше намагання наблизити її до московської мови. Між іншим зменшено в ній кількість відмінків з 7 на 6, бо стільки відмінків у московській мові, а викинено кличний (його ж у московській мові нема, то не повинен бути і в українській, бо інакше це барієра між "братніми народами"). Правда, так відразу важко його було за одним махом зліквідувати, тому у замітці подано: "Крім шести відмінків іменники мають ще кличну форму (не "відмінок"), але при звертанні до особи дуже часто вживається і форма називного відмінка іменника, прим.: Тобі, дорогий наш вождь, товариш Сталін!" (Загродський, стор. 53). Правда, яка це чудова граматика української мови! На іншому місці тієї граматики при відміні чоловічих іменників сказано: "При звертанні крім форми називного відмінка вживається ще клична форма" (Загр., стор. 65). Це сакраментальне "ще" показує, як не можна ясніше, тенденцію уніфікації української мови з московською. Значить, ще кличного можна вживати, але вже незадовго його не буде. При жіночих іменниках типу: смерть, молодість, ніч — нема навіть згадки про кличний відмінок, чи "форму", хоч уживаємо: смерте, молодосте, ноче.
Подібна ліквідаційна історія зачалася з закінченням 3. відмінка однини чоловічих іменників, що кінчиться на -ові, -еві. Його помалу щораз більше заступається закінченням -у, як у московській мові, прим.: Тарасу, Шевченку (Загрод, 64 стор.), а наші учителі казали мені, що поінформовані большевицькі вчені заповідали, що в нaйближчому виданні української граматики закінчення -ові, -еві має бути зліквідоване в користь московського -у.
Нема в цій граматиці й сліду з такого живого ще в українській мові двоїння в жіночих іменниках типу: дві корові, дві руці, три книжці і т. д., бо таких форм нема в московській мові.
У відміні прикметників побіч форм найдорожчий існують паралельні: самий вдалий, самий дорогий і т. д. Знову чисті москалізми.
Отак большевики "зливали" помалу українську мову з московською. Тому мимоволі насувається думка, чи не пора "відбронзувати" українську літературну мову з московських впливів у слові й письмі, викинути вже раз усякі "щоти", "штати", "вокзали", "лозунґи" та інші "бутерброди" й завернути до давнішої нашої традиції.
*) На мою скромну думку, коли ми вже раз відорвалися від московського Сходу, то можна набрати відваги і зробити "цісарський розріз". Тепер зайво нам боятись осуду про "контрреволюцію", або, що відбігаємо від "спільної" мови, бо чим дальше від неї, тим краще...
[Краківські вісті]
13.06.1942